БотакЄ

81.

…дім Тараса стояв вище, понад колією, що веде в глибину Гуцульщини… ми піднімалися через цвинтар. На хрестах висіли вінки з помальованої насиньо бляхи. На старих гробівцях можна було вичитати польські й німецькі прізвища… Тарасова хата була низькою, вкритою стрімким дахом і пахла старістю. Шиби на веранді тихо подзвонювали від кожного кроку. Справа відкривався вид на Коломийські ворота - геометрично правильний вилам поміж двома довгими хребтами… я відчув, що перебуваю у вільному, дещо анархістському краї, котрий за десятиліття совєтизації зумів зберегти власне лице… Вдома Тарас показав нам передвоєнний телефонний довідник. Знайшли Дрогобич. У Бруно Шульца не було телефону… вагон був великий, наче зала, і в ньому панував безперервний рух. Заходили, виходили, подавали над головами пакунки, шукали місця і загублених супутників. Це все було якимось пересувним базаром, бо постійно чимось торгувалося. Жінки продавали пиріжки з відер - світло золотисті, дріжджові, в півтори долоні завдовжки і начинені квасолею, капустою, сиром, картоплею, ягодами і ще чим душа забагне, а смакували вони так, що не забуду цього ніколи…

Це Анджей Стасюк. Кількома реченнями він оживив мою Україну, мій Делятин. Головне - не знати забагато.