БотакЄ

Роман із газом

Я ніколи не намагався якось трактувати свої сни. Вони завжди були для мене дуже інтенсивною і значною частиною життя. Як запевняла назва одного доброго фільму - мої ночі кращі від ваших днів. Звичайно, багато снів були тривожними. Після них не можна не збудитися і не викурити нічної сиґарети. Але я теж не зважав на сиґнали, які вони подавали. Це не по-християнськи, вважав я. Я часто літаю. Часто виговорюю або вислуховую такі прекрасні речі, до яких не зближається жодна література. Найважливіше, в чому я впевнений, це те, що сни, вибудовуючись на елементах побаченого, пережитого і відчутого, наполегливо вказують на ще щось можливе. Просто треба знати - те, що сниться, можливе. Так чи інакше. Рано чи пізно. Ще одне вікно, ще один телескоп, мікроскоп і томограма. (Значить, я можу полетіти. Нехай цей політ буде навіть дуже затяжним падінням, але він можливий).

За вірою і воздасться… Двадцять років мені снилося місто на горі. Ідеальне місто в моєму розумінні. Аж такого я ніколи не бачив. Але снилося, отже, може бути. Вже тиждень я знаю, що таке місто називається Марбурґ. Воно справді є, бо тиждень тому я там був. І мої дні нічим не були гіршими від усіх попередніх ночей.

Через погане знання мови в Німеччині я перетворююся на того, на кого вчився. На ботаніка, натураліста. Мене переймає описова пристрасть. Вирізнити характерні риси ландшафту, запам’ятати реєстри ознак і властивостей, дати українську назву окремим деталям німецького краєвиду. Треба зрозуміти, чим він відрізняється від нашого. Вилучити тих кілька дрібниць, які роблять його не подібним на жоден інший. Це як упізнати дві три спеції, що вживаються лише в якомусь певному реґіоні і надають неповторного смаку звичним сирові, печені, квашеній капусті чи ябчанці. Як не знайти у власному визначникові якогось виду рослин і або вкласти її у гербарій, або викопати разом з грудкою землі для перенесення до свого ботанічного саду екзотів.

Загалом Марбурґ подібний на лишайник. Лише лишайники вміють бути такими зеленими, тримаючись лише за камінь. Співжиття каміння і середньоземноморських рослин - це те, заради чого варто було мандрувати. Воно належить до тих небагатьох речей, які ніколи не прийдуть до тебе самі. Попросту тому, що в тебе надто холодно.

У цьому місті є навіть міський ліфт. У тому сенсі, що ліфт є міським транспортом. Тобто ним можна виїхати на верхні вулиці міста. Місто обліпило гору. Старезні багатоповерхові будинки розміщені один над одним. Більша частина вулиць є сходами. На схилах мало місця, тому деякі вулиці не ширші від трьох середніх кроків. Панує каміння. Різні породи і різні типи обробки. Кам’яні стіни, огорожі, прибудови. Все, що під ногами, теж кам’яне. Навіть дахи з каменю, а не з глини. Дахівкою служать тут тонко поколені пластини каменю, який називається шифером. І між усім цим каменем, усюди, де є хоч якась щілина між плитами, росте кілька ґатунків винограду, кілька ґатунків плющів, багато моху, ліан, лаврів, буксусів, цитрин, олеандрів, кипарисів, ялівців і платанів. Просто дзен якийсь.

А ще один дзенівський коан стосувався того мінімуму спілкування не з каменем і не з рослинами, який був можливий на цій чарівній горі. Одному радіожурналістові я розповідав, що хочу написати майже документальну книжку про цю зиму, про те, що було, що я побачив, пережив і відчув. Того ж дня журналіст подав готову програму в ефір.

Уся бесіда відповідала дійсності. Авторські коментарі вдало переповідали пропущені фраґменти сказаного. Але на завершення репортер і - як виявилося - аналітик повідомив слухачам, що цей українець пише роман про газ, про ситуацію з газом в Україні. Бо що ще було на наших землях цієї зими?

Писати про газ я не мав наміру, писати про газ я не хочу і не вмію. Не знаю, що тепер робити. Адже йшлося лише про зиму.