БотакЄ

2005.

…кілька років тому я мусив дати собі раду з поважною світоглядною кризою. Тоді разом зійшлося все те, що справді хвилює, чим переймаєшся. Все те робить внутрішнє життя напруженим і таким, що тисне на оболонки зсередини. Просто через голову стає важко тілові. Звичайно, що йшлося про Україну. Про мою Україну. Бо що ще може викликати подібний тиск (ясно, що любов, але вона тоді була досить лагідна).

Я зауважив, що потрапив у пастку. В найвищий вияв стресу, коли вже немає ні радості, ні аґресивності, ні готовності до самозахисту. Лише покірне бажання заховатися в нору, під ковдру, в кут. Спати і чекати, що з тобою зроблять.

Почалося все з відчуття рідного міста. Улюблені декорації, необхідні персонажі раптом перетворилися на прокляття. Невже завтра буде те саме? Тих кілька вулиць, тих кількадесят зустрічей, тих кілька тем до розмови, які не зношуються роками, які не отримують жодного розвитку і відомі наперед.

Тоді перекинулося далі. Оце я. Оце моя батьківщина. Когось із нас немає. Бо я - вона, вона - це я. Оскільки я є, то тоді де вона? Але ж і вона є об’єктивною реальністю. Тобто нема мене. Як усе заплутано. І - цілком не ясно. А ще треба додати таку річ, що все, що відбувається зі мною, укладається в рамки загальнолюдського. І все, що є на моїй батьківщині, може ці загальнолюдські речі забезпечити. Що ж тоді означує і мене, і мою батьківщину?

Порятувала Йоанна. Вона прийшла ззовні. З-поза України, із-за меж дотичності мого щоденного вічного життя. Але приїхала для того, щоби подивитися на місто (точніше на простір), у якому це моє життя відбувається, на топографію з порозсіюваними особистими слідами подій, рухів, спогадів, речень, видив і знань.

Було літо (таке літо, що досить лише одного слова - літо). Ми мали годину. Потрібно було показати щось найголовніше, бо неможливо показати всього. Найкраще було би познайомити з кимось близьким, але це було би типовим виявом чоловічої безвідповідальності - перекласти відповідальність на близьких. Зрештою, нікого близького якраз у той момент не було близько.

Стислість часу (чи до секунд, чи до годин, чи до днів або років) іноді дає чудесний ефект. Дозволяє вчинити так, ніби цього часу безмір. Так іноді кіно вкладає у дві години хоч який відтинок часотривання. Наша екскурсія теж була подібна на кіно. Таке, коли сенс залежить від послідовності окремих вибудуваних епізодів і навіть кадрів. Дуже важливо, що ці кадри не супроводжувалися жодними текстами і позакадровими коментарями. Вся археологія кожного місця, всі асоціації і особисті сліди залишилися непроговореними.

Спочатку була ріка. Кам’янистий пляж, ями, за течією і проти течії, запах води, який за такої води надовго влазить навіть не у шкіру. Потім ми пішли на обмежену чотирикутником старих будинків площу перед першим міським костелом. Бароко. І сонце там завжди світить бароково - переповнено, виснажливо і бурхливо тихо. Правдива Латинська Америка. А тоді - для зігріття після купання й охолодження після площі - по сто грамів самогонки по шістдесят копійок у квартирі, куди можна всім по неї приходити, де прохолода помитих дерев’яних сходів і гарячінь пересвітленого наскрізь листя на кам’яній ґалереї. Ще можна закушувати плястерками паперівки або чорної редьки, але не дозволяється робити все це інакше, як настоячи…

Моє місто сподобалося Йоанні, вона видавалася тут природною. Мені сподобалося таке моє місто. Непорозуміння зникли. Мені сподобалася моя країна. Ми з нею - одне і те ж.