БотакЄ

Фізіологічно

1. Кожен чоловік потребує вчителя.

Чоловікам узагалі треба вчитися.

Особливі чоловіки вирізняються не тільки здатністю вчитися і навчитися, але й тим, що завжди знають і пам’ятають - чого саме від кого вони навчилися, навіть випадково. І якщо в жінок пам’ять про вчителів є проявом доброзичливості, то для чоловіків - найнеобхіднішим складником самого вивченого.

Найвидатніші чоловіки не просто вчаться ціле життя (вчитися - усвідомлювати те, що відбувається), а й дуже скоро стають чиїмись учителями, наполягаючи на усвідомленні прожитого.

Власне, так твориться неперервність школи, яка поруч із генеалогічним деревом забезпечує максимальну ймовірність того, що впродовж твого життя світ не мав би змінитися настільки, щоб лише через це цілковито втратити охоту жити. (Згодом і Франциск, і Себастян побачили, як багато деякі жінки знають без учителів, як мудрі жінки стають наймудрішими, коли навчаться вчитися, а коли наймудріші пам’ятають тих, від кого перебирали досвід, невимушено роблячи його своїм, то перетворюються на щось таке, чого ніколи не зможе сягнути жоден чоловік. Хоча б тому, що в таких жінок нічого, окрім того, що щось таке може існувати, жодному чоловікові навчитися не вдається).

2. Графік, котрий учив Франца, вчився у Брема. Брем вчився у звірів. Роками графік переповідав Францові різні історії про Бремових учителів. Роками Франц дивився на звірів і рисував їхні звички. Пізніше саме ця адаптована зоологія стала основою виховання його доньки. Зрозуміло, що цього ж навчив він і Себастяна, коли той назавжди лишився в Ялівці і почав жити в його домі. Тому і Себастянові діти знали ці історії так само добре.

3. Другою Анною Непрості зацікавилися власне тому, що вона так уміла розуміти тварин, що могла ставати такою, як вони, і жити з тим чи іншим звіром, не викликаючи в нього неспокійного відчуття іншості. Щодо Себастяна, то йому подобалося, як кожного ранку, для тонусу, Анна на кілька хвилин перетворювалася на кішку чи лемура. А за спільні ночі він ніби переспав навіть з такими дрібними істотами, як павуки і короїди.

4. Франциск досить скоро зауважив, що має дещо подовжену фізіологію. Ясно, що фізіологія кожної істоти залежить від середовища, але у випадку Франца ця залежність виявилася перебільшеною. Він безсумнівно відчував, як частина того, що мало би відбуватися в його тілі, виноситься далеко за оболонки. І навпаки - щоб статися, деякі зовнішні речі мусили частково користуватися його фізіологічними механізмами.

Франц думав, що чимось нагадує гриби, переплутані з деревом, чи павуків, чиє травлення відбувається в тілі вбитої жертви, або молюска із зовнішнім кістяком - мушлею, риб, випущена сперма яких вільно плаває у воді, аж поки щось не запліднить.

Він бачив, як тим чи іншим думкам бракує місця в голові і вони розміщуються на фраґментах краєвиду. Бо досить було подивитися на якусь ділянку, щоб відчитати осілу там думку. А для того, аби щось згадати, він мусив уявно перейтися знайомими місцями, переглядаючи і визбируючи потрібні спогади.

А кохаючись з Анною, точно знав, як вона виглядає всередині, бо був переконаний, що цілий проходив її внутрішньою дорогою.

5. Непокоїти власна фізіологія перестала його відразу після того, як учитель розповів йому, що Брем оповідав, ніби у псів нюх у мільйон разів гостріший, ніж у людей. Це було незбагненно, жодна уява не могла навіть близько підійти до такого поняття. Але Франц, зменшивши порядок принаймні до десяти, перейнявся тим, як усе, що відбувається назовні, побільшено відображається у псячих головах, які протяги носяться коридорами їхнього мозку (Це він також розповів Себастянові, і той намагався вважати з різкими запахами, щоб псів не подразнювало те, від чого неможливо втекти. Себастян мало не плакав, коли, ідучи на снайперські позиції, мусив намащувати черевики тютюновим розчином, щоб пси, раз затягнувшись тим запахом, утратили охоту і здатність іти його слідом). (Франц так заповажав псів, що, поселившись у Ялівці, завів собі кількох дуже різних. Із поваги ж ніколи не виховував їх. Пси жили, народжувалися і вмирали вільними. Здається, дивлячись на життя інших псів в околицях Ялівця, вони були за це Францові вдячні. Зрештою, саме вони були справжньою інтеліґенцією Ялівця).

6. Щоправда, одного, мабуть, найінтеліґентнішого, названого Лукачем на честь серба лісівника, який навчив Непростих вирощувати дерева трохи повільніше, як дикий виноград, а під час війни обсадив Ялівець непрохідними для війська хащами, Франц мусив убити власною рукою.

7. Лукача покусав скажений горностай.

Йому вже було дуже погано, і невдовзі мало початися остаточне вмирання. Як то буває при сказі, корчі могли посилитися від вигляду води, від подуву вітру в лице, від світла, голосної розмови, від доторку до шкіри і повороту шиї.

Лукач лежав у оранжереї, в затінку молодого берґамота. Якраз розцвіли квіти пасіофрута з усіма своїми хрестами, молоточками, цвяхами і списами, і Франц мусив накрити весь кущ намоченим полотняним чохлом для піаніно, щоб терпкий запах страстей не подразнював Лукача (колись він так любив ці пахощі, що в час цвітіння цілими днями спав під пасіофрутом, не виходячи з оранжереї).

Берґамот ріс у самому кінці довгого проходу. Франциск ішов до нього з тесаком у руці через цілу оранжерею, минаючи екзоти один за одним. Пес подивився самими очима на обличчя, руку, меч і ледь підняв голову, підставляючи горло. Але Франц зробив інакше - обняв Лукача і притис голову вниз, щоб натягнулися хребці і удар починався від спинного мозку, а не закінчувався ним.

Незважаючи на швидкість операції, Лукач мав би встигнути занюхати власну кров, а Франц виразно чув, як скриплять тканини, через які проривалося лезо. Було враження, ніби ці звуки доносяться у внутрішнє вухо з власної шиї (як чуєш часом свій голос, коли кричиш під водоспадом).

8. Убивство Лукача так вразило Франца, що потім йому не раз здавалося, що то Лукач дивиться на нього очима своїх дітей, що Лукачеві жести, пози і міміка іноді виринають з під шерсті псячих онуків і правнуків. Що Лукач виявився безсмертним.

Франц просто замало прожив, аби побачити, що це не цілком так. Бо вже Себастян мав нагоду безліч разів переконатися, як можна входити в одну і ту ж річку, живучи і з дружиною, і з дочкою, і з внучкою.

Не вбачав Себастян нічого дивного і в тім, що сам Франц помер, як Лукач (мабуть, лиш крові він не занюхав, але звуки роздертих тканин дійсно чув усередині), хоча вбивали його не так старанно.

9. Так само жодних алюзій не з’явилося у Себастяна, коли років двадцять після смерті Франца на нього просто посеред мосту через Тису накинувся вишколений військовий пес. Себастян лиш трохи присів, щоб утримати прискорений тягар, і підставив летючій пащі вбраний у кожух лікоть. Паща зімкнулася на лівій руці міцніше, ніж кліщі, а Себастян вийняв правою велику бритву з кишені кожуха й одним зусиллям відрізав псячу голову так, що вона залишилася вчепленою в лікоть, а тіло впало на дошки мосту.

10. З такою розширеною фізіологією Францискові не могло бути добре будь-де. Йому найбільше йшлося про місце, в яке - як у випадку плаценти і зародка - його фізіології було би якнайкомфортніше проростати.

Беда добре писав Анні - така собі ботанічна географія. Франц знайшов місце, яке робило подорожі необов’язковими.

Перед прем’єрою одного зі своїх фільмів у сінематографі «Yuni-perus» він навіть сказав публіці з цілої Європи: живу, як трава чи ялівець, так, щоб не бути більше ніде після того, як насіння ожило; дочікуючись світу, який перейдеться мною; побачити його не просто знизу вгору, а спроектованим на небо, себто побільшеним і досить спотвореним, щоб бути цікавішим; зрештою, моє місце завжди опинятиметься в центрі європейської історії, бо в цих краях історія в різних формах сама приходить на наші подвір’я.

11. В Ялівці, а властиво у місці, де ще не було Ялівця, Франц почав жити якнайсправжніше. Навіть дещо стидаючись свого щохвилинного щастя.

12. Того дня, коли вони з професором спинилися між Петросом і Шешулом, Франц думав, що мандрує небесними островами. Лиш кілька найвищих верхів визирало над хмарами. Західне сонце світило тільки їм. Червоний верхній бік хмар розливався затоками, лаґунами, протоками, заплавами, дельтами і лиманами. Про те, що в глибині, не йшлося.

На м’якому схилі Франц знайшов ягоди. Через обмаль літнього часу в цій високогірній тундрі вони достигли одночасно - суниці, афини, малина, ожина і ґоґодзи. Франц перестав належати собі, включився в якісь космічні рухи, бо не міг спинитися, з’їв стільки ягід, аж мусив лягти, тоді відчув, що опускається до дна небувалого лона, не втримав і вилився.

Трохи вище була ще весна і цвіли пухнасті первоцвіти.

Ще вище повільно топився сніг.

Франц побіг униз і забіг між буки, серед яких панувала осінь. Під час цього бігу крізь рік він вилився вдруге. Професор тим часом розклав шатро. Вони з’їли по кілька гуцульських коників, виліплених із сиру, і зварили чай із листя всіх ягід. Тоді почалася ніч. Від місяця все здавалося засніженим, румунські гори виглядали далекою смужкою берега, а землю нестримно покидало тепло із запахом вермуту.