БотакЄ

Май красний бай (наприклад)

1. Себастян розказував лише те, що могло бути, і тому було так, як розказував Себастьян. Усі роки перед тим, як почати говорити, Себастян по-справжньому тільки те і робив, що дивився і думав, як розповідати історії.

2. Себастян розказував, що може розказувати людям про їхнє життя так, що вони захочуть жити вічно, нічого не змінюючи. І люди дійсно хотіли жити вічно і нічого не змінювали.

Себастян розказував, що навіть на допиті не розкаже всього про свою любов, свої любові з Аннами. І дійсно - на допиті Себастян розказав не все, бо переборов себе і говорив зовсім не так, як би хотів, як не дозволяв собі оповідати ні разу в житті.

3. Потому він розказував, що нічого дивнішого ніколи не чув.

Його забрали прямо з вулиці в Кенініґсфельді.

Вони вже жили в Мокрій. Себастян ішов додому, вертався з бутини з-під Темпи. Там одного лісоруба притиснула втята ялиця. Не вбило відразу, але він перестав жити - лежав собі ні в тих ні в сих. Лісоруб був нетутешній - прийшов десь із Березова, тому його не було куди забрати. Закопати такого було би гріх, і вночі по Себастяна приїхали кіньми без сідел і вуздечок. Він оглянув прибитого і побачив, що той забув, як дихати. Посидів коло нього і розказав потрібну байку. Березун усе згадав, устав і запрошував колись прийти у Березови. Мусив якось віддячити, але тепер рубав ліс, то захотів віддати лиш те, що мав, - грудку будза.

4. Себастян затримався в бутині трохи довше, бо мусив щось послухати про Березів, - він там ніколи не бував, хоч знав багато березунів.

Себастян казав, що найцікавіше йому слухати, як хтось оповідає про місця, яких він не знав. Тоді просив розказувати так, ніби ідеш, дивишся і говориш те, що бачиш. Потому - так, ніби їдеш на ровері чи коні (трохи вище, тоді бачене міняється несподівано сильно), далі - якби виліз на вершок дерева. І обов’язково виймав мапу тієї місцевості і просив розмалювати словами все позначене.

Навіть війни, табори і всілякі катаклізми Себастян сприймав передовсім із цієї точки зору - як багато зустрічається людей, які походять і приходять з різних місць, виросли і бували в різних місцях. Великі зрушення перемішують людей, і основою говорення і способу мислення стає порівняльна географія.

5. Себастян ніс грудку сиру Анні на вечерю і сніданок. У Кенініґсфельді коло дверей шевця стояв, як завжди, винесений стіл і кілька чоловіків грали в карти. Решта дивилася. Себастян ще з Африки привчився бачити дороги, якими щодня ходив, у порівнянні з учорашнім. Учора (і позавчора, і позапозавчора) трьох із сьогоднішніх спостерігачів не було. Коли ж він подивився, як вони на нього дивляться, то зрозумів, що то - по нього.

6. Себастян ще міг утекти - звернути між кольорові дерев’яні будиночки, садами вибігти до берега і поплисти серед колод Брустурянкою до Тересви, Тересва винесла би в Тису, а вже Тисою через кілька днів можна бути в Дунаї і завертати або до Відня, або до дельти - і там, і там є безліч схованок на ціле життя.

Зрештою, він знав, що ріки найкраще зв’язують цілий континент, бо всі місця континенту з’єднані не більше, ніж через чотири ріки.

7. Ще в Африці Себастянові не раз доводилося долати ріками величезні відстані, днями не вилазячи з води. Він лише перекладав з кишень у алюмінієву флягу з видряпаним своїм іменем і номером полку все, що могло розмокнути, і плив у одежі за течією, штовхаючи перед собою кілька зв’язаних легких жердок, на яких лежала рушниця.

Околиці, побачені з рівня поверхні води - коли погляд ковзає по дотичній, - не менш цікаві, ніж з пташиного польоту. А рельєфи дна часом навіть багатші. Не кажучи вже про те, що все найцікавіше в житті людей відбувається на берегах, над водою рік.

Останнього разу він запливав у химерні мережі каналів з майже гарячою водою і не по-земному багатою рослинністю на дні, далі - в рештки підтопленого форту.

Чомусь саме це снилося йому найчастіше впродовж усього життя. Такою була його ностальгічна Африка. І ще - прозорі бухти і пливе багато черепах.

Але тепер не можна було нікуди плисти - Анна чекала на тата.

8. У Кенініґсфельді Себастян міг би хіба стріляти - якщо зробити це першим, то поцілив би відразу трьох одного за одним так, що вони впали би разом. Так він колись застрілив сліпого вбивцю і його дитину.

9. Тоді були часи, коли довкола Ялівця вешталося багато озброєних людей, перемістивши в гори свої полювання один на одного. Часто траплялося так, що спочатку стрілялося, а пізніше переверталося тіло і дивилося - хто то. Себастян мусив тримати пістолет напоготові під рукою - під лядою, там, де ґрейпфрути, матовий слоїк з цинамоном і велика шклянка з горіхівкою для себе.

10. Коли до бару зайшов сліпий з кількарічною дитиною на шиї, ніхто навіть не подумав, що вони можуть бути небезпечними. Себастян варив каву з гашишем для чотирьох растаманів, які грали з Анною у слова - Анна називала одне і те ж українською, гуцульською, польською, німецькою, словацькою, чеською, румунською, мадярською, а вони вгадували - що що означає.

11. Такі лінгвістичні ігри Себастян почав придумувати Анні після того, коли зауважив, як легко їй удаються не лише образи і манери тварин, але й мови. Її фантастичний слух чув у мові звірів більше відтінків, ніж існує слів, якими щодня послуговуються люди. Був час, коли Анна майже повністю перейшла на нелюдську мову, а Себастян відповідав їй так само. Врешті він схаменувся - ще трохи і вони перестануть уміти між собою говорити. І понапридумував стільки забав, що тепер вони говорили про лінгвістику - часом дуже складні міркування, як про якісь побутові речі.

Гра у слова закінчувалася тим, що з кожним словом Анна мала придумати гарні речення різними мовами, а ці речення укласти у змістовний абзац. Сюжет абзацу переважно формувався настроями і механікою, способом мислення вжитих мов чи був радше артикуляційним - так, щоб було приємно, чи тяжко, чи смішно, чи страшно, чи ще якось вимовляти.

12. Растамани були найманими вбивцями. Але їх ніхто не боявся, бо це було відомо. Перші в Ялівці наймані вбивці після Штефана. Растамани приїхали з Будапешта і, виконуючи замовлення сеґедської Нанашки, розшукували і знищували в горах усіх комерсантів - жидів, чехів, українців з «Маслосоюзу», які пробували організувати закупівлю й експорт сирних коників.

Забрівши в Ялівець, растамани зайшли в «Шо йо, то йо» і засіли тут на кілька місяців, частково латиноамериканізуючи карпатське містечко - вони занесли в Ялівець мате, кольорові чоловічі сорочки навипуск, співані самби, великі в’язані берети, звичку спати в гамаках, виставляти влітку кімнатні вазонки на сходи, вечеряти на балконах.

Вони розрахували, що можна і не бігати горами за комерсантами, а сидіти в одному місці і чекати, заки всі поприходять самі.

13. Себастянові найбільше подобалося, як вони вміли цілі дні проживати на березі ріки - лежали, купалися, дивилися на воду і хмари, курили, спали, нічого не говорили, їли по нитці коників зі сиру, малювали собі щось камінчиком на камінчику, ставали на руки. Або просто пили джин. Як справжні хижаки, набиралися сонця й ощадно рухалися. Часом брали із собою Анну.

Дівчинці з ними не було нудно.

14. Себастян чомусь зовсім не хвилювався, коли Анна йшла з растаманами. Хоч звичайно він намагався берегти дочку від усіх клієнтів бару, котрі звертали на неї увагу. Особливо пізніше, коли друга стала підлітком і він особисто знав кількох поважних людей, які приїжджали до Ялівця, щоби посидіти в барі і подивитися на Аннині руки чи губи.

15. Один із них був анонімним скульптором.

Захоплений пластикою середньовічних скульптурних груп, примітивних народних фіґурок і давніх африканських статуеток, він вирізав копії дерев’яних скульптур і продавав підробки колекціонерам, щиро вірячи, що виконує певну місію, що відповідна кількість таких постатей може змінити світ на краще. В гуцульських селах його не любили, бо він за величезні гроші намагався викупити всі фіґури з церков і цвинтарів. Відмовляючи йому, громада боялася, що він колись вернеться й або щось украде, або попалить усе з розпуки.

Трохи мали рацію. У Празі скульптор щойно відбув суд, який дав йому великий штраф за навмисний підпал кількох крамничок з паперовими квітами. Так він відстоював справжню красу.

Себастян його цілком розумів.

Скульптор приїжджав уже кілька разів, відколи перший раз побачив Анну. Він сидів при барі, пив вино з водою і зарисовував кожен Аннин рух. Хотів видати свій підручник анатомії для художників, не подібний на всі сучасні уявлення про будову тіла.

Казав, що Анна є бездоганною моделлю для середньовічних Савських, сільських надгробних пієт (Марія, Марія -Магдалина, Марія - мати Якова й Осії і Соломія) і нагих негритянських королівен (але з Центральної Африки - тонких, довгих, з подовгастими головами і найвиткіших) одночасно. На вигляд, на вигин, на твердість.

16. Тим часом Анна мала якесь дивовижне почуття вірності і відданості і рідкісне вміння встановлювати власнообрану дистанцію, яку лиш вона мала право реґулювати. З нею було легко заприятелювати, але звабити - неможливо.

Тож насправді Себастян навіть не натякав їй остерігатися чи скульптора, чи растаманів.

17. Між іншим, лише після того, як Себастян сам кілька разів ходив після нічної роботи на ріку з растаманами, він до кінця усвідомив, як змістовно і солодко можна нічого не робити.

18. Ще одна розвага растаманів, яка теж страшенно сподобалася Себастянові, дуже скоро захопила все місто.

Проходячи ялівцівським Ринком, растамани назбирували повні кишені каштанів, яких нападало з дерев цілі купи. А впродовж дня вони виробляли з ними різні приємні і складні речі - закидували на дахи (і каштани котилися дахівкою вниз, падаючи на бруківку, як з трампліна), поціляли каштанами в ринви, жонґлювали ними, перекочували по столі, намагаючись пускати каштан між пляшками один одному, підкидали їх аж до птахів і перекидалися ними, тримали по кілька в руці і пускали плисти каналами, клали їх на дно шклянок перед тим, як наливати джин, дарували незнайомим і знайомим, залишали після себе на березі річки, в барі, на міських лавках і гойданках, на більярдному столі.

19. Свій перший тиждень у Ялівці растамани на столі ж і мешкали. Сталося якось так, що в цілому місті їм не знайшлося жодної вільної кімнати. Йти десь по кутах вони не хотіли.

Растамани заплатили Себастянові за годину більярду, навіть не брали київ і куль, а познімали черевики і лягли на стіл відпочити. Один запитав - чи можна таке робити, Себастян вирішив, що можна, бо виконуються обидві вимоги щодо більярду в барі - за нього заплачено і ніхто нічого не нищить. Після першої години растамани заплатили ще за дві, тоді за добу і нарешті - за тиждень наперед.

20. Був якраз сезон трави, коли вони з’явилися, і трави було море. Растамани скрут за скрутом курили самі і роздавали всім гостям. Деякі курортники вже стали растафаріанцями, а журналісти годинами слухали оповіді про Ямайку. В барі було так задимлено, що кожен, хто не курив, хоч не хоч мусив дихати спаленими коноплями, висідаючи на одну чи іншу хвилю.

21. Коли Себастян прав їхній з Анною робочий одяг, то вода ставала не брудною, а жовтою - від вимитих з-поміж ниток осадів канабінолу.

22. Мала Анна теж була постійно накурена.

(Себастян згадав собі це в 1947 році, коли з відділом Чугайстра спинилися на ніч у хаті біля Гути. Після вечері тридцятеро партизанів закурило буркун, а посеред ночі виявилося, що від диму померло немовля, що спало в тій хаті за заслоною).

Спочатку вона трохи настрашилася - їй було так добре, аж здавалося, що так залишиться назавжди.

23. Згодом Анна курила часто, але тільки в присутності тата - той не хотів, щоб їхні конопляні досвіди надто різнилися.

Одного разу, покуривши гашишу, вона відчула, як Бог показав з-поміж хмар палець, підняла свій до неба, і так вони кілька хвилин помовчали в безконечності, торкаючись пучками пальців.

Однак через якийсь час часи змінилися і час гашишу відійшов.

Цікаво, але значно пізніше, коли вона підросла і Себастян розказував, що він відчуває, кохаючись з нею, Анні завжди пригадувалися її конопляні сприйняття цілого світу.

24. Тоді, коли до бару зайшов сліпий з дитиною, вона не курила, лиш грала з растаманами у слова і дримбала реґі.

Сліпий був убраний у звичайний європейський костюм - лише Себастян автоматично зауважив кілька химерних кольорових латок у різних місцях маринарки, - а на шиї сиділа кількарічна дитина в поплямленому светрі. Сліпий не мав очей, а про дитину неможливо було сказати - хлопчик то чи дівчинка. Вони простували до бару, маля руками якось керувало чоловіком. Тричі воно мусило сильно нахилитися до голови сліпого, заки дійшли до ляди. Нагиналося, обминаючи спинки крісел, прикручених ніжками до стелі, - Себастян зробив так, що все вмеблювання бару, як у дзеркалі, точно повторювалося на стелі.

25. Недавно було інакше - вся стеля була нашпигована різними ножами - лезами донизу, які давали дивні відблиски, тіні, лезовий ліс створював неповторну акустику і додавав приємного неспокою. Ножі Себастян зняв після того, як кілька бойків, які крали коней на закарпатських полонинах і відводили на Галичину, напилося, посварилося, вхопило одного свого колеґу за руки і ноги, розмахнулося і підкинуло до стелі.

26. Сліпий сперся руками на ляду й замовив міцний чай з ваніллю, спиртом і кількома будь-якими червоними ягодами. Дитина оглядала зал. Себастян відміряв спирт, коли занепокоївся. Дивлячись на руки чоловіка і якийсь невловимий рух малюка, він чомусь пригадав собі одну забаву з Анною.

27. У неї вони почали грати після того, як придумали собі нову стратегію - більше театральності в поводженні (тоді вони дозволяли собі таку міміку, яка часом перевершувала паяцьку).

Він ставав при ляді; руки закладав за спину і так сильно зводив разом лопатки, що спереду було видно самі рамена; Анна ставала ззаду, її зовсім не було видно, і виставляла свої руки наперед Себастяна; виглядало, ніби у великого чоловіка - маленькі дитячі руки, так вдало вони синхронізували Аннині маніпуляції і жести з мімікою та інтонаціями Себастяна. Гра називалася «Два бармени - дві руки». Саме ця алюзія - двоє, але дві руки, так насторожила Себастяна. Руки чоловіка далі лежали на ляді.

28. Себастян відвернувся і ступив пару кроків до креденса, щоб узяти з полумиска вишні. Дорогою навіть устиг пригубити чаю (він завжди пробував готові складні напої перед тим, як подати шкло клієнтові), і йому посмакувало. Раптом його обпекло те ж відчуття, що виникало завжди, коли хтось несподівано швидко і тихо підбігав ззаду. Він страшенно цього не любив і був у такі моменти найнебезпечнішим.

Себастян випустив з рук чай, розвернувся, вхопив пістолет (рука дитини була під светром) і двічі вистрілив. Так скоро, що дитину не скинуло з шиї, а вони впали разом - як стояли, лиш перевернули кілька кошиків з яблуками-паперівками і різними сухими фруктами, що прикрашали бар. Себастян перескочив через ляду і нахилився до дитини, витягаючи її руку з-під светра - аж тепер він додивився, що плями були зроблені якісними малярськими фарбами й укладалися в цікаву абстрактну композицію. Маленька рука стискала руків’я великого пістолета.

29. З того часу все, що робили растамани, присвячувалося Себастянові. Вони пили лише за його здоров’я, бавилися з Анною, навчили її довго лежати на дні ріки, дивлячись догори через воду (хтось зробив навіть таку знимку; коли Анна померла, і Себастян шукав її фотографії, то пошкодував, що растамани не фотографували Анну - вони би обов’язково прислали все, що мали), з кожного скрута залишали кілька затяжок.

30. Вдячна сеґедська Нанашка передала Себастянові цілий звіринець, зроблений із сиру. Коня, барана, оленя, цапа, вола, тура і єдинорога натуральної величини привезли рожевощокі і блискучі, але трохи вайлуваті моцурі з грубезними кістками, котрі служили у Нанашки гайдуками, сердюками, збуями, побійцями і мусили щодня куштувати всі сири і бринзи на містечкових базарах.

Спеціально для Анни Нанашка додала коралі із задубілого сиру і кілька ескізів Франциска, на яких було видно, як той намагався осягнути символіку сирних коників.

31. Коли ж почали пропадати лещатарі і прислана поліційна комісія зацікавилася Себастяном (надто часто зниклих лещатарів востаннє бачили якраз у «Шо йо, то йо»), то растамани самі вислідили банду розбійників, які скидали лещатарів в урвище, а їхні дорогі лижі, черевики, годинники і фотоапарати перепродували в туристичних поїздах на станціях з польського боку.

32. Того дня растамани влаштували у барі забаву лише для Себастяна, Анни і кількох їхніх друзів, винайнявши весь бар на цілий вечір.

Один з них виконував обов’язки бармена, інший приготував пишну вечерю, додавши в кожну страву інакшого гашишу (зацукровані квіти конопель і солене насіння були на десерт (так Себастян навчився харчуватися насінням, неважливо - конопляним чи ні, він просто збирав насіння різних рослин, носив його в кишенях череса і підживлявся ним у голодні дні)). Два інші керували винайнятою гуцульською капелою, яка мусила грати реґі (колись я тебе під цю музику візьму, - подумала Анна про тата).

Наприкінці растамани хотіли помінятися із Себастяном кульчиками. Оскільки Себастян не мав кульчиків, то - хоча би з Анною. Для цього довелося проколоти Анні ще дві дірки стрілою від арбалета (растамани у своїй роботі не визнавали вогнепальної зброї), а кожен Аннин кульчик поділити між двома растаманами.

33. Чомусь усі забули, що стріла змащена речовиною, яка не дає згорнутися крові. Мочки кровили і кровили. Не допомагали ні зела, ні баї. Анна навіть знепритомніла від утрати крові (було так, розповідала вона потім, що раптом почали мерехтіти і змінюватися кольори, лише кольори всіх предметів - не виходячи за свої межі на самих предметах, а слабість була приємнішою від будь якої сили), поки дія речовини минула.

Себастян зацікавився цим препаратом, і растамани подарували йому цілу пляшку такого плину.

34. Себастян передав плин Непростим для аналізу. Вони ж використали його, мабуть, інакше.

У Ворохті бував один варшавський етнограф, який уже майже розгадав таємницю Непростих і планував написати статтю про те, як неграмотні гуцульські псевдочарівники хитруни маніпулюють Європою і світом за допомогою сюжетів. Якраз тоді він і помер у найрозкішнішому готельному ресторані Ворохти, куди колись ще молодий Франциск ходив після промальованих ночей пити ранішню каву з яєчним лікером (той лікер насправді був спиртовим ґоґолем-моґолем, але яйця для нього можна було вибирати самому: вони лежали у великій касетці - різних розмірів і забарвлень, крапчасті, однотонні, майже прозорі - позбирані у хащах жерепа яйця всіх видів гірських птахів), яка іноді закінчувалася пізньою вечерею з грибової зупи, печеної кукурудзи з пастою із пстругів, бобом у терновому сосі, замороженим філе мідянки з тертими ґоґодзами і калганівки, двох трьох кварт калганівки.

35. Етнограф обідав у товаристві начальника вокзалу, латинського священика, директора тартака і санаторійного лікаря. Раптом почав потіти. Дуже скоро замість поту на шкірі повиступали краплини крові. Кров’ю засльозилися очі. Він витерся рукою і лише розмащував акуратні червоні цятки. Кров сочилася невпинно. На бездоганному білому вбранні з’явилися червоні плями, які швидко збільшувалися, прямували одна до одної і зливалися в суцільну мокру червінь. Ніхто не знав, чим зарадити. На тілі не було жодної рани, а кров текла з усіх пор.

36. Коли забава з растаманами майже закінчувалася, Себастян подумав про всю ту безліч чудесних дрібничок, речей, музики, способів, спецій, вин і фільмів, які - усвідомлюєш це дуже чітко - ніколи не будуть у твоїм житті, яке вміщається у межі між студінню і спекою, чимось нормальним.

37. Растамани подарували їм дуже гарний екземпляр індійських конопель у кам’яному горщику і ще довго оповідали, як радісно було б жити Анні, якби з цієї рослини почати маленьку плантаційку на безлюдних і максимально освітлених схилах і полонинах. Бо всяку рослину садиться передовсім для того, щоб отримувати радість від садження рослини.

Наступного ранку Себастян згадав, що треба не забути спитати растаманів, як усе ж таки доглядати за цими коноплями, але виявилося, що вони нарешті пішли з Ялівця.

38. Сліпий убивця ще раз пригодився в 1938 році.

Себастян не знав, як перенести на Карпатську Україну два пістолети. Довго думав, аж подумав про дитину сліпого. Взяв чотирирічну Анну (вже не ту, що була тоді в барі) на шию, пістолети заховав на ній і пішов попри пости. Боявся лиш, щоб мала - у нападі дитячого бажання перестріляти все - не витягнула зброї зі сховку.

39. Себастян чомусь страшенно вірив у перемогу Карпатської України, бо сюжет видавався дуже вдалим.

Йому залежало, щоби українська справа починалася саме в Центральній Європі. Хоча відомо, як представник польової розвідки штабу Карпатської Січі, який їздив тоді в автобусі барі Транскарпатією, чистий націоналіст, доповідав командуючому Климпушеві про своє переконання, що Себастян керується скорше ідеєю ландшафтів, ніж ідеєю нації.

Може, і так, бо Себастян трохи охолов, коли ознайомився з планами уряду про лісову політику і побачив, як громадяни використовують автономію передовсім для нищення лісу, води і каміння.

Зрештою, питання лісу і деревини завжди було в цих краях визначальним.

40. Незважаючи на певне розчарування (все ж таки його основною властивістю була споглядальність - бачити все і знати, що бачиш, - яка приводить не до байдужості, але до згідності з усім, що відбувається), Себастян спішив закінчити визначення всіх снайперських позицій для перетворення гір на велику фортецю.

41. На одній з таких позицій - неправдоподібній металічній конструкції, чимось подібній на Ейфелеву вежу, з дерев’яними дірявими кладками на високості, поламаними сходами і вузькими люками між різними рівнями, - Себастян знайшов пляшку сливовиці, яку тут же і випив. Аж випивши, додивився за ледь помітними слідами, що перед ним тут зупинялася угорсько-польська диверсійна група, яких тоді було багато по всій Карпатській Україні. Паленка виявилася отруєною (Себастянова свідомість ще не була готова до аж такого підступу).

Ставало щораз гірше. Тобто Себастянові було добре, він любив гарячку, але сили його соків кудись зникли, легені ледве встигали набирати і випускати повітря, яке нічого не давало. Чомусь руки стали, як обпечені, і страшенно боліли б, якби не гарячка. Треба було негайно міняти всю воду в тілі.

42. Він побрів вище в гори - не хотів прийти помирати перед дитиною. І не хотів до шпиталю.

Ще давніше постановив собі - якби з ним щось сталося, то не кликатиме лікарів і не лежатиме безпомічно вдома, а, як звір, що ховає власну смерть, подасться в гори. Гори ж або виходять його, або тихо поглинуть.

43. У шпиталі він уже раз був. Ще давно, зимою, щойно почали кохатися з другою Анною, ще в Ялівці.

Він набрався дивної зарази, доївши абрикос після одного гостя, кавалерійського офіцера з іноземного леґіону, - неймовірно немудра випадковість.

Його тоді арештували, аби не поширити хвороби, і завезли до закритого гірського шпиталю в соляних печерах. Завеликі підземні білі зали без дверей переходили один в одного короткими і трохи нижчими, але такими ж широкими коридорами. В кожнім залі просто на купках солі лежали хворі, обмотані незнаним листям. Лікування полягало в періодичних натираннях надгустою ропою. Стогони болю додавалися (здавалося, що окремих голосів більше, ніж насправді) і мандрували підземеллями, які не знати де закінчувалися.

Цей шпиталь був однією з новацій чехо-словацького міністерства здоров’я у викоріненні карпатського сифілісу і винищенні інших зараз. Хворих утримували в тюремній ізоляції часом стільки, скільки вони могли жити.

44. Себастян уже не міг собі уявити, як виглядає зима на землі, а соляний сталактит біля нього майже доторкався сталагміта, коли одного дня в залі з’явилася Анна.

Це могло означати лиш одне - її теж заарештовано, але означало інше. Вірна Анна, не зумівши прорватися до тата (переважно всілякі заборони не стосувалися її, й охорона сама пояснювала, як іти далі недозволеними шляхами), додумалася найнятися у шпиталь санітаркою - охочих працювати тут завжди бракувало.

Щодня вона приходила натирати його ропою (ти мій найкращий крем, казав Себастян; то ти - мій, і знаєш чому), а щоночі - любитися. (Я хочу мати ті самі мікроби, що і ти, - заперечувала Анна. Врешті, це навіть добре, бо вдруге вже не захворіємо). Слава Богу, вона взагалі не захворіла. Невдовзі випустили Себастяна, і вони вернулися додому разом.

Зима ще не минула.

Себастян так і не наважився сказати Анні, що імунітету від цієї хвороби не буває. Але, здається, вона страшна лише тим, хто колись був у Африці.

45. В Африці молодий Себастян мало не помер від тієї ж болісті.

Але тоді було ще гірше - через африканський клімат на виразках виростали екзотичні гриби. Ніхто не знав - чи вони з’являються із занесених спор, чи то утвори враженого тіла, але гриби так сильно боліли, що Себастян волів зрізати їх разом з ділянками шкіри.

Тоді він теж був на позиції. Було велике африканське місто з глини. Він мусив зробити єдиний постріл і дочікувався його на гарячому піддашші, на якому можна було лише лежати, і зрізував ножем щораз більше зіпсутої шкіри.

Себастян безперестанно дивився в оптичний приціл. Він бачив точнісінько те саме, що було зображено на найдорожчій поштовій марці цього краю - безліч білих кубиків будинків, кілька веретеноподібних шпилів, городи й кущуваті сади на міських узгір’ях, червону глину вулички, кавоварів на порозі синьої ресторації. Його погляд відрізнявся від філателістичного хіба що присутністю мух в очах і на обох шклах прицілу.

З ним лежала його улюблена африканка. Час від часу Себастян обтирав її спітніле тіло мокрою шматою, а вона йому шість разів на день закапувала кожну рану соком алое.

Відтоді єдиною еротичною фантазією Себастяна були любощі, змочені алое. Але в Ялівці не було жодного його поросту.

46. А Анни зовсім не хворіли.

Один раз, уже в Мокрій, остання Анна мала вітряну хворобу, хоча невідомо, чи можна вважати хворобою вітряну хворобу.

Анна вийшла на гору в непотрібному місці і не встигла ухилитися від несподіваного поганого вітру. Вітер влетів їй у голову і видував усі запахи.

Себастян знав лише один лік від такої хворості. Він повів Анну вузькою дорогою між двома горами, чекаючи, заки протяг видує вітер. Так і сталося, але протяг сам затримався в Анні і розм’якшував голову - руками можна було міняти форму черепа. Зроби мені таку, як у тебе, - казала Анна, - я так дуже люблю твою гарну голову.

Себастян вирішив, що виганяти вітер вітром більше не варто - так можна безконечно міняти вітри (зрештою, можна і спинитися на тому, який найбільше пасує). Але вітер можна ще виморозити.

На Йордан вони разом купалися в Мокрянці, тримаючи голови якнайбільше під водою. Совєтський міліціянт затримав Себастяна, а гола Анна побігла через ціле село до хати. Міліціянт хотів протримати Себастяна хоча би кілька діб - за бузувірське відзначання релігійних свят, але потім дав йому фляшечку арніки в спирті і вигнав натирати доньку. Я теж маю дітей, - сказав міліціянт.

47. Отруївшись паленкою диверсантів, Себастян не пішов до Анни, а поповз вище в гори.

Він знав джерело, де міг оновити всю свою воду. Часто зупинявся, щоб затиснути здерті повзанням пов’язки на обпечених руках. Ще частіше непритомнів на кілька хвилин. Тоді йому верзлося найгірше, що могло бути, - ніби він заткнутий у тісній щілині і не може дотягнутися до Анни, яка балансує на перекиненій через прірву драбині.

До джерела він доповз уже поночі. Напився, змочив руки і задрімав. Через якийсь час прокинувся і знову запхав руки до буркута, але води не відчував. Натомість хтось смертно закричав. Виявилося, що Себастян мив не себе, а обпечені руки якоїсь жінки, яка теж приповзла до кринички і спала поруч у темені (щось подібне, але не дуже, з ним уже ставалося. Вони з Анною, ночуючи на людях, вдавалися до непомітного способу - під ковдрою він проникав у Анну пальцем. Одного разу спали в такій тісноті, що, прокинувшись серед ночі, Себастян вийняв палець не з Анни, а з гуцулки, яка лежала зліва. А Анна міцно спала, повернувшись до нього спиною, справа, - Себастян не зауважив, як вони поснули, Анна відвернулася, а вивільнений палець він нехотячи примостив деінде).

48. До березня 1939-го руки зажили не до решти, але Себастян через день відсилав телеграми у штаб Климпуша, переконуючи розмістити військо у приготовленій снайперській твердині.

Його ніхто не послухав, і все було втрачене (Майже як у Львові через балкони).

Карпатська Січ стала до відкритого бою.

Це був незауважений перший акт Другої світової війни.

Але чотири тисячі - проти сорока. Кров залляла Тису. (Дрібка січовиків відступила в Румунію, але невдовзі румуни здали всіх угорцям, а угорці полякам - галичан).

Себастян зрозумів, що цього разу хтось придумав удатніший сюжет, ніж він.

49. Але Себастян дуже вірив у силу власної присутності. Знав, що не може бути нічого поганого там, де він є, бо йому всюди було добре.

Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе.

Тому після погрому на Красному Полі він узяв рушницю і сам заліг у вигідному місці під Требушею. Один удатний стрілець може змінити кілька сюжетів, особливо якщо той стрілець - останній.

50. Він стояв, уклякнувши в маленькому шанці під Требушею, і чекав ворожого війська (добре казав Франциск: найрадикальніше - чекати).

Так буває, думав Себастян. Я хотів бути найвдатнішим. Франц також намагався бути найвдатнішим, і що з того вийшло - перестав робити фільми (бо все збирався намалювати кіно кін), дав собі відрубати голову. Франц справді міг бути вдатним. Але якщо ти вдатний у всьому, а в чомусь одному невдатний - то вже не найвдатніший. І взагалі, на кожного найвдатнішого знаходиться ще більше найвдатніший. Так сталося із Франциском, так сталося із сеґедською Нанашкою, так сталося з Климпушем. Так може статися з ним.

51. Коли завалилася майже столітня власть Нанашки, до бару часто вламувалися обвішані крісами і порохівницями збуї нового ґазди, які гасали горами, накидаючи свої звичаї.

То були часи, коли Себастяна кожної ночі дивувало якесь нечуване шаленство, хоч минулої ночі був певний, що тепер його вже ніщо не здивує.

Часом збуї чинили йому прикрощі, але що він мав подіяти, раз назвався шинкарем.

Тоді він перебирав у пам’яті свої хлоп’ячі геройства.

52. Він не сумнівався, що у хлоп’ячому віці люди роблять свої найкращі речі. Шкода, що про них потім ніхто не знає, шкода, що хлоп’ячі подвиги не враховуються.

Себастян, наприклад, найкраще скакав з дахів у крони дерев - летів, не дивлячись, просто в зелене. Розтинав собою плівку листя і вже всередині круглих хащів хапався за якусь зустрічну гілку і відразу ж переносився на іншу.

53. Щоправда, були в дитинстві пригоди, подібні на образи збуїв.

Після таких випадків він сотні разів повторював собі придуманий удатний хід подій, аж поки сам не увірував, що лише так могло бути насправді.

Такі історії укладалися дослівно раз і назавжди. Видно, якась відміна баю.

54. Вклякнувши в шанці під Трибушею, Себастян уявляв собі, як лепсько могло би вийти з тою маленькою Карпатією, яку він, скориставшись вселенським хаосом, може оборонити сам.

Придумував прекрасну країну навколо Ялівця, в якій би не було сміття, всі би знали мови один одного, а найвищою інституцією було би бюро сценаріїв, куди би кожен міг подавати щось дійсно цікаве, і уряд керувався би цими сюжетами.

Все псує би.

55. У березні скоро темніє.

Замислений Себастян ледве зауважив загін вершників у химерних одностроях, озброєних довгими карабінами. Вони простували до Трибуші.

Він зняв рукавиці, виклав біля руки рядок патронів і притулився до прицілу. Вершники перемовлялися (за губами - по-угорськи), заглядаючи на мапу (ґотичний шрифт виглядав так, ніби Першої світової ніколи не було). На одностроях вирізнялися значки лісової охорони.

Себастян узяв рушницю між ноги, загорнув її у верету, зібрав патрони до кишені, рукавиці - до другої і на колінах пішов шанцем до великої купи каміння. А тоді побіг через ліс до дороги і біг чотири години без перерви, поки не добіг до замаскованого в яру панцерника старого Беди.

56. Панцерник майже звисав над проваллям, прив’язаний тросом до грубезного бука. Верхній люк був відкритий, і тепле повітря, виходячи зсередини, вібрувало над отвором.

У возі справді було тепло. Старий Беда варив вино і розказував маленькій Анні про Франциска Асизького і Франциска Петроського. Анна прикрашала своє перебування в панцернику великими малюнками на білих стінах (щось подібне Себастян колись малював її мамі на долоні) і невпинним зловживанням дієсловом є.

Не марнуючи часу, Себастян і Беда випили вино і поїхали аж у Кваси, де стояв автобус-бар.

Свою уявну війну Себастян оголосив програною.

57. Автобусний бар вони найперше почули. А вже тоді побачили досить високо в небі умовний знак - шість берегових ластівок, чотири іволги й одного зимородка. Всі пташки літали взад-вперед одна поза другу, не вилітаючи однак за межі певної півсфери, ніби плями світел багатьох сторожових прожекторів на захмареному небі над нічним містом. Їх стримували тонкі міцні нитки, які пучком сходилися десь за високим оборогом, у якому через зиму майже не лишалося сіна.

Шість чотири один, сказав Себастян.

Беда заглянув у грубий зошит і зачитав уголос - шість чотири один, у світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; у ньому немає жодної вартості - а якби була, то не мала б вартості; якщо є якась вартість, то вона має перебувати поза всім, що діється і так існує; бо все, що діється і так існує, - випадкове.

Це означало, що все добре і можна безпечно йти до автобуса, який стояв у сховку за майже порожнім оборогом, власне там, де сходилися нитки, якими були прив’язані пташки. І прив’язані вони були до клямки передніх автобусних дверей.

58. Сиґнал безпеки подавав орнітолог, який колись кільцював птахів на Чорногорі, Гриняві і на гуцульському краю світу - в горах Цібо і знався ще з Франциском.

Орнітологія поволі перейшла в орнітофілію - він навчився кохатися з усіма птахами, що відкладали хоч трохи більші яйця. Вони любилися на найвищих верхах, де довкола обертається саме небо, а вся земля зменшується до непорушної опори для ніг. Птахи віддавалися йому мовчки, лиш закидаючи голови і широко роззявляючи дзьоби, ледве стримуючись, щоб не почули їхні самці. А ті ненавиділи орнітолога, який кохав птахів, - орнітолог завжди ходив у оточенні нервової зграйки пташиних самців, які викрикували нелюдськими голосами. Коханці моїх коханок, - називав їх орнітофіл іронічно.

Згодом орнітофілія відійшла, а прийшла філософія. Точніше - один трактат Вітґенштайна. Колишній орнітолог знав його напам’ять, постійно розмірковуючи над тим, яку цифру доречно процитувати в цій ситуації.

59. Тому, коли орнітолог викликався пильнувати бар, заки Себастян воюватиме з окупантами, він попередив того, що сиґнали, на які треба зважати при поверненні, подаватиме птахами і Вітґенштайном. Щоб їх удалося розшифрувати, подарував старому Беді зошит з переписаним від руки логіко-філософським трактатом. Наприклад, речення «щось може бути чи не бути подією, а все решта лишитись таким, як є» передавалося би пташкою одного виду, двома - іншого й однією ще іншого (один два один). Про що таке речення мало сиґналізувати - слід було вирішувати самому Себастянові. Принаймні те, що Себастян оцінив шість чотири один як усе добре, виявилося правильним.

60. Орнітофіл був, напевно, найчастішим відвідувачем Себастянового бару. Хоч за п’ять воєнних років у автобусі побували тисячі найрізноманітніших клієнтів. Серед них кількасот - постійних.

Бар функціонував дуже просто. Себастян їхав автобусом, заки його хтось не спиняв. Охочий заходив до бару, і вони їхали далі. Якщо ж той не хотів нікуди їхати, Себастян з’їжджав з дороги, і бар певний час працював на одному місці.

Деякі клієнти могли тижнями їздити в барі без жодної мети.

Дехто заїжджав задалеко, і Себастян мусив вертатися.

Часом бар надовго затримували в якомусь селі.

Бувало, що несподівано доводилося збиратися і кудись мчати.

Можна було домовитися про приїзд бару на певний час.

І так далі, і так далі.

61. Себастян устигав провадити автобус, обслуговувати клієнтів і виховувати Анну. Перед кожним містечком він зупинявся і йшов до нього сам, щоби - за старою снайперською звичкою - попередньо дослідити місто. Крім того, він мусив вислуховувати різні історії, щоб переповісти щось від когось десь комусь. Ця усна пошта настільки втомлювала Себастяна, що він уже не міг згадати, що, де, коли і з ким відбувалося. Він їздив епосом, не торкаючись до нього.

62. Єдине, про що він говорив з клієнтами цілком усвідомлено, були своєрідні взаємні сповіді, позбавлені вишуканої стилістики, але надзвичайно багаті сюжетами - хто що любить і не любить, що кому подобається і не подобається, смакує чи ні.

Себастян уважав такі розмови підставовим катехизмом, обов’язковим першим рівнем кожного співіснування.

Тож, зустрічаючи будь-якого гостя вже вдруге, він добре знав - до чого той звик, а що можна запропонувати спробувати.

63. Найбільше любили бар у віддалених селах, де жило мало людей і мало що відбувалося.

У розпорядженні кожного мешканця такого села було всього-на-всього кілька власних історій. Кожну з них він безконечну кількість разів оповідав усім, кого знав, так само, як вони оповідали кілька своїх. Таким чином циркулювало пару незмінних сюжетів, які важко було розділити на пережиті і почуті.

Приїзд автобуса з незнайомими пасажирами давав можливість прилучитися до чогось іншого. І по-новому викласти своє, яке, вириваючись із зачарованого кола слухачів, знову набувало ваги.

64. Цікаві речі траплялися іноді, коли сходилися знайомі і їхні знайомі, говорили про знайомих і оповідали історії про знайомих знайомих, почуті від знайомих.

Не раз бувало таке, що хтось міг вислухати від незнайомої людини дивовижну історію, яка виявлялася про нього самого.

Або: часто говорилося про когось при одному столі, не підозрюючи, що той хтось сидить при сусідньому.

65. Один час так постійно було із Северином. Усі говорили про те, як він завів чужинецьких туристів у гори до чудернацьких грибів, як туристи втратили глузд, а Северин осліп, але вивів-таки туристів до людей. Цю історію по-різному розказували багато разів.

Ніхто не знав, що Северин жив тоді у Себастяна і весь час перебував у автобусі. Добре, що не чув усіх тих небилиць, бо закладав у вуха і ніс вату, намочену джином - аби остаточно розсмокталася пухлина в мозку, яку він не схотів дати вирізати молодшому Млинарському.

Багато всіляких леґенд про себе доводилося вислуховувати орнітологові, котрого в барі вважали мандрівним філософом - з часом він, переповідаючи і переповідаючи трактат, перестав згадувати Вітґенштайна.

66. Химернішою від орнітофіла була, може, дочка Папи Римського. Ніхто не міг знати - правда це чи ні, але те, що вона так казала, - правда. Зрештою, з нею ніхто не збирався сперечатися - всі були раді бачити неможливе.

Дочка Папи Римського писала п’яні п’єси. Принаймні так вона назвала свою письменницьку методу.

Їй якось набридло миритися з тим, що більшість цікавого відбувається тоді, коли вона п’яна, - найважливіші розповіді, найдотепніші жарти, найафористичніші думки, найориґінальніші ідеї, найпарадоксальніші розв’язки найболючіших проблем. І біда полягає в тому, - відчула вона, - що все це за хвилю неможливо пригадати. Тому дочка Папи Римського почала напиватися з олівцем у руці, записуючи кожне сказане і почуте слово. Динаміка її п’єс дуже залежала від випитого. Часом ближче до кінця актори говорили абсолютно незрозумілі речі. Ба більше, дочка Папи Римського впровадила ще один експеримент - ремарки точно вказували кількість і ґатунок напою, і авторка вимагала, щоб актори пили це на сцені за ходом п’єси. Нічого дивного, що траплялися цікаві імпровізації, які заводили дію в несподівані далекості.

Автобус Себастяна на кілька років став її творчою лабораторією, кабінетом, майстернею і житлом.

67. У 1942 році донька Папи Римського зібралася писати п’єсу про циганських дітей, які втекли з табору, й угорських жандармів, котрі їх розшукують. Жандарми доходять висновку, що дітей може вичислити дитина, яка уявляє собі, як діти думають і поводяться, і кличуть на допомогу дівчинку детектива. Дівчинка знаходить циганчат, хоч і не дуже легко - йдеться про іншість культур і цивілізацій (насправді дітям зустрівся старий Беда, він провозив їх у своєму панцерникові до кінця війни).

Восьмирічна Анна була потрібна для вивчення дитячої мови. Дочка Папи Римського напоїла її підступним солодким молодим вином.

Коли Анна відіспалася і протверезіла, то так розповіла татові про щеплення яблунь, грушок, персиків і черешень, що Себастян повірив - вона була всередині дерев і плавала соком по судинах.

68. Відтоді Непрості час від часу передавали Себастянові сиґарети, які не можна було скурювати.

На внутрішньому боці сиґаретної бібулки Непрості рисували схему, за якою Анна мала знайти те чи інше дерево і надщепити його певним живцем.

Вони їздили у вказані місця баром.

69. Взагалі їздити автобусом було дуже приємно. В ньому добре пилося і гарно говорилося, з нього далеко бачилося, ним якось миналося всі небезпеки - встигалося трохи швидше або щасливо запізнювалося.

Не шкодило, що часто бракувало їжі, що взимку стоялося в заметах і пекли руки від миття начиння у студеній воді, а пісялося просто в сніг за дверима, що влітку бувало так гаряче, аж доводилося постійно намочувати одяг у балії з дощівкою, а ночами, коли ставало прохолодніше, здавалося, що надворі безперервно паде дощ - у вікна добивалися рої комах, що треба було задурно поїти поліцію й офіцерів.

70. Восени 1944 року автобус довелося покинути в Краснішорі.

Того ж дня Себастян і Анна стопом доїхали до Кенініґсфельда - їх узяли на рами селяни, що ходили до Тересви по залишені німцями велосипеди.

71. Себастян міг легко побити тих трьох під шевською майстернею у Кенініґсфельді без ніякої зброї. Навіть без палиці (палицю було би неважко роздобути, бо дерева, насичені водою, стали м’якими - пора, коли всюди перемогли вода і зелень).

Себастян ще з війська знав, як можна покалічити голими руками. А в Африці він ще й брав участь у доволі театральних змагах - боях з озброєними ножем, шилом, бритвою або кастетом вояками (добре, що в мене є Африка, - подумав Себастян, - завжди собі можна пояснити походження багатьох власних особливостей).

72. Він зближався до трьох і виразно бачив зламані коротким прямим ударом випростаних пальців хрящі гортані першого, потріскані від бічного лівого удару відкритою долонею судини на скроні другого, вибиті правою п’ятою коліно, а правим ліктем щелепу третього.

Але битися не мав права.

73. Битися означало повбивати, повбивати - значить втікати і ціле життя переховуватися. А вдома чекає Анна.

Себастян підійшов перший, пам’ятаючи, що передовсім мусить постійно пам’ятати берегти життя, і встиг привітатися перед тим, як троє накинулися на нього (ще більше підставляючи гортані, вилиці, коліна, щелепи і сонячні сплетіння), зв’язали, закинули в кузов студебекера і поїхали в той бік, звідки Себастян щойно йшов.

74. Що з нього можуть вибити на допиті?

На допиті випитують таємниці, а не вину.

Вина (чоловік січової стрільчихи, сержант іноземного леґіону, участь у колоніальних війнах, зять відомого декадента, греко-католик, українець, контакти з націоналістами, сіоністами, антисемітами, білими і чорними расистами, анархістами, троцькістами, монархістами, іноземними журналістами, пластунами, монахами, офіцерами, урядовцями, парламентарями, дипломатами, орнітофілами, наркоманами, родичами ватиканської верхівки, найманими вбивцями, вбивство трьох найманих убивць (одного неповнолітнього), снайпер, незареєстрована зброя, заборонені книжки, гашиш, друга дружина - донька, педофілія, дрібне підприємництво, приватна власність, нелеґальний перехід кордонів, знахарство, місцевий мешканець, перебування на окупованій території, участь у подіях на Закарпатті 1938 - 1939 років, шпигунство, саботаж, порушення паспортного режиму, сприяння націоналістичному підпіллю, проживання у прикордонній зоні, нелеґальна психотерапевтична практика, фройдизм, морганізм-вайсманізм, ніцшеанство, вітґенштайнізація, відступ від принципів соцреалізму в художній розповіді, критиканство, схиляння перед Заходом, пацифізм, напівлемко, опір представникам влади, неучасть у виборах до Верховної Ради, уникнення Всесоюзного перепису населення, непрацевлаштованість, побутове пияцтво, нетрудові доходи, переховування злочинців, погано дивиться, уважно слухає, багато пам’ятає, забагато говорить) їх не цікавить, бо не є таємницею.

Жити без таємниць, казав Франциск.

Таємниць він не знає.

Що він знає?

Він знає тисячі місць і слів.

Що він пам’ятає?

Він пам’ятає тисячі місць і слів.

Що він забуває?

Він забуває тисячі місць і слів.

Що він згадує?

Він згадує тисячі місць і слів.

Що він вигадує?

Він вигадує тисячі місць і слів.

Що він розказує?

Він розказує тисячі місць і слів.

Що він вивчає?

Він вивчає тисячі місць і слів.

Що він любить?

Він любить тисячі місць і слів.

Що він вибирає?

Він вибирає тисячі місць і слів.

Що він не вибирає?

Він не вибирає тисячі місць і слів.

Що він уміє?

Він уміє бачити, знати, любити, пам’ятати, забувати, згадувати, вигадувати, розказувати, вибирати, не вибирати тисячі місць і слів.

Що він робить?

Любить, бачить, вивчає, знає, пам’ятає, розказує, забуває, згадує, вибирає, вигадує, не вибирає тисячі місць і слів.

Що він хоче?

Бачити, вивчати, знати, любити, пам’ятати, забувати, розказувати, згадувати, робити, вигадувати, вибирати, не вибирати тисячі місць і слів.

Що він може?

Бачити, вивчати, любити, знати, вигадувати, не вибирати, забувати, згадувати, вибирати, пам’ятати, розказувати, робити, хотіти тисячі місць і слів.

Що тоді є таємницею?

Як і для чого він бачить, любить, пам’ятає, розказує, знає, хоче, може, вміє, робить, забуває, не вибирає, згадує, вигадує, вибирає тисячі місць і слів.

Як і для чого є тисячі місць і слів, які бачиться, вивчається, знається, пам’ятається, забувається, згадується, вибирається, любиться, хочеться, можеться, вміється, вигадується, не вибирається.

А це вже не його таємниця.

Він може спокійно йти на допит. Хоча болю не уникнути, якщо не знаєш хоча б якоїсь таємниці, але нема потреби його зносити - сам якось промине.

75. Дорогою Себастян перетиснув собі сонні артерії, щоб ще трохи поспати перед допитом. Спати - видовжувати час на півжиття.

Його ледве докликалися на допит.

76. Найперше запропонували закурити. Він узяв три чи чотири сиґарети з цілої пачки ленд-лізівського кемела.

Про сиґарети на потому треба думати навіть тоді, коли вони якимось дивом з’являються тепер, сиґарети - найкращий доказ того, що все закінчується (Себастян знав одного переконаного фашиста, який здався американцям у полон тому, що там щодня давали сиґарети).

77. Тоді привіталися, назвалися фольклористами, казали приготуватися до тривалої розмови і закликали бути щирим.

Себастян вирішив нічого навіть не згадувати про те, що поспішає до Анни. Це може викликати охоту протримати його якнайдовше.

А щодо щирості, то він знав один непоганий спосіб. У баї, як і в пестощах, усе залежить від ритму. Якщо взяти фальшивий ритм, то яка може бути щирість. Правильні речення ні до чого не приведуть. Він вирішив спробувати такий стандарт - шість коротких, одне довге, одне дуже коротке знизу вгору, одне дуже довге з обертом по спіралі і два короткі неповні вправо.

Себастян так настроївся, аж чув свій голос, не почавши говорити. І той голос йому подобався.

Врешті ще не було випадку, коли б він не зміг перетиснути когось бесідою.

78. Себастян чомусь нагадав собі оповідь одного з растаманів про те, що сеґедська Нанашка має в Сеґеді маленьку приватну тюрму, в якій тримає випадкових людей, ув’язнених для того, щоб розказувати Нанашці всілякі байки.

79. Коли Себастяна через пару годин відпустили і він знову йшов до Мокрої через Кенініґсфельд і спішив до Анни, то ніяк не міг врозуміти - чому все так легко і безболісно відбулося. Чи тому, що відразу сказав фольклористам, де шукати Довбушеві скарби (про різні цінності варто признаватися швидше, ніж почнуться тортури - вчив він Анну), чи він мав рацію, і намагання порозуміння різними мовами справді є піком буття. Хоч могло бути навіть простіше: або ті люди дійсно були фольклористами, або поміг фальшивий ритм. Можливо, і те, і те.

80. Він прийшов додому аж наступного ранку.

Анна дуже довго спала, бо заснула перед самим його приходом. Себастян не знімав з неї навіть черевиків, щоб не розбудити, сидів поруч і чекав, поки вона так гарно спала.

Сир таки засмердівся, він висмажував його з кмином, а вона гріла на вогні з м’яких, бо мокрих, галуз учорашню зупу - хліб, цибулю, заячу капусту і сушені на дереві вишні намочити у сливовиці, варити у воді зі сметаною, додати олії, солі, паприки, поналивати в миски, в кожну порцію ливкнути велику ложку горілки і їсти, поки дуже гаряче (Опріч обов’язкових складників, Анна втопила в зупі весь смажений сир).

Потім Себастян розказував, що нічого дивнішого ніколи не чув.