БотакЄ

Казати чи перестати

1. Треба було щось змінити в барі. Себастян розказав Анні кілька інтер’єрів, про які думав, що мріяв про них ціле життя.

Анна погодилася, що найлегше красу запам’ятовувати через речі. Речі тривкі, вони переходять з історії в історію. Але насправді початкова краса - це квіти, рослини і те, з чого вони починаються й у що виростають: вода, просторе повітря, світло і трохи тепла і прохолоди. Вони зробили так, як хотіла дитина.

2. Після припинення шестирічної солдатської науки Себастян завжди робив так, як хотіла Анна. Він не вважав це розпущеністю. Просто цілком не знав, що потрібно малим дівчатам (з хлопцем було би інакше - Себастян дуже добре пам’ятав, як відчував себе у різних порах дитинства - але, може, і гірше, бо невідомо, чи в сина відбувалося би все так само), і вважав, що маленьким людям добре відомо, коли добре, а коли зле. Головний підсумок дитинства - співвідношення між сміхом і плачем. Ялівцівських жінок, котрі намагалися прилучитися до виховання Анни, Себастян просто не допускав до дитини, а їхні поради знехтував. Хоч через перебудову корчми вільного часу лишалося дуже мало, Себастян щодня розповідав доньці все, що вивчив із життя тварин.

3. Корчму переробили на відкритий у кількох місцях бар, більше подібний на город. З речей у барі (крім столів і лавок) було лиш те, що зроблене з прозорого шкла.

Переважно воно було зайняте зрізаними квітами.

4. Тим часом Анна дедалі більше часу проводила з тваринами.

Особливо вона любила слимаків. Себастянові слимаки подобалися, бо здавалися виховними. Їх стриманість і беземоційність примушує уважніше думати про слимачі потреби, симпатії, бажання і наміри. Цілковито інші манери поведінки, самовираження і спілкування дають більший простір для взаємного пізнавання. Анна чулася щасливою, коли клала на себе слимака в тому місці, звідки йому не хотілося відразу сповзати. Він віддячував Анні ніжним повільним просуванням обраними ділянками шкіри.

Можливо, саме через цю першість ціле життя Анна найбільше вміла уподоблюватися слимакам. Коли ж вони почали кохатися, то ставала слимаком найчастіше і найохочіше. Себастян підозрював, що в такий спосіб вона намагалася вказати - як він має поступати з нею. Все ж не наважувалася сказати цього татові словами. Себастян дивувався - як можливо аж так знати і розуміти таємниці звірят. Я просто не мала що читати, сміялася донька.

5. І дійсно, ця Анна не читала навіть Лярусса, бо: Себастян не знав французької (він воював не у Французькій Африці, а Центральна Європа означає можливість порозуміння з усіма сусідами рідною мовою), перші роки Анна безперервно ставала солдатом, потім вони майже не виходили з бару, буваючи вдома лише заради купелі взимку, крім того, Анна слухала у барі стільки історій, що вічний і позачасовий Лярусс видавався би їй позавчорашньою газеткою, і врешті - вони покохалися так, що будь яка енциклопедія не могла містити помічних гасел.

Другими після слимаків були рисі і трясогузки. З комах - цвіркуни.

6. У ті часи Анні десять-дванадцять. Якось вони купалися в кількох потоках за один короткий вересневий сонячний день, Кевелевом зійшли аж до Тиси. Вирішили не вертатися в гори, поки не стемніє. Знали, що ріки більше не буде в цьому році, а йти в суцільній темряві було навіть легше - підошви самі зчитували дорогу.

Себастян дивився на Анну, яка стрибала в річку і вилазила на каміння. Таких жінок він ще не бачив. І не знав, чи побачить - Анна скоро виростала, в ній уже вгадувався натяк на його першу Анну. Він думав, що винен, бо не запам’ятовує цієї краси. Не може пригадати минулорічну Анну, трирічну. В уяві завжди рухалася сьогоднішня.

Я не мушу цього пам’ятати, казав собі Себастян. Запам’ятовування дитинства - це справа дитини. А я хочу лиш одного - дожити так, щоб не було навіть потреби згадувати її колишню, щоб вона була щодня щоденною. Я хочу жити лише з нею. Я тато і дорослий чоловік, я знаю, що кажу про свою дівчинку. Не мушу запам’ятовувати - врешті, і їй треба буде щось розказувати, коли стане жінкою. (Анна лежала у водокрутах між камінням).

Усе ж спробував щось запам’ятати. Вона - як тонке розгалуження гілки, вибіленої і обточеної, вигнутої і висушеної річковою водою. Висушена рікою.

Він мусив занурити лице в Чорну Тису.

7. Вночі, коли минали Джорджову прилуку і не розрізняли рис одне одного, Анна спинила його за руку і сказала, що їй придумався віршик. Він, напевно, дуже незґрабний, але:

як банно анно

ой як банно

бо анно доміні сто сотий

не хочу тільки твого росту

достоту наче череп’яна миска

боїться розростання

гнучнезної сосни

що рознесе її зусилля

у цих місцях здається

випускає вітер забагато

дрібненького піску

з таких складних горбів поблизу

бо пекучо засльозені очі

коли торкаєшся щокою

до долоні

якою притискаю

піднятий пух на твоїй шкірі

не знаю баю

на той пісок

так банно

дівчинко

у чорному береті

і грубих черевиках

з травинкою

в широкім роті

Вона подарувала віршик татові Себастянові.

8. Усі ці роки вони пропрацювали в барі, який справді дуже скоро став наймоднішим у Центральній Європі.

Себастян, як свого часу Франциск Себастянові, запропонував спробувати трохи пожити в Ялівці колумністам кількох великих газет (все одно - писав він на поштових картках - у газетах ніколи не з’являється чогось по-справжньому важливого, тільки те, що спричинює більшість теперішніх бід, - надмір інформації, яку неможливо переповісти… зрозуміло, що існує певна конвенція, яка забороняє філософам розглядати й описувати певні речі…), щоб разом попити джину і поговорити так, як слід говорити у Центральній Європі, - з’ясовувати спільні місця і спільних людей, виявляючи таким чином кілька паралельних павутин, у яких усі себе знаходять.

Ялівець став раєм для письменників, журналістів, есеїстів, публіцистів і репортерів.

Приїжджали на джин, приїжджали на Себастяна. Одних він вислуховував, іншим оповідав. Старався, аби не було історій дальших, ніж через чотири ходи.

9. І кожного дня вони з малою Анною працювали день і ніч, переважно разом, іноді - по черзі сплючи. Дитина виростала в барі, миючи шклянки, витираючи столи і підлогу. Нарізаючи квітів у всі шкла. Часом говорили, але якось інакше. Тепер ішлося лише про те, що подумалося про щойно побачене.

10. Анні подобалося фотографуватися, фотографувати її подобалося навіть тим, хто ніколи не фотографував. Не любив цього лише Себастян. Тому збереглися тільки три знимки, зроблені і подаровані, очевидно, відвідувачами. На одній з них Анні близько десяти років. Ця світлина найцікавіша.

Себастянова постать дещо розмита. Не дивно, бо він у цей час крутився довкола своєї осі. В обох руках - ножі. Видно, що один він уже почав кидати - якраз випускає з руки. Анна тримається ногами за його талію, спина торкається Себастянових колін, а волосся - підлоги. В піднятих руках пляшка джину і келішок. Усмішка скривлена припливом крові до лиця і відцентровою (доцентровою) силою (В таких випадках відкритий рот закрити дуже важко).

У них був такий трюк для клієнтів. Виходили на середину бару і без музики танцювали складне танґо. В кінці Анна заскакувала на Себастяна, вони крутилися, Себастян кидав ножі у ціль (кидання ножів у ціль було улюбленою розвагою в барі), а Анна хапала зі столу пляшку і келішок, наливала джину і ставила келішок на стіл так, що він під’їжджав просто до когось. Не виливалося жодної краплі.

11. Після Анниної смерті Себастян намагався зібрати хоч частину її фотографій. Він згадував відвідувачів, які могли фотографувати Анну, добував їхні адреси, відсилав листи з єдиним проханням. Але з того чомусь нічого не вийшло. Віддавати такі світлини не хотіли навіть ті, хто міг осягнути муки Себастяна.