БотакЄ

90.

Але гору все одно видно зі значно меншої кількості місць довкола хати, ніж колись. Бачення залежить від дерев, яких тут дуже багато. А дерева ростуть непомітно і дуже швидко. Сливки і вишні поширюються, як бур’яни. Яблуні доживають до глибокої старості. Майже ніхто не пильнує за садом, не обрізає дерев. Охочіше вдаються до експериментів - прищеплюють по кілька сортів на одне дерево. Врожай із таких яблунь вражає різнокольоровістю. Дуже багато великих черешень із дрібними солодко-гіркуватими ягодами. Їх їдять лише діти. З висоти черешень відкривається інший світ. Узагалі зміна ракурсу, переміни освітлення, перепади перспективи є визначальними для тутешнього світогляду. А пори року існують ще й для того, щоби радикально змінювати відчуття простору. Він залежить не тільки від присутності чи відсутності листя на численних межах дерев і кущів, висоти трав чи снігу, але й від сезонних відтінків усього цього листя, трав, снігу. На простір впливає навіть різна чорність кори, дерев’яних парканів, городів, сутінків, котра залежить від вологи. Делятин є насправді півостровом. Лише з одного боку він не має жодної води, бо там починаються найдикіші Ґорґани. Прут і дві паралельні між собою і перпендикулярні до нього гірські річки утворюють природні кордони Делятина. Часом Прут розливається і забирає всі кладки і мостики. За Прутом починаються зовсім інші гори, косівсько-покутські - мальовничі і лагідні, силует хребтів набагато різноманітніший, ніж той, який видно в бік Ґорґанів і Чорногори. Під час дощів, які найінтенсивніші в якийсь один місяць літа, на річки перетворюються всі дороги, вздовж яких Делятин вилазить із вузької смуги долини Пруту на ґорґанські горби. Добре, що моя хата стоїть на одному з них. Між нею і лісом, який тягнеться аж до Сваляви і Мукачевого на закарпатському боці, нема ніякого іншого житла. Тридцять років тому на краю цього лісу ще були складні системи шанців, окопів для скорострілів, мінометів і польових гармат, бліндажів і переходів. У цьому місці відбувався той жах, який у підручниках стратегії називається Брусиловським проривом. Пізніше окопи зруйнувала ожина. Ожини в нашому лісі найбільше. Чорниця росте трохи вище, а суниця - нижче. Щороку - восени і навесні - ми вибирали з городу біля хати десятки гільз і патронів. Австрійських і російських. Суниць найбільше було на колії. Вона проходить якраз під нашим горбом. Коли їдуть важкі поїзди, в хаті трясуться ліжка. Справжній пасажирський потяг їде ввечері до Рахова, а раненько вертається до Львова. Колись ми не пропускали жодного вечора, щоби не подивитися з горба на вечірній поїзд. На каштані, що росте над яром із колією, була гойданка - маленька дощинка на довгих тонких тросах. Ми любили розгойдуватися так сильно, щоби літати майже над вагонами, любили робити різні трюки, подібні на циркові вправи на трапеції, якраз тоді, коли у повідчинювані вікна виглядали пасажири. Тоді потягом їхало багато туристів до Яремчого та Ворохти. Більшість із них уперше бачила гори. Нам здавалося, що наша акробатика поможе їм правильно зрозуміти, що тут відбувається. Американка Кері розповідала, що перед приїздом в Україну її вчили основного закону поведінки в цій країні: питатися можна лише що і як, але ніколи не намагатися дізнатися, чому. Іноді хтось кидав у вікна поїзда камінням. Каміння взагалі завжди було під рукою. Як у випадку Давида і Голіафа, воно часто вирішувало різні конфлікти, даруючи відчуття вирівняння сили. Колись у рахівському поїзді був один товарний вагон, у якому привозили хліб. На кожній станції його продавали просто з вагона впродовж тих кількох хвилин, скільки тривала зупинка. Хліб завжди був дуже дешевим, його купували десятками, бо ним годували худобу. Тому його завжди бракувало. В крамниці збиралися довжелезні черги задовго перед привозом хліба з пекарні. На спеціальній таблиці було написано, що одній особі продають лише дві хлібини. Але всі зналися, тому ніхто цього правила не дотримувався. Бувало, що частині черги вже нічого не залишалося. Антигорбачовський путч у Москві викликав у Делятині лише одну реакцію: привчені до поганих несподіванок люди знову кинулися купувати надмір хліба. Цього разу з нього робили сухарі. Колись хліб був лише двох сортів - сірий і білий.

Колись навіть по помідори і кавуни з Делятина їздилося до Івано-Франківська. На базарі таємно продавали великі квітчасті хустки та різнокольорові нитки муліне для вишивання, прислані в пакунках з Америки. Це вважалося кримінальним злочином. Справжньою делятинською особливістю тих часів були підпільні казино. В них ішла справді поважна гра. До нас приїжджали грошовиті картярі з Москви, Пітера й Кавказу. На них уже чекали професійні катали зі Львова, Прибалтики і Криму. Турніри відбувалися в приватних домах. Про них місцеві мешканці ніколи нічого не знали. Натомість усім було відомо, що в горах за Делятином розміщений дуже важливий і надзвичайно секретний військовий об’єкт. Вважалося, що там добувають уран. Казали, що в тому місці радіація по коліна. Колись там було село Луг. Чудесне місце. Дивовижний клімат оточеної горами території.

Путівник із тридцятих років запевняв, що в Лузі найкращі терени для лиж і санок. Крім того, там була дерев’яна церковця, з різьбами найвидатнішого гуцульського майстра. Відразу після війни село зліквідували, всіх мешканців переселили на схід, а в долині почали будувати базу. Різьблений вівтар перенесли до делятинської церкви. Ми часто ходили по гриби, пролазячи під колючим дротом першої лінії огорожі. З гори можна було бачити вулиці містечка, захованого від людського ока, - багатоповерхові будинки, казарми, маленькі дерев’яні фінські будиночки. Якось ми без попередження пішли до лісу на цілий день. Під вечір тато не витримав і поїхав до військовиків перевірити, чи нас десь у лісах не затримали. Вони запропонували пошукати дітей з гелікоптера. Ми бачили, як він літає над лісами, і, знаючи, що нічого доброго це не обіцяє, ховалися в старих шанцях, прикриваючись папороттю. Дуже багато папороті росте тепер на колишніх фундаментах хаток у Лузі. Плодові дерева цілком здичавіли і повироджувались, але зате безперешкодно вийшли за межі садів, захопивши цілий схил. Похилість площин - головна ознака цієї місцевості. Неповторність зумовлена безконечністю маленьких ділянок тверді, які з’єднуються під іншими кутами. Звичка до того, що за кожних кількадесят метрів буде зовсім інший відокремлений простір, не дозволяє добре почуватися на справжній рівнині. А ходіння вгору і вниз виробляє особливий спосіб руху, який не може не зафіксуватися в мозку, спричинивши в ньому якісь невідворотні зміни. До горбатості землі пристосовані всі найважливіші предмети: каміння у фундаментах, короткі коси, довгі сокири, ланци на корбах глибоких криниць, містки через яри, гальма на фірах, возах і роверах, кут зношеності черевиків. А найтаємничішим із найнеобхідніших інструментів атрибутом знання і влади є васервага. Вона якось прислоняє те, що всі вміють робити все, але майже ніхто не вміє робити хоча би щось бездоганно. Вічне натуральне господарство. Тому майстри цінуються. Майстрів шукають, із ними домовляються, їх годують по особливому. На обід мусить бути зупа, картопля, м’ясо, салат і компот. До обіду мусить бути фляшка. Загалом тут воліють їжу просту, але ситну. Мистецтво всіляких тортів і паштетів віддається спеціальним кухаркам, які роблять щось подібне на весілля. Колись діти виходили після обіду з окрайцем хліба, який свідчив про достаток родини. Ознакою найвищого статусу був білий хліб із маслом і сливовим повидлом. Або зі смальцем, сіллю і часником. На сніданок найохочіше їли вчорашню підігріту картоплю і яєчню з багатьох яєць. Для яєць потрібні кури. Майже весь день їх тримають у загороді, а під вечір випускають пастися. Їм дозволяють порпатися у квітниках. Натомість псам не можна турбувати курей. Тому виживають або ті пси, які сидять на ланці, або ті, які зрозуміли, що курей лапати не слід. Окремі собаки вміють тихо знаходити яйця у малинниках і квітниках. Найбільше не люблять яструбів. Їх у горах багато, вони видивляються за курми. На високих щоглах висять червоні шмати (переважно зношені дитячі штани чи светри), які мали би відстрашувати хижаків. Йоанні більше подобався наш спосіб снідати: щоранку сир, два три помідори і ламаний свіжий хліб. На лавці у саду. До того кава або зелений чай. Літнє сонце над лавками лагідне такої пори. Схід з іншого боку. Схід - це Коломийські ворота, які за доброї погоди вночі світяться відсвітом Коломиї. Світилися автомобільними фарами і вікна колишнього музею Марка Черемшини. Він жив у будинку адвоката Лагодинського, посла до парламенту. Останніми роками музей занепав. Усі автентичні речі знесли на мансарду, а в покоях зробили початкову школу. Мій товариш мав ключі від тієї мансарди. Ми сиділи серед речей, до яких торкалися Лагодинський, Черемшина і Василь Стефаник. Не можна було вмикати світла. Можна було стежити за світлом фар, яке перепускалося через склянки. Здається, що нічого суттєво не змінилося. Що і перед першою зі світових воєн відбувалося щось подібне. Щоправда, не їздило так багато автомобілів. Від моєї хати до шосе десь один похилий кілометр. Але швидкісне шипіння добрих коліс по достатньо добрій дорозі чується на горі проникливіше, ніж давнє гуркотіння лісовозів. Давніше вони їздили навіть попри хату. Наша дорога вела до тієї ділянки лісу, яку призначили бути тотальним зрубом. Уже через десять років там був ліс із малих ялинок, трепет і беріз. І все переплетено ожиною. Делятинський лісокомбінат був одним із найбільших в Україні. Тут робили нездалі кухонні меблі, які вважалися шиком. Окремий підрозділ комбінату займався переробкою лісових плодів. Там приймали осінні яблука на сік, кілограми лікарських рослин, котрі потім витримували в гігантських сушильнях. Приймали звіробій, мати й мачуху, м’яту, листя подорожника і шипшину. З горіхів робили горіхівку. Її наливали в такі самі фляшки, як і оліфу. Етикетка теж була подібна. На початку дев’яностих горіхівку заборонило Міністерство охорони здоров’я. Незважаючи на цілющі впливи на травлення, вона, здається, чимось шкодила мозкові. Хоча в цих краях мозкові вже ніщо не може зашкодити. Мозок укритий такими самими мозолями, як руки і стопи. Тисячі півлітрівок з густою, чорною, гіркою горіхівкою залишилися в Делятині. Її треба було спродати. І врешті вона закінчилася. Останню фляшку купив також я. У пивниці назбиралася ціла купа порожніх фляшок. Були часи, коли їх стало важко здати. Колись було простіше. Порожня фляшка коштувала дванадцять копійок, мінеральна вода в ній - шість. Всюди були пункти прийому склотари. Ще не було пластмаси. Довкола все ще було чистим. Найгіршим сміттям були звичайні папірці від цукерок. І сміття було важке. Воно трималося землі, поступово на землю перетворюючись. У найгіршому разі могло відчутися уламок слоїка або бляхи на дні річки. Тепер воно літає, пливе, роздувається. Видається, що воно скрізь. Видається, що люди не навчилися розуміти його незнищенності. Це синтетичне сміття є ознакою ознак нашого краю. Перехід від совєтського мінімалізму до споживацького суспільства відбувся надто швидко, його ніхто не передбачив, ніхто не контролює. Залишається одне - не допускати сміття на власній території, визбирувати його там, куди приходиш. І все одно цілковитого спокою бути не може. Бо навіть великі смітники, куди можна зносити позбиране сміття, є попросту великими смітниками посеред лугів, на краях ярів і на берегах найкращих річок. Усіх, хто приїжджає, ми водимо на Любіжню. На коротку і бурхливу річечку, яка несподівано формується з кількох гірських потоків, має кам’яне дно, прозоро зелену воду і кілька малих водоспадів. Вода пахне водою. Цей запах надовго вгризається в шкіру і доступні слизові. Вона є найкращим звітом про дощі, які стекли в її русло, про важкі автомобілі, які переїхали через неї десь вище. Переважно неймовірно холодна, вона вміє бути дуже теплою в часи літньої посухи. Тоді, коли в’яне трава і лісові ягоди за смаком починають нагадувати конфітюр. А ближче до кінця літа у плесах під водоспадами плавають, заплутавшись у течії, літні бліді яблука. До Любіжні стікають химерні води. Трохи залізні (якщо в якусь ямку на лісовій дорозі набереться стільки дощівки, що не може висохнути, то поверхня таких калабань озерець вкривається рудавою плівкою), більше солоні. Впродовж століть Делятин був місцем, де виварювали сіль. У певний час вона стала ціннішою, ніж кремінь. Згодом делятинські саліни були власністю цісарської родини. Перед першою війною цісар Франц Йосиф приїжджав оглянути свої тутешні володіння. Він посадив перед костелом кедр, модрину, липу і ще щось велике.

Псевдоґотичний костел зберігся тому, що хтось із радянських діячів, побачивши його дорогою до Яремчого, подумав, що це найсправжніша ґотика. Тепер тут знову з’явилися римо-католики. До костелу святого Франциска в Делятині ходять старші жінки, які пам’ятають оповіді про колишню велич містечка, чоловіки в ґумаках, розчаровані завищеними вимогами власної церкви, і діти пияків, якими опікується священик. На початку двадцятого століття хіміки з’ясували, що делятинська соляна вода мало чим різниться від тієї, що в Баден-Бадені. Почався великий курортний сезон, який тривав аж до 1939-го. Чи лише до 1939-го. Будували купальні, готелі, пансіонати, курації. Кільканадцять складних багатоповерхових вілл у закопанському стилі, переповнених верандами, ґанками, балконами, вікнами, піддашшями, мансардами, різними сходами, перетворили містечко на найбільший східнокарпатський курорт того часу. Курортні десятиліття вплинули на самооцінку делятинців, підкріпивши давнє відчуття іншості, містовості. Крім того, тут звикли до різних диваків, гостей, чужоземців, до людей, котрі не проводять весь свій час за тяжкою роботою, звикли до того, що цілий якийсь період життя може бути відпочинком. Приїжджі сприяли розвиткові фантазії. Воєнні роки додали ще іншого досвіду. Знання про тимчасовість усього, крім основ виживання. Все, що стосувалося курорту, раптом зробилося леґендарним минулим. Щезло багато цікавих персон. Почалися незрозумілі страхи. Зустріч цивілізацій. Нічого подібного не діялося ще ніколи, попри численні приходи, відходи і переходи всіляких армій, режимів та комерційних товариств. Після переповнених розстріляними родичами пивниць імпровізованих тюрем перші дні приходу німців видавалися порятунком. Але вже через кілька тижнів ера розстрілів поновилася. Ґестапо, як і НКВД, арештовувало і розстрілювало націоналістів. Або тих, хто їм такими здавався. У 1943-му до Делятина дійшов рейд большевицьких партизанів під командуванням генерала Ковпака. Диверсійні операції німецькому запіллі були лише прикриттям акції. Найважливішим завданням було вжахнути всіх мешканців гір - гуцулів, поляків жорстокістю Української Повстанської Армії, яка планувала перебиратися в Карпати. Большевицькі партизани мали жовто-сині прапори, називали себе українською армією, вимагали їжі, вбивали дітей і тих, хто їм допомагав. Делятинських поляків вони вбивали без жодних вимог і пояснень. А ще ця їхня війна ставала дуже зручною. Убивши одного німецького чи румунського солдата, отримували знищення кількадесят заручників, яких брали з найсвідомішого українського елементу. Врешті ковпаківці підірвали залізничний віадук біля моєї хати. Він був одним із найкращих у Європі, подібний на ворохтянський. Частково завдяки цьому мостові, який упав у Любіжню, утворилося те плесо за водоспадом, куди ми завжди приходимо. З дітьми, з гостями. Тоді напали на місто. Після бою Делятин місто став інакшим. Зменшилася кількість двоповерхових камениць. Ковпаківців розгромили загони самооборони. Оце поняття самооборони можна вважати найголовнішою ознакою тих часів. Це стосувалося виживання, яке диктувало поведінку. Коли знову прийшли совєти, виживання набуло ще більшого значення. Треба було боронитися. Шляхів було два - тотальна покора чи «воля або смерть». Вузол заплутався до крайності. Ніхто не був певний у нікому. Всі вимагали всього. Зброя в руках впливала рятівничо і згубно водночас. Полякам запропонували виїхати. Українців забирали і вивозили. На вільне місце прислали східняків і росіян. У лісах формувалися повстанські загони. Вони знали, що програють, що насправді смерть. Влада мінялася вдень і вночі. Найбільше потерпали нейтральні, ті, що хотіли вижити. Відмовити комусь у чомусь було неможливо. Потім треба було відповідати за свою невідмову перед іншими. Хату, в якій я тепер живу, побудував мій дзядьо. Йому допомагав брат, який був столяром і мав хату поруч. Ще один брат був музикантом. Він грав у духових оркестрах різних патріотичних товариств. Потім переїхав до Станиславова, далі залишаючись музикантом. Останній брат виїхав до Австралії. Перед від’їздом він посадив біля криниці липу. Вже в моєму дитинстві ця липа була найвищим деревом на нашій горі. Вона служила найкращим орієнтиром нашої гори, бо її було видно навіть знизу, з міста. Кожного року з неї обрізали кілька галуз, з яких обривали липовий цвіт. Розстелений на стриху, він був колись для мене втіленням щастя. Я занурював лице в нагріті квіти, вдихав кілька разів їх запах і відчував, що я є. Щастя існування було різним на різних стадіях висихання цвіту. На стриху може бути дуже гаряче. Або дуже мокро. Бо крізь сотні тріщин і шпарок капає вода. Потрібно розставляти горнятка, мидниці, слоїки і металеві банки від консервованих овочів «Глобус», переміщаючись за водою, яку зносить вітер, що панує під дахом. А об сам дах треться галуззя горіха. Дзядьо побудував хату з ґанком з одного боку, а з верандою - з другого. Так тоді будували. Одна стіна була без вікон. Там укладали ряди світлих і дзвінких букових полін. Це було подібним на якусь фортифікацію. Як мішки з піском, як бетонні надовби, як лінії колючого дроту. Як кулевловлювач у тирі. Навіть куля з карабіна застрягла б у цьому прошарку, не досягши стіни. Але йшлося про зовсім інший захист. Без букових дров надто важко перебути зиму. Смерека надається хіба для розпалу. Серед смерекових лісів козакують по-ґорґанськи. Це особливий ґатунок наших людей. Козаки - селяни, але не землероби. Їх не тягне до ґрунту. Вони не збирають морґи, вони не люблять їх обробляти. Козаки з’являються власне там, де ґрунтів обмаль і де вони найгірші. Немає козаків і серед чабанів. Козаки не люблять доглядати худобу. Найулюбленіше середовище козака - ліс і біля лісу. Козаки закохані в ліс. Вони тут виросли, вони його знають, вони з нього живуть. Козаки - найкращі браконьєри. Але вони не люблять промислових зрубів.

Вони рубають вибірково. Так, що не лишається сліду. Козаки живуть переважно з того, що роблять комусь фіру або машину бука чи смереки. Тому гроші в них є рідко. Але коли є, то порівняно багато. Козаки вміють їх пропивати і вміють робити малопотрібні подарунки матерям, жінкам і дітям. Більшість козаків має хоч якусь зброю. Але ходить із нею лише до лісу. Вони знають усі звички звірів і час від часу виходять на нічне полювання. Хоча дивляться на різних звірів частіше, ніж стріляють у них. Вони можуть розповісти десятки історій про ведмедів, вовків, олениць, лисиць і яструбів. Риболовлі вони зовсім не розуміють, але можуть загарпунити виделкою якогось пструга в тих місцях, де раз на рік усе живе у воді перебивають електрикою. Гриби вони не шукають, а збирають. Ягід можуть з’їсти хіба жменьку. Козаки люблять і вміють косити.

Вони добрі теслі, але нездалі столяри. Вони дрібні, жилаві й невтомні у роботі. Переважно вони мало їдять, але іноді можуть з’їсти, як мурашка, - майже стільки, скільки важить сама. Козаки майже не вміють плавати, але дуже добре скачуть у воду і пірнають. Що є справжньою пристрастю ґорґанського козака - то мотоцикли і коні. Вони їх по-справжньому люблять і розуміють. Вони про них дбають і вміють із ними поводитися. Козаки рідко ходять до школи, вони рано стають дорослими, забувають про дитячі роки, залишаючись при цьому вічними підлітками. Їх не люблять і бояться вчителі, вони охоче йдуть до війська, майже ніколи не їздять до міста. Їм добре на своєму місці, хоч до старості вони не втрачають незрозумілого неспокою. Нема двох однакових козаків, кожен козакує по-своєму. Найкраще їх розпізнають дільничні міліціянти і лісники. Так само безконечними можуть бути їхні оповіді й байки. Попри вражаючу обмеженість сюжетів. Зрештою, які козаки насправді, знати неможливо. Але неможливо й не впізнати козака, навіть нічого про них не знаючи. Вони - єдина порода горян, які без особливих деформацій пережили всі режими, що панували в цих горах. Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати. Я пам’ятаю те, що не належить мені. Мені сняться колишні сни. Пам’ятаю, як із поміж смерек, що постали на місці шанців, приходили солдати незнаного війська. Бачу: ліс переходить в ожинник. Кладка в потоці. Колія. Шпали. Якийсь перелаз. Сад під горою. Вояки приходять по два, по три. Ця приреченість і ця всевідповідальність чинять усе. Вони піднімаються схилом до хати, в якій світиться світло. Господарі не встигли його згасити. Може, купають у рум’янку дитину, може, перебирають квасолю аж до весни, а може, люблять любитися, не гасячи світла в кімнаті, незважаючи ні на кого. Партизани йдуть схилом. Через сад. До хати, де світиться світло. Прийдуть і постукають у вікно. Немає нічого страшнішого, ніж у вікно. Приходять хлопці із за саду. Ти його висадив цього літа. Ще навіть навесні. Висадив привезені саджанці. Думав, що все буде добре, спокійно. А тепер мусиш іти. І підеш, бо треба. Лишай усе. Підеш до всього. Так чи так. Десь у снігах, там, де нема слідів (сліди - стежка до кінця, до завершення, до вибуху ґранати), шукай притулок. Чи зможеш іти тихо, рівно, слід у слід, не відстаючи? Пощо тобі ця війна? А таки навіщось потрібна. Коли лишив освітлену хату і пішов у темінь за сад, у ліс, межи смереки. А ще є сіно. Якщо говорити про цей край серйозно, то без сіна не обійтися. Кажуть - робити сіно. Про картоплю, дрова, яблука так не кажуть. Це така тяжка робота, що її можна витримати лише кілька днів у році. Це така самовіддана робота, що не знає ні сну, ні спочинку, ні слабостей і хвороб. Можуть встати паралітики. Старі бабці беруть на плечі так багато разів по стільки, що не здужають треновані спортсмени. Хижаки дбають про траву так, як ніколи в житті не дбали про своїх жінок і дочок. Навіть на найвійськовіших топографічних мапах усіх генеральних штабів, які опрацьовували цю територію, не вказані місцинки, де можна вкосити трави. Бо це - головний стратегічний запас. Перший поверх екологічної піраміди, за яким ідуть молоко, сир, будз, сметана, масло, м’ясо, сало, вовна, кожухи. Ситість, яка ледве відновлює енергію, затрачену на роблення сіна, з якого це все з’являтиметься. Хоча такий прагматизм спочатку не помітний за певним ідеалізмом - аби було що худобі їсти, аби взимку вона не була голодна. Лише для сіна будують окремі житла - як для людей і корисних звірів. А ще сіно живе на всіх стрихах. Викошують те, що коло хати. Викошують у саду між деревами на межах невеликого городу, вздовж колій і доріг, у ярах, шкапах, під лісом, над болотом. Викошують поділені полонини і гори. Туди треба добиратися особливо і бути там, доки не вивезеш висушеного сіна. Ходять мандрівні косарі. Вони вміють усе зробити якнайкраще. Косар пильнує своєї коси. Коса - як скрипка, як люлька, як шабля. Як те, що є виявом геройського індивідуалізму. Косу треба виклепати. Косу треба витирати і гострити. Косою треба оминати небезпеки. Коса сталева. Її неможливо підробити. Натомість усі інші апарати - граблі, вила, верети для ношення кожен робить сам. Із дерева. Так само, як і остови, довкола яких громадяться копиці. Хоча копиці бувають дуже інакші в різних місцевостях, принципово вони все ж виглядають непомильно як копиці. І ці химерні структури є деякий час головним компонентом ландшафту. Після косіння починаються такі речі, які можна назвати колективним підсвідомим. Хоч вони і заповнюють основний вміст свідомості. Порозкидати, поперегортати, встигнути між сонцем, дощем і сонцем погромадити. Перенести, перевезти (на возах, санях, вантажівках, саморобних тракторах) і заховати. Під час такої роботи діти починають розуміти, що вони - в родині. Самотні - що вони мають сусідів. Отава буде розвагою і підтвердженням того, що світ ще тримається: все йде, все минає, все міняється до сумного кращого. Але найголовніше зроблено. Якщо щось не вдасться - дощі, холод, невдала робота, - то рік буде голодний. І це визначає не тільки наш раціон, а й наше ставлення до їжі, яке настільки відрізняється від західноєвропейського, що може бути визначальною ознакою. Ми їли кулешу, бринзу, сир, цибулю, печену картоплю, лечо, смажені ковбаски, грибовий сос, квасолеву зупу, біб, варену кукурудзу, гарбузову кашу, квасне молоко, печені яблука, сушений хліб, вівсянку з ягодами, ягоди з джином. Ми їли мало, хоч такої їжі було вдосталь. Ми їли якось нереґулярно. Іноді раз на день, іноді впродовж цілої доби. Ми пили криничну воду, яблучний сік, вина, горілки з різних хат, дорогоцінні коньяки і величезні пляшки рому. Слухали різну музику і співали малознаних пісень. Купалися навіть вночі. Лежали на старих ліжках, витертих ліжниках, траві, мохові, даху, камінні, сіні, на голій землі. Ми ще й бігали від надміру радості. І тоді лежав або бігав цілий світ. Так було з усіма, хто до мене приїжджав. Дзядзьо збудував добру хатку. Він подарував мені Україну.