БотакЄ

Генетично

1. Франциск вважав себе людиною поверховою. Любив поверхні. Почувався на них упевнено. Не знав, чи є сенс залазити глибше, ніж бачить око. Хоч завжди прислуховувався до того, що звучало за будь якими перетинками. І принюхувався до струменів, що виривалися з пор. Дивився на кожен рух, але, дивлячись на когось, не намагався уявити - що хто думає. Не міг проаналізувати сутності, бо переповненість зовнішніх деталей давала досить відповідей. Він не раз зауважував, що цілком задовольняється тими поясненнями різних явищ, які даються побачити, не потребуючи доступу до знання про глибинні зв’язки між речами. Найчастіше він користувався найпростішою фігурою мислення - аналогією. Переважно думав про те, що на що подібне. Точніше - що нагадує що. Тут він перемішував форми зі смаками, звуки із запахами, риси з доторками, відчуття внутрішніх органів з теплом і холодом.

2. Але одне філософське питання цікавило його по-справжньому.

Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину в енциклопедії (з усіх книжок Франц визнавав лише енциклопедичний словник Лярусса, і його бібліотека складалася з кільканадцятьох доступних ляруссівських перевидань).

Однією з його розваг було постійне придумування статей із кількох слів чи речень у стилі Лярусса - про всіх, кого він знав чи зустрічав. Статті про себе він навіть записував. За роки їх набралося кілька сотень. І хоча кожна містила щось, що відрізняло її від інших, усе ж його - хай ще не закінчене життя - вміщалося в кількадесят добре впорядкованих слів. Це захоплювало Франца і, не перестаючи дивувати, давало надію на те, що жити так, як він, - цілком добре.

3. Ще одним доказом його власної поверховості було те, що Франциск нічого не знав про свій рід. Навіть про тата і маму знав лише бачене в дитинстві. Вони чомусь ні разу не говорили з ним про минуле, а він ніколи не додумався хоч про щось запитати. Ціле дитинство лиш малював на самоті все, на що дивився. Батьки померли без нього, він тоді вже мав свого вчителя в іншому місті. Зрештою, якось Франциск зрозумів, що жодного разу, навіть у перші роки життя, не намалював ні маму, ні тата. Їхня редукція була майже абсолютною.

Мабуть, саме страх продовження такої пустки змусив його розказувати доньці якнайбільше всілякого про себе. Навіть про будову світу він намагався викласти так, щоб Анна завжди пам’ятала, що про те чи інше їй уперше сказав тато.

Хоча про її маму - його Анну - він теж знав лиш те, що пережив разом з нею - трохи більше, ніж два роки. Але цього було досить, щоб дівчинка знала про маму все, що належиться.

А за ціле своє життя - крім останніх кількох місяців - Анна жодного дня не прожила без тата. Навіть після того, як стала жінкою Себастяна.

4. У вересні 1914 року вона добровільно пішла до війська і після кількох тижнів вишколу потрапила на фронт у Східній Галичині. Себастян із Франциском залишилися самі в будинку неподалік від головної вулички Ялівця. З фронту не було жодних вістей. Аж весною 1915-го до міста прийшов кур’єр і передав Себастянові (Францові відрубали голову день перед тим, і завтра мав відбутися похорон) немовля - доньку героїчної самохотниці Анни Ялівцівської. Себастян так і не довідався, коли точно народилася дитина і що робила вагітна Анна в найстрашніших битвах світової війни. Але точно знав - це його донька. Назвав її Анною, точніше - другою Анною (то вже після її смерті він часто говорив про неї просто - друга).

5. Друга Анна чимраз більше ставала подібною на першу. Чи то насправді вони обоє були подібними на найпершу - це міг знати лише старий Беда. Щодо Себастяна, то він привчився щодня порівнювати себе і Франциска.

Він сам виховував свою Анну, не допускаючи до неї ніяких жінок. Урешті сталося так, що вісімнадцятирічна Анна самостійно вибрала собі чоловіка. Ним був, звичайно, Себастян.

6. Цього разу не було такого, чого б він не знав про вагітність своєї жінки. Зрештою, лише він був присутній при народженні їхньої дочки і - одночасно - рідної внучки. І Себастян бачив, як народження стало кінцем історії. Бо на початку наступної його найрідніша друга Анна померла хвилину перед тим, як третя опинилася в нього на руках.

Десь у своїх гірких глибинах Себастян відчув шалене скручування і розправляння підземних вод, замальовування і стирання світів, перетворення двадцяти попередніх років на насінину. Він подумав, що не треба ніяких Непростих, аби вгадати, що таке вже колись із ним було, а з щойнонародженою жінкою він доживе до подібного закінчення. Що справа не в дивовижній крові жінок цієї родини, а в його нестримній силі бути влитим у неї. Що не вони мусять помирати молодими, а він не має права бачити їх більше, ніж по одній.

7. Себастян вийшов на веранду. Непрості, мабуть, прийшли вже давніше, але тихо сиділи на лавках, дочікуючись, поки закінчаться пологи.

На вечерю Себастян настріляв мало не сто дроздів, які щойно об’їли всі ягоди на молодій чорній горобині. Він спік їх цілими - лише повискубував пір’я і натер шафраном.

Дві жінки - віжлунка і гадєрниця обмили Анну і загорнули її в кольорові ліжники.

Чоловіки тим часом якось погодували дитину і казали, що нічого не треба їй казати - бо сама непроста. А ще сказали, що казав Франц, що є речі значно важливіші від долі. Здається, він мав на увазі спадковість.

Після вечері Себастян ніяк не міг заснути. Він згадував - чи не говорила колись Анна про місце, де хотіла би бути похованою, і як нагодувати завтра дитину. Потім почав думати про досліди пастора Менделя з горохом і вирішив, що ця дитина буде щасливою. Спробував уявити себе через сімнадцять років - у 1951 році - і відразу заснув.