БотакЄ

Вдячність за несправедливість

Довіра до світу, на жаль, часто вибудовується у нас на химерній вірі в так звану справедливість. Безліч прекрасних життів було отруєно або через переконаність у тому, що вона мусить бути, або, навпаки, у зневірі до самого її існування. Натомість справедливість є, завжди. Можливо, єдино вона - з людської точки зору - мінімальна у мить отримання людиною її основних властивостей, індивідуальних особливостей, притаманних ознак, здібностей і талантів. Усе, що далі, відбувається лише справедливо. Потрібно лиш спеціальної мудрості, щоби це зрозуміти. Потрібно лише відкритості, щедрості і вдячності. Що, зрештою, теж потрібно отримати або відразу, або принаймні у вигляді дару здатності цього навчитися. Остання несправедливість.

Мій добрий товариш пережив цю несправедливість на власній шкірі - він не тільки обдарований музичними здібностями, але і вміє бути за все вдячним. Тому виразно бачить, як йому пощастило. Яким несправедливо щасливим є він на тлі безлічі людей навколо (які або безрезультатно вимагають справедливості, або вважають, що її нема).

Якраз тепер Він у Іспанії. Бо там тепло і літр пристойного вина у пляшці без етикетки коштує 86 центів. А на щоденні грудку сиру, скибку хліба і кілька пачок сиґарет можна заробити, граючи на контрабасі в іспанських муніципальних оркестрах. Він грає так добре, що мусить сидіти в оркестрі спиною до публіки, бо не може втриматися від сміху, слухаючи гру своїх партнерів. Добрі невинні іспанці вважають, що українці попросту дуже веселі.

Життя з контрабасом веде його світом. Контрабас витягує для нього зі світу так само багато, як він тягне з контрабаса. Він грав класику в найкращих українських оркестрах. П’яні Кучма з Гавелом вибирали його інструмент, коли перед ними виступав президентський оркестр. Вони водили смичком, а він натискав на потрібні місця чотирьох струн. Його хотіли любити жінки, а він, будучи щедрим і вдячним, відразу після того відтворював хоч деякі рухи на своєму старому відремонтованому контрабасі. Потім його запросили в оркестр, який вилетів на гастролі до Америки. Виявилося, що в такий спосіб здійснився омріяний керівником оркестру приїзд до Сполучених Штатів. Усіх музикантів оголосили вільними. Він мив ночами супермаркети, їв синтетичні харчі. Ми пересилали йому пілотами міжнародних авіаліній пакунки з карпатським самогоном і яблуками, українськими сиґаретами і піратськими дисками, саморобними ножами (з усім, чого не вистачало в Америці, яка цього всього не допускає на свою територію). Він купував якісь дивовижно дешеві телефонні картки, дзвонив нам серед нашої ночі і говорив через океан рівно півгодини, навіть якщо вже не хотілося. Після роботи він заходив у заборонені для білих квартали і паби. Він виглядав настільки адекватно, що чорно-жовті джез-бенди пропонували йому встати із-за стола і спробувати заграти щось разом. Деякі негритянки навіть безпомилково впізнавали у цьому білому чоловікові, котрий тихо п’є великий ром, саме контрабасиста, якого бракує, без нього їхній голос звучить не так добре. Потім він поїхав додому. Щоправда, через Бельгію, де був прийнятий за результатами прослуховування на вишкіл до найкращого у світі викладача стародавньої музики. Українська держава його не випустила на навчання. Їй звичніше випускати інших людей. Він купив п’ятиденну поїздку до Парижа. І поїхав до Бельгії. Запізнився на кілька місяців. Мусив грати собі сам у дощаній хатинці, яку прибудував до задньої стіни якогось будинку в тому районі Брюсселя, де не можна вже нічого будувати навіть королівській родині. Електрику брав від сусідньої школи. Харчувався лише гречкою, яку родина передавала при нагоді леґальними музикантами. Мерз. А з початком холодів вирішив поїхати до Іспанії, до тепла. І він знає, що на світі все справедливо. Крім того, першого, моменту, за який можна бути лише вдячним.