БотакЄ

8

Свій перший досвід смерті я пережив тоді, коли мав сім років (моєму братові було відповідно п’ять, тобто в нього все відбулося раніше, хоч і народився він пізніше). Тоді померла перша бабця.

Потрібно було прожити ще сім років, щоби зрозуміти, що та смерть не була чимось винятковим, якимось дитячим маревом. Що люди дійсно поступово відходять. Що саме цей відхід і є тим, що можна назвати власною смертю або смертю цілого світу.

Бо ще через кілька років я усвідомив чітку відмінність між Смертю і вмиранням. Власне вмирання, незалежно від сили пережитих відчуттів, зовсім не викликає почуття присутності смерті. Це твоя приватна пригода, яка, здається, як і найнебезпечніший сон, ніколи не закінчиться справді остаточним закінченням. Натомість реальна Смерть - це коли такі повноцінні і важливі для тебе світи просто перестають бути.

Минуло ще трохи часу. Я побачив, переконався, що смерті нема взагалі. Світи нікуди не відходять. Вони, безсумнівно, вгніжджуються десь тут, поруч, у, на, при, поза, перед… (Не йдеться навіть про генетику).

Бабця виявилася неймовірно щедрою стосовно того, що називається спадщиною.

Не йдеться про те, що я дійсно пам’ятаю. Бо я не можу пам’ятати надто багато. Пам’ятаю єдине повчання. «Не будь ординарним», - просила бабця. Пам’ятаю кілька прислів’їв по-німецьки, які вона повторювала, коли ми з братом сиділи на її ліжку. Пам’ятаю, як вона робила щоденну гімнастику до останніх днів життя. Пам’ятаю, як до неї приходив майже святий отець Слезюк, як вони довго розмовляли і молилися в її кімнаті, ставили на стіл скульптуру Христа, що несе хреста. Пам’ятаю, як я лежав хворий і наспівував якусь пісеньку про совєтську армію, щойно вивчену в дитячому садочку, де я пробув якийсь тиждень, бабця попросила цього більше ніколи не співати, навіть тоді, коли буду ще важче хворим.

Пам’ятаю, як бабця іноді не витримувала без роботи і мила ночами начиння. Пам’ятаю її лагідність до одних відвідувачів і певну суворість до інших, - до неї щодня приходили якісь люди. Пам’ятаю, як скажено ми з братом дуріли і кричали в одній із кімнат кілька годин перед тим, як вона померла в іншій, як ми перелякано ввійшли саме туди, яка була тиша, яка була погода, як ми притихли…

Не йдеться і про те, що я можу пам’ятати вже з пізніших років - світлини, документи, розповіді мами та інших людей, котрі з нею зналися… Колись я це все ретельно досліджу і запишу її документальну біографію.

Не йдеться про бабцину історію, яка зуміла стати частиною моєї настільки, що в деяких снах цитати з неї важко відділити від фраґментів власного пережитого.

Не йдеться навіть про сприйнятий досвід - бабця вчилася в початковій школі німецькій, гімназії польській, медицину почала студіювати у Львові, була у Ґмінді, там познайомилася з моїм дідом, він їй дарував книжки англійські та російські, була офіцером в УГА, була з ними дуже довго, отримала кілька нагород від Червоного Хреста, продовжувала навчання у Відні, одружилася з тим, з ким запізналася колись у Ґмінді, в церкві Святої Варвари, народила дитину, повернулася до Станиславова. Бабця спеціалізувалася в офтальмології, але єдиний станиславівський офтальмолог-українець попросив її не створювати конкуренції. Вона знову поїхала до Відня і перекваліфікувалася на отоларинголога. Повернулася із сім’єю до Станиславова. Практикувала. Лікувала, їй довіряв кожен, хто хоч раз потрапив на прийом. Вдячні пацієнти подарували їй араукарію. У сорок п’ять років вона народила ще одну дитину, яка згодом стала моєю мамою. Це виявилося Божою милістю, бо через кілька років померла дитина старша, без якої вже собі важко було уявити життя. Бабця дуже довго працювала, навіть у пенсійному віці.

Ще пам’ятаю, що вона вчила нас завжди складати ввечері одежу так, щоби серед ночі бути готовим до будь-чого за якусь хвилину. Навіть навпотемки і навпомацки. Стіна пивниці в нашому будинку була так само списана датами авіаційних нальотів з бомбардуваннями, як і остання сторінка бабциного молитовника, де множилися реєстри втрат, за душі яких треба помолитися. Не йдеться про якісь речі, реліквії і ужиткові пам’ятки.

Бо бабця виявилася значно щедрішою в тому, що можна вважати спадщиною.

Бабця подарувала мені це місто. Хай куди я не іду, тепло її перед тим перебування вже мене гріє. Будинок, у якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія - навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.

Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.

Шкода, що я ще ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й упізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину.