БотакЄ

Страх сповіді

Один з моїх прадідів, чоловік надзвичайно побожний і високоморальний, багато років не ходив до сповіді. Ще замолоду, коли його віра в церкву і священиків рівнялася з вірою в Бога, коли якнайчастіша сповідь була для нього життєвою необхідністю, він раптом довідався про якісь неподобства, які його душпастир чинив у приватному житті.

Прадід пережив таку глибоку травму, що постановив собі більше ніколи не користуватися посередництвом будь-яких людей у своїм спілкуванні з Богом.

Я його розумію, але не можу визнати його рації.

Зрештою, подібна позиція стосовно сповіді завжди приваблювала людей непересічних, котрі свою винятковість добре розуміли і не погоджувалися уподібнюватися іншим людям. Визнаючи Божу зверхність, такі люди все ж надають своєму образові Бога власних рис, уважаючи, що Творець не може мати з ними таких самих стосунків, як з усіма. Що і є найважчою спокусою і слабкістю.

Дивно, але виявляється, що важливим чинником у всьому цьому виступає питання освіченості і невігластва, вільності і залежності, здорового глузду і хаосу в голові. Себто в питаннях розуміння віри саме люди, які вважаються по-сучасному освіченими і вільними, виявляються цілковитими невігласами і невільниками різних міфів.

Звичайно, кожен, хто наділений певним критицизмом, може легко побачити недосконалості і церкви загалом, і нашої церкви, і священиків, котрі служать поруч. І власне в цьому місці проходить умовна межа між справжньою вірою і химерними уявленнями про власну винятковість.

Бо, крім раціонального й особистого екзистенційного способів пізнання Бога, є ще один - таїнствений, без якого найвишуканіші вияви двох попередніх нічого не варті. А церква є носійкою таїнств. Незалежно від того, які закиди їй у нас можуть виникати. І це є ще одним таїнством.

Воно полягає в тому, що тільки через певні церковні обряди ми можемо приступитися до того, що не може бути зрозумілим буквально.

У такому разі священик виконує ту надзвичайну місію, що недоступна нікому з нас у якийсь інший спосіб. Ми можемо знати, що той чи інший священик - не ідеальна людина. Ми маємо мріяти про справді видатного слугу Божого. Але ми повинні усвідомлювати, що, виконуючи таїнства сповіді чи євхаристії, будь-який священик уже не є просто собою, не належить самому собі.

Між іншим, тисячу років тому церква і вірні вже переживали такі сумніви. Переживали і пережили. Власне цей досвід надає церкві ще однієї неповторної раціональної арґументації, яка зближується до наступного таїнства. Адже такої вагомості неперервності не має жодна інша інституція. А ми - істоти історичні.

Повіривши у християнство як у велику, тривалу й оптимістичну пригоду, легко переконатися, що нема часів гірших і ліпших, людей дуже добрих і цілком поганих. Існують лише постійні виклики, на які знаходяться адекватні відповіді.

А прадід, на жаль, попросту не зміг докласти необхідного зусилля.