БотакЄ

Шанці

Окопи - теж непогане слово. В ньому закладено дуже багато орієнтирів. Стосовно місця (нижче рівня моря, вузько або плоско) і дії (копати, копати в глибину або довкола розпростертого тіла, ховатися в кожному разі). Впродовж двадцятого століття все це робилося мільйони разів. Добре, що у всіх арміях маленька саперна лопата входила до обов’язкового обладунку кожного солдата. Сотні разів вона, закріплена на поясі ззаду, непотрібно била над колінами під час бігу. Однак виявлялася необхідною тих кілька разів, коли вдавалося окопатися. Хоча би для примітивного окопчика для стрільби лежачи. Навіть без ніякого бруствера. Хоч яка там, до дідька, стрільба.

Шанці навіть кожною своєю буквою звучать якось інакше. Шанці - як шанси. Шанси - це шанці. З шанців - на танці. А танці у шанцях.

З цим нічого не поробиш. Хай психотерапевти дошукуються значень. Але це як у Петера Гандке - коли дитина була дитиною, і дерева були високими. Тільки в інший бік: коли я був дитиною, окопи були глибокими. Замість того, щоби доростати до дерев, ми виростали із шанців.

На час нашого раннього дитинства вони були ще майже ужитковими. Складна система оборонних ліній у нашому лісі могла представляти пік людської думки 1916 року. Вся філософія, технологія, вальси, міномети, гаубиці, скоростріли, ячмінна кава, Альфонс Муха, Фритьйоф Нансен, доктор Рентґен і майстер Маузер, - все це раптом виклалося в мережу окопів на початку лісу перед Ґорґанами, на тій межі, де ніхто не може знати - чи це фронт західний, на якому без змін, чи східний, де теж усе дуже так собі.

Ми бавилися в окопах. Ми ходили коридорами шанців. Блукали ламаними лініями окопів у повний зріст. Натикалися на сходинки для того, щоби вирватися в багнетну атаку, і полички для останніх десяти патронів у двох маґазинах. Ми купалися в круглих ставках, коли дощова вода заливала широкі ями для гарматок, і шпорталися об обривки телефонних дротів, які перед тим, як остаточно сплутатися зі смерековим корінням, намагалися втримати у своїх мідних жилах останні накази триматися перед Брусиловським проривом. А ми там збирали ожини і гільзи…

І завжди треба пам’ятати про те, що діти мало що розуміють, але все пам’ятають. Цієї пам’яті потім не позбудешся. Її досить для того, щоби все зрозуміти якось не так.

Якісь окопи. Щось копати. Кудись залізати, щоби вберегтися.

Якісь шанці. Якісь шанси. Якась сходинка перед бруствером. Кудись несе з безпечної щілини, яку остаточно наблизили до рівня моря сніги, вітри, потоки, відлиги, зруби, мохи, ожини і те, що забувають колишні діти.