БотакЄ

7

Треба було прожити так багато цілком незначних років, щоб нарешті зрозуміти, що тим єдиним теоретичним питанням, яке по-справжньому викликає зацікавлення, про яке хочеться розмірковувати й говорити, яке час від часу не дає спокою, є питання пам’яті. Очевидно, що власної.

Іноді з’являється таке чисте, глибоке і всеохопне відчуття залежності від свого пам’ятання, що аж переходить у переживання цілковитої свободи. Тоді не маєш нічого, крім усього. Хоч те все може бути й нічим. Але тоді не маєш навіть рук, не кажучи вже про очі, вуха, язик, ніс і шкіру. Як і ти, руки належать пам’яті. А ти, як і руки, залежиш лише від неї. Що вона може містити… Що їй треба, а що не варто нагадувати. Лише пам’ять є тим, що називається тобою. Лише вона робить і укладає твоє життя. Вона - це те, що тут і тепер.

Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати.

Як пахли старі віденські крісла в нашій квартирі після того, як на них сиділи різні відвідувачі бабці. Які ребра були в різних дівчаток, яких колись розгойдував на прикріпленій до верхньої галузки великого каштана над яром гойданці. Як тиснула горло поспішно ковтнута перша вкрадена булочка. Як звучав череп нападника, якому кинув камінь просто в голову. Як багато звуків у нічній квартирі нагадувало тихий плач дітей, коли ті спали в далекій кімнаті. Як неймовірно змінювалися кольори й освітлення неба першої не спаної від самісінького початку аж до кінця ночі. Яка густина, швидкість, пружність (і дотиковість чи дотичність) води в Любіжні, Бистриці, Рибниці, Тисі, Дністрі, Дніпрі, Німані, Дунаї, Пслухові, в Шацьких і Тракайському озерах. Як змішувалася кров з молоком, коли впав на сходах з повною пляшкою в кожній руці. Як називалися всі персонажі книжки «Томек шукає снігову людину». Як скрипіла під ранок від охолодження перегріта за день бляха на піддашші, де ми колись жили. Як дивився пес, який сам собі вирішив бути нашим і покусав уже майже кожного з нас. Як затискається сухожилля під ліктем, коли повертатися вночі здалека додому з двома сонними дітьми на руках. Як знайти маленьку крамничку з молодим вином у Реґенсбурзі. Як переставляти руки й ноги, коли лізеш драбинкою на бронетранспортер. Як у 1950 році арештовували мого тата на уроці в початковій школі.

Пам’ятаю безліч таких неужиткових речей. І іноді, коли залишаюся сам, нічого не роблю й нічого не кажу, то здається, що саме ці всі речі і є найсправжнішим мною. Сукупність хаотичного непотребу, єдиним оправданням якого є те, що він невдовзі промине, не залишивши жодного сліду на землі.

Проблема моєї пам’яті полягає в патологічно здеформованому принципі відбирання інформації. Розумію, що забування є такою ж необхідною функцією пам’яті, як і запам’ятовування, але ж не можна аж так. Щоби пам’ятати так мало потрібних, важливих, значних, дорогих, радісних, зворушливих моментів. Щоби забувати навіть слова. Навіть записані слова.

Щоби навіть не пам’ятати, що щось треба запам’ятати. Забувати події та фрази настільки, що не могти повірити, що тобі розповідають твої спогади. Так, ніби тебе десь не було там, де ти був по-справжньому щасливий. Так, ніби хтось інший цілими днями був зісередини твого існування, як у поганих фільмах. (Іноді так ще буває із синяками і подряпинами).

Тож, як це не парадоксально, але є такі миті, коли для повернення до себе потрібно вдаватися до фантазії, яка цілком може виявитися найправдивішими спогадами.