БотакЄ

Третя стара фотографія - хіба до Лярусса

1. Цю знимку Себастян - якби його раптом спитали - нізащо не зміг би описати детально і точно, хоч бачив її багато разів, і нічого складного на ній не було зображено.

Можливо, саме закони редукції, запам’ятовування і забування, якими так захоплювався Франциск, спрацьовували у випадку взаємостосунків Себастяна і цієї світлини вповні.

Лиця - найкращі сюжети, казав Франциск.

Франциск казав - сюжети не закінчуються і не зникають. Вони можуть час від часу забуватися.

Сюжет Францового лиця згадувався Себастянові по-різному впродовж життя, але ніколи не так, як на тій фотографії.

2. Вона була зроблена на похороні Франциска у травні 1915 року.

Франциск лежав на встеленій ліжником лаві біля ями на цвинтарі за Ялівцем. Знімали так, щоб можна було розглядати самого Франца, а не похорон. Франц, убраний у вишиту сорочку, черес і червоні гачі, склав руки на грудях, тримаючи хрест із двох олівців, зв’язаних пучком полонинських трав (так придумав Лоці). Перстень з річковими камінцями, який Франциск сам собі зробив, роками носив не знімаючи, а потім зняв і не викинув, але відмовився вдягати, стирчав з поміж олівців. Отвір для голови і шиї на сорочці накритий китайкою.

Сама голова лежить (точніше - стоїть) окремо трохи далі на лавці. Чорна борода і сиве довге волосся розчесані так, що, крім очей і носа, лиця майже не видно.

3. Себастяна на похороні не було, цього він не бачив. Маленьку дівчинку - дочку Анни і його дочку, внучку Франциска, про яку той не встиг дізнатися, принесли вчора. Францові відрубали голову позавчора. Себастян був при тому. Потім чекав, поки стече кров, мив і чесав Франциска, вбирав його в сорочку і гачі. Голову поклав у кошик, накривши папоротями. А наступного дня кур’єр приніс немовля від убитої Анни.

Цілий день, коли в Ялівці урочисто ховали Франца, Себастян не відходив від його внучки, в якої, мабуть, болів животик, і вона безперервно плакала.

Себастян не міг запам’ятати фотографії, може, тому, що не уявляв собі, як усе було на похороні, але занадто добре знав, що було перед тим.

4. Весною 1914 року Анна могла стріляти краще, ніж Себастян. Тепер він знову частіше бував десь із Франциском, бо Анна брала зброю і йшла на кілька днів у гори. Там вона висліджувала звірів, дивилася на них і доучувалася про снайперство того, чого не міг знати Себастян, - як виглядає снайпер з протилежного боку рушниці. Не вбивала нікого, крім ґедзів, які намагалися сісти на вим’я полонинських овець.

Я так тебе дуже хочу, - казала Анна, - що не знати, чи могла би взагалі заснути, якби не так хотіла спати коло тебе. І засинала, потребуючи, щоб під головою була Себастянова рука. Я хотіла би бути твоєю донькою - щоб ти був моїм татом. Тато є для того, щоб міг потім снитися.

5. Весна почалася аж у квітні. За зиму набралося багато снігу, який почав танути весь разом, незважаючи на північні й південні схили і висоту над рівнем моря.

Десь в низах текли брудні і переповнені ріки, розливаючись повенями в різних містах, але там ніхто не знав, як сходять у горах сніги.

Ялівець теж стікав. Кожну каменицю тієї весни трохи розмивало. Все через товщу зимового обледеніння.

На кожній вулиці міста горіли ватри, в яких палили листя і гілля, яке повилазило з-під снігу. Спалення весни пахло інакше, ніж осіннє, - у вогонь потрапляли обітнуті стебла винограду, вже захоплені соками.

6. Цілу весну Себастян зі страхом чекав нападу алергії - як попередніх років. Але алергії не було. Це місце прийняло його без спротиву.

Натомість зауважив під час чекання, що дерева розпускаються вранці, відразу наприкінці ночі.

Про Себастяна вже знали всі в Ялівці. Не раз він, забрівши з Францом до якогось бару, мусив оповідати різним товариствам про Африку. Те саме, але щораз довше. Його навіть запрошували в один пансіонат інструктором з виживання, але Себастян відмовився через брак часу.

7. Бо якраз тоді Себастянові приснився один сон.

Він з Анною йшов вуличкою міста, якої насправді не було в Ялівці. Вулиця утворювалася двома рядами будинків, що стояли на голому схилі. За будинками - самі альпійські луки і стежки звірів. Вулиця вела стрімко вгору. На партерах будинків розміщувалися лишень різноманітні бари. Столики стояли і на внутрішніх подвір’ях за причиненими брамами.

Вони заходили до кожного бару по черзі, всюди підходили до інших шинквасів, одним духом випивали по шклянці білого, запам’ятовуючи смак різних років на різних виноградниках, їм говорили щось несуттєве, але дуже цікаве десятки знайомих, які сиділи у всіх барах. Нарешті з одними знайомими, також чоловіком і жінкою, затрималися надовше. Жінки про щось розмовляли, а той чоловік запропонував Себастянові скупатися.

Вони вийшли з бару і пішли вулицею ще далі догори. Вулиця різко закінчилася засніженою вершиною гори. Вони перейшли через неї на протилежний схил. Там був великий відкритий басейн. Себастян перший зайшов до нього. Пірнув і поплив під водою, відчуваючи, що в басейні є якась течія, бо його зносило трохи вбік. Він випірнув і, тримаючись на воді, переконався, що так зносить ще сильніше. Те саме відбувалося і з приятелем.

Вони дрейфували до боку басейну, який закінчувався не стіною, а шнурком, натягненим на поверхні води. Чим ближче до краю, тим сильніше затягував вир, ніби вся вода збиралася вилитися за той шнур. Коли їх принесло до цієї межі, вони ледве встигли вхопитися за нього. Ноги понесло вперед, і вони лежали на спинах, учепившись за шнурок. За ним щезали маленькі білі черепахи, яких несло звідусіль. Так Себастян протримався кілька хвилин. Руки боліли, як ніколи в житті, і він вирішив відпуститися і поринути за черепахами. Але спочатку підняв голову і заглянув за шнурок. Там вода обривалася величезним водоспадом, утворюючи гладку і височенну, непорушну на вигляд стіну. В самому низу провалля Себастян побачив усе, що може бути на світі. Раптом течія цілковито вщухла, а тоді відразу ж понесла його в протилежний бік, боляче викинувши врешті на те місце, з якого вони сходили у воду. Ціле тіло Себастяна з дивовижним жалем згадувало недовгу купіль.

Вони вдягнулися і швиденько вернулися тим самим шляхом до бару, зауваживши, що на будинках з’явилися балкони, яких перед тим не було. У барі було порожньо, лише дві бабці грали в шахи за столиком, який хитався щоразу, коли котрась переставляла фіґуру на шахівниці. В численних фляшках на креденсі за шинквасом не було жодної краплі напоїв. Вони вже хотіли йти геть, коли бабці покинули шахи і підійшли до них. Згодом з’ясувалося, що ці бабці - їхні жінки (Себастян ледве впізнав Анну), які чекали своїх чоловіків, нікуди не виходячи, рівно сорок років.

8. Себастян був настільки вражений, що на другу ніч намагався знову повернутися в продовження сну. Але натомість йому приснилося тільки те, що він - чай з молоком, змішаний у пропорціях, які дають найкращий відтінок.

9. Анна спокійно вислухала цю історію і сказала, що може бути і так, але переважно виглядає зовсім інакше, бо насправді насолода гніздиться не у вестибулярному апараті, а десь у легенях, щось там з диханням, наповненням, випорожненням, тиском повітря. Колись давно Франциск казав їй те саме.

10. Ввечері Анна зняла із Себастяна сорочку і вдягнула її на голе тіло. Посадила його на бідермаєрове крісло, вибране серед. усіх крісел у домі, знайшла в шафі почату пачку капральського житана і вклала йому до руки. Відірвала з верети чотири невеличкі клаптики, взяла фляшечку чорнила «Пелікан» і сіла до столу. Себастян закурив капрала, а Анна мочила палець у чорнило і креслила на обривках верети примітивні і кострубаті малюночки - сонце (колко з кількома великими променями у всі боки), ялинку (вертикальна лінія посередині, а від неї з двох боків відходять симетричні, короткі, похилені вниз патички), людину (патичок, зверху і знизу - роздвоєння, між піднятими руками маленьке колко, між розставленими ногами - штрих у бік землі), квітку (більше коло, щільно обліплене меншими півколами).

З-поміж сторінок Лярусса Анна вибрала суху квітку сортових конопель і запакувала її у вузьку скляну трубочку, читаючи тихо якісь гасла енциклопедичного словника. Закінчивши, витягла із Францискових штанів пояс і скрутила йому руки за спинкою крісла так сильно, що грудні м’язи стали цілком пласкими. Своєю нашийною хусткою так само міцно зав’язала очі. Вийняла з кишені, відразу розкриваючи однією рукою, бритву і без ніяких зупинок тричі надрізала Себастяна: на плечі, між ребрами і впоперек живота. Надрізи якусь мить побули тонкими рисками, тоді їх краї розлізлися, рани відкрилися і потекла кров.

Анна вийняла недопалок житана із Себастянових губ і розкурила від нього квітку в трубці. Зробила кілька повільних затяжок, довго тримаючи в собі дим після кожної. Нарешті взяла трубку в рот тим боком, де тліли коноплі, і витиснула одним видихом потрохи диму на всі рани. Знов затяглася рештою, притулилася ротом до Себастянового рота і випустила все, що тримала. Від несподіванки Себастян закашляв і став облизувати губи - капральський житан робив інакший смак на губах.

Аж тоді Анна заліпила порізи розмальованими веретяними латками. І порозв’язувала Себастяна, який постановив собі нічого не питати.

11. Тієї ночі Себастянові приснилося, що вони з Анною йдуть вулицею, яка виводила з Ялівця. Лише замість ялівців і жерепа росли дві шеренги величезних квітучих лип, про які було відомо, що вони зараз почнуть говорити, і тоді треба або взагалі нічого, крім привітання, не казати, або відповідати дуже точно. Дерева мали щось оцінювати за знаними їм показниками. З боків і згори крізь усі тріщини крон світило безальтернативне сонце - так морська вода проникає в дірявий корабель, розбігається по ньому, набирається у всіх закапелках і опускає на дно.

Він ішов цим коридором так переконливо, ніби щось натискало на потилицю. Поруч ходили якісь невідомі люди, але якби зробити фотографію вулиці з усім натовпом, то все одно було би зрозуміло, що світлина про нього.

Себастян бачив трохи наперед - під деревами ще лежали купи позмітаного листя, а він уже дивився, як із них іде перший дим.

Він знав, що буде цим тунелем іти завжди, поступово тратячи себе через тертя об світло, аж поки не зайде у вічність, остаточно ставши світлом.

12. Анна була вдячною ученицею і навчила Себастяна задавати і дарувати тематичні сни, використовуючи найбільшу у світі силу - вібрацію. Для досягнення такої насолоди треба лиш трохи фантазії, щоб самому навчитися вгадувати вібрацію в тім, про що не вмієш подумати, що мав би це знати.

13. Цілий початок літа Анна і Себастян розважалися, бавлячись, що Анна вагітна.

Вони почали кохатися делікатно. Спали довго. І довго не вставали, пестячись ще раз. Неквапливо ходили на полонини по молоко. Назад верталися зрубом, зриваючи найближчі ягоди, і ще останній раз кохалися там, де закінчувалися ожинники. Дорогою згадували про свої перші дні разом, завжди знаходячи якісь не зауважені раніше тонкощі. Обідали завжди вдома на веранді, а вечеряли десь на людях, але завжди замовляли найздоровішу їжу, а сервіруючи стіл, укладали вишукані натюрморти. Міряли у крамницях суконки, які би пасували вагітним. Переставляли речі в кімнаті і планували, як розмістити дитину. Купували в книгарні дитячі книжечки на кілька років наперед, і Себастян читав їх Анні на ніч. Себастян мив Анну у ванні, витирав її і намащував пахучими олійками. Перед сном гуляли в найгарніших місцях Ялівця, поливали нагрітою дощівкою гарбузи, які вирощували в дірявому баняку на балконі, і пили чаї з цілющих трав. Уже лежачи, Себастян гладив під м’яким коцом Аннин живіт так, щоб приспати і вийти на балкон заради останньої сиґарети.

Посеред ночі Анна будила його, і вони довго не спали.

14. 28 червня Анна захотіла побути цілий день сама. Вона мала встигнути дописати листа Непростим і передати його старим Бедою, який заїхав до Ялівця лише на кілька днів, бо Непрості потребували його, замисливши якусь гігантську справу.

Себастян не відходив від Франца. Вони говорили, шпацеруючи Ялівцем один пішки, а другий - плавом у каналах. Потому інструктор з виживання зробив їм знимку і пропльонтався з ними аж до ранку, спочатку - в Беди, а пізніше - вже Бог знає де п’ючи аґрусове вино, джин і пророкуючи страшні небезпеки необачному Себастянові.

15. Наприкінці вересня Анна поїхала до Мезетеребеша і вписалася добровольцем до леґіону Українських Січових Стрільців.

Напередодні до міста нарешті прийшли Непрості. Анна зустрічалася з ними у французького інженера, ночувати лягла біля Себастяна на ґалереї, а вранці її вже не було. Не стало в Ялівці і Непростих. Франциск був упевнений, що вона або пішла з ними, або вони її з собою забрали. Себастян хотів кудись іти, щось розпитувати, лише б робити щось, що здається необхідним (через півроку він буде вдячний мертвій Анні, яка передала немовля якраз тоді, коли не стало Франциска і треба було щось робити, щоб не втратити глузду від самотності).

Між іншим, бігти навмання і розпитувати кожного, шукаючи загубленого, - не таке вже безсенсове. Бо в наших горах, де води збирають усе і самі збираються у трьох місцях, вислідити згубу дуже легко - якщо вона не лежить під снігом чи каменем. Та й так невідомість протриває не більше, ніж роки.

Але Франциск висміяв Себастянову нетерплячку і наказав сісти каменем і чекати. Бо чекати - найрадикальніше, що часом можна зробити. Справді, через три тижні знову прийшли Непрості і почали вимагати, щоб Франциск пустив їх до Анни. Себастянові полегшало вперше.

16. У жовтні до Ялівця приїхав з фронту поранений боснійський капітан. Завалами Бучацької цитаделі йому роздушило ноги. Їх відтяли, але місця уявних ніг так боліли, що капітанові порекомендували лікуватися в Ялівці. Потім сподівання лікарів справдяться, капітан перестане завивати і навіть напише перший том коротеньких мемуарів про початок війни. Все ж джин є поважним анальгетиком.

Тим часом у жовтні, щойно капітана принесли на ношах до Ялівця, він усім розповідав про свою операцію, яку робили в Горонді. Хірург весь свій вільний час проводив у славній горондівській корчмі серед старшин УСС. Там він зустрів найгарнішу з бачених жінок - Анну Ялівцівську з Карпат. Вона була найулюбленішим снайпером четаря Пеленського із сотні Дідушка і порадила хірургові відправити босняка до Ялівця (дуже скоро по тім сотня покинула Горонду, рушивши до Веречок Нижніх). Це було не тільки другою полегшею Себастяна, але й остаточною - Франциска. Анна вільна. Вона не з Непростими. Є речі, важливіші від долі.

Виявляється - війна, а значить, і смерть.

17. Втретє Себастянові могло полегшати, коли принесли дитину, але він собі такого не позволив і жив із цією ваготою до кінця життя, хіба що ділячись її крихтами, перекладаючи їх з Анни на Анну.

18. Як Франциск прожив останні місяці свого життя, Себастян докладно не знав, бо бачив Франца лише здалека. В найпростішому значенні цього слова. І лише знизу вверх.

На початку дуже теплої зими Франциск остаточно переселився на балкон, усамітнившись там і не контактуючи ні з ким. Себастян зустрічався з ним лише раз на тиждень у барі, куди той приходив по повну козу джину. Зустрічі вимірялися часом випивання шклянки ялівцівки з калиновим сиропом. Франц був зворушливо приязним, але про родинні речі навіть не згадував. Себастян слухав, а Франц оповідав найсвіжіші історії переміщень світової війни так яскраво, ніби не він, а Себастян сидів безвилазно на балконі (або мав такий бінокль, що бачить у всі сторони на сотні кілометрів, заглядаючи навіть за кожне дерево). Себастян не розумів, як Франц дізнається військові таємниці обох військових блоків, бо не міг знати, як Франц живе на балконі, - перешкоджали гілля винограду, плющ і крони молодих кедрів.

19. Ще в Африці Себастян зауважив одну цікаву річ - люди дуже охоче розглядають те, до чого треба опускати погляд, і страшенно неуважні до всього, коли піднімати догори.

Влітку вони з Анною дуже багато часу провели на тому балконі, де поселився тепер Франциск, - вирощували гарбузи, курили, цілий день пили холодне мате, залите з ночі гарячим у срібний збан. Вони бачили все, що діялося на вулиці. Навіть могли вгадувати розмови за жестикуляцією і рухом губ. Натомість ніхто ніколи, - Себастян упевнений у цьому, бо не пропускав незауваженим жодного погляду на себе, - не бачив, що вони роблять на балконі, що вони - на балконі. Адже треба очі піднімати (тут, видно, щось пов’язано з анатомією, - думав Себастян).

Тепер, дивлячись на балкон Франца, Себастян карався, що не навчив Анну головного правила снайперства в місті: передовсім - балкони.

(Значно пізніше генерал Тарнавський переповідав Себастянові чиїсь спогади про програну вуличну війну у Львові в листопаді 1918-го, і Себастян знову подумав про снайперів і балкони, на яких ті снайпери, мабуть, перед війною жили).

20. Листя на винограді остаточно опало якось уночі, і Себастян зміг щось розгледіти крізь плющ і кедр. Він побачив тонку линву, прив’язану до балкона, яка тяглася просто до хмар. І більше нічого спеціального. Але при наступній зустрічі попередив Франца, що линву можна зауважити, її видно.

Франц нічого не розказав, і Себастянові залишилося вірити у свою версію, здається, найлогічнішу. Линва від балкона веде до високо піднятого повітряного змія - на змієві прилаштована птахоловська сітка - в сітку потрапляють птахи - птахи втікають зі своїх місць від фронту - за Чорногорою живе орнітолог - орнітолог кільцював птахів - птахи покільцьовані - вони летять через Чорногору - потрапляють у сітку - Франц оглядає кільця - Франц знає орнітолога - Франц розуміє його коди кільцювання - на кільцях указані місця гніздування - птахи втікають зі своїх місць - значить, туди дійшов фронт. Франц відпускає птахів і знову піднімає змія.

21. У квітні 1915-го почався наступ під Горлицями (точне місце офензиви Франциск назвав напередодні).

У травні попри Ялівець почали ходити заброди: мазепинці верталися на Галичину, галичан відпускали з Талергофа і Ґмінда, москвофіли доганяли росіян, виселенці втікали з Росії, російські шпигуни пробиралися на Мадяри, мадяри вишукували шпигунів і вішали гуцулів, гуцули брели до румунів по кулешу, румунські опришки переслідували гуцульських дівчат, дезертири і мародери уникали одні одних.

Більшість зайд Ялівець обминала, але серед тих, що таки з’являлися в місті, переважно ходили озброєні. В Ялівці була лише африканська рушниця Себастяна.

22. Із Франциском усе сталося дуже швидко.

Так швидко, що всім здалося, ніби голова просто впала посеред слова, як файка може випасти з рота, - досить її швиденько підняти і втягати дим далі. Хотілося так зробити з головою, заки не завалилося тіло. Щоб кінець слова не зник у хвилевій паузі.

Вони допивали джин із сиропом, як до бару прийшли опришки з Мараморошу. За джин заплатили чоботами з надгризеними вовками халявами. Сіли за Себастяновою спиною, Франц час від часу дивився на них, бо був уважним. Поклав на стіл мачете, з яким ходив до серба Лукача, прорубуючись через жереп, що невпинно підростав довкола лісничівки.

Фронт відступав, але птахи ще не поверталися. Франц не мав що говорити і розказував Себастянові про Непростих - як десь хто народжується, то сідають якраз під тими вікнами і придумують його байку, як земляні боги. А що не годні надумати кожну інакшу, то натямили собі зробити війну. Він збирався нарешті сказати, що баїльник придумав Анні (дуже важливо, що тоді вона була не Анною) і де захований фільм із чимось, що шукають Непрості.

Раптом один опришок підійшов до їхнього столу і сказав, що купить мачете. Не купиш, сказав Франц. То заберу. Не забереш. Чому? Бо мені воно потрібне. А як не буде потрібне? То прийдеш сюди. Я вже тут, - сказав опришок, - і хочу взяти. Якщо зможеш потримати; і подивився не на румунову руку, а на очі. Опришок забрав очі, простяг руку, вернув очі, забрав руку. Можу відрубати твою голову - заговорив по-українськи. Як зможеш, відру… Так закінчилася балачка, бо опришок ухопив мачете і без замаху, самим лише тягарем сікача стяв Францискові голову. Себастян почув, як заскрипіли роздерті сухожилля. Тіло Франца сиділо. Голова впала на підлогу і не покотилася. Як череп’яна файка з рота. Хотілося швиденько покласти її на місце і почути -…бай. Другий опришок поставив перед Себастяном бомбу, і обоє - уже з мачете - вийшли з бару. Себастян не знав, за що хапатися перше - за бомбу чи голову. Взяв таки ґранату і кинув у відкриту піч. Хоч вибух пішов у комин - аж посеред білого дня залітали лилики, тіло впало на підлогу, відкотивши голову під стіл.

23. Наступного дня кур’єр приніс дівчинку - немовлятко від Анни. Себастян зрозумів, чому загинув Франц, - він вважав, що є несказанно сильнішим, бо не залишилося жодної жінки у світі, яку міг би любити. Не підозрюючи, що має внучку. Аннина дочка перебувала на той час на відстані одноденного переходу від Ялівця.