БотакЄ

Війни уяви - коротко

1. Чому завжди війна? Так питала маленька Анна, дочка Себастяна, коли почала розуміти складніші історії. І Себастян вжахнувся - він дійсно розказував малій лише про війну, все про війну, хоч був уже 1921 рік; він дійсно вже два роки навчав її лиш того, що могло на війні придатися, і виховував як солдата.

Чому завжди є війна. Вона повернула до нього голову і встигла вимовити запитання під час польоту коня через кущ шипшини. Кінь ставить передні ноги на землю. Себастян сильно відхиляється назад, щоб із розмаху не вдарити дитину підборіддям у лице. Анна повертає голову і знову дивиться вперед. Вони мчать горбами. Не чекає відповіді надто швидко - стає подібною на Анну, свою маму.

Дорогою Анна має запам’ятовувати все, що бачила. Потім якнайточніше переповісти. А додатково - назвати позиції, які вибере для стріляння, і пункти, в яких може бути схованка ворога. Така дитяча гра, така початкова школа.

2. Увечері втомлений Себастян узяв папір і сів при свічці, щоб підрахувати матеріальні сліди війни (так Себастян ілюстрував Анні різні повчальні розповіді - у вигляді геометричних задач і теорем).

Війна забрала: Франциска, мачете, Анну.

Війна дала: химерні обліпихові ліси навколо Ялівця, Анну, кілька російських патронів, похоронну знимку Франциска й один рисунок Перфецького.

Що він робив такого, що можливо робити лише на війні: раз ходив на стежу, один день копав шанці, раз підривав міст.

Зовсім небагато слідів. Війна, властиво, пройшла мимо. То чому завжди війна?

3. Ще восени 1914 року ялівцівці вирішили, що ця війна не для них. Вони - Центральна Європа і не можуть мати ще більших інтересів. Але коли воює Південь з Північчю, а Схід із Заходом, то роблять це переважно у Центральній Європі, де Карпати і їх ріки. І найгірше, що може бути в такі часи, - виконувати роль мирного населення Карпат або стратегічно важливого пункту на півкілометровій топографічній мапі.

Тож Лукач постановив - Ялівець має зникнути. І обсадив його кущами обліпихи, які за кілька тижнів виросли так (для цього довелося всім копати справжню систему оборони з кількома рядами різних шанців і переходів між ними, ціле місто неначе гралося у стару бойківську дитячу забаву в кротів, але тільки так - запевнив Лукач - обліпиха виросте швидко, високо і густо, зімкнувшись голками на таємних стежках), що міста не було видно з жодної гори. Стирчав тільки віадук, на якому мешкали колись Непрості. Позносили всі наріжні порохівниці, де які були. Поскладали на мості. Повідкривали вікна у всіх будинках, і Себастян вистрілив у порох запальною кулею.

Міст підскочив, підлетів, брили перемішалися в повітрі і покришилися, на місто впав лише пісок - весь одночасно.

(Кілька російських патронів - гострі кулі, на гільзі кирилична літера - Себастянові залишили лемки-дезертири, вимінявши на них трохи етеру).

4. Все у світі пов’язане через не більше, ніж чотири ходи. Так казав Франциск.

Усі у світі знаються через не більше, ніж чотирьох людей. Себастян знав Анну, Себастян знав Лоці. Лоці знав Анну, Лоці знав Себастяна. Лоці знав Перфецького. Художник Леонід Перфецький знав Анну. Перфецький рисував Анну в леґіоні УСС. Лоці зустрічався з Перфецьким у січні 1919-го в тимчасовій столиці ЗУНР Станиславові. Перфецький показував рисунки - Лоці впізнав Анну. Він розказував Перфецькому про ту, що була на малюнку, а Перфецький - як колись у фільмах Франциска - що було перед малюнком.

5. Анна була вродженою звідункою. Вміла всюди пройти, все побачити, все запам’ятати і, що найрідкісніше, докладно описати. Часто переодягалася в різні строї і переходила лінію фронту. Так було і під Болеховом. Одного разу вона пішла за фронт, коли почався російський протинаступ. Австрійські відділи відступили, відкриваючи наших стрільців. На нас пішли три фінляндські полки з трьох боків. Почався бій на багнети і приклади. Багато наших згинуло, у полон взяли сотника Букшованого, хорунжу Степанівну, хорунжого Свідерського, четаря Кравса, десятника Фрея. Решту трималися і відбили москалів. І раптом з того боку показалася у лісі Анна. Була перебрана на старого мужчину, обдерта, підпиралася довгим патиком. Йшла просто попри них. То не була необачність. Щось вело її таке, про що ніхто не довідався. За нею побігли троє. Анна взяла костур в обидві руки. Він був затесаний і гострий, як багнет. І станула проти трьох. Орудувала, як справжнім карабіном без набоїв - ніби багнетом і прикладом. Одному проколола горло, другому розбила голову над вухом, від третього дістала штиком у груди. Солдат ніяк не міг витягнути штика з поміж ребер, і Анна наче помагала йому, обхопивши пальцями лезо. Москаль настрашився, випустив карабін, він звісився і вперся прикладом просто в землю, Анна почала валитися вперед, але її підпирав карабін. Штик уже цілий вийшов ззаду. В одній руці Анна ще тримала свій костур. Ледве підняла його і вдарила по рушниці, яка не давала їй лягти. Приклад посунувся вперед, і Анна так і впала - наперед, зі штиком у грудях, який розвертався всередині. Підбігли ще солдати і докололи її на землі так, як вчать.

6. Перфецький віддав рисунок Лоці. Лоці приніс його Себастянові, попросивши - розпакуй конверт, як я уже піду.

На рисунку Анна не виглядала на мертву.

Голова лежить на якомусь горбику, лице погідне, губи не стиснені, ноги ледь підігнуті в колінах догори, одна рука - плавно вздовж тіла, друга - закинена у лікті до голови. Не було властивих мертвим рис - ні твердості, ні в’ялості, ні запалості, ні набряклості, ні навіть гострих зафіксованих кутів. Якби зняти одежу, виглядало би як класична натура в художній академії.

7. Він не міг сприйняти цю Анну за свою. Себастян узагалі не вірив у все існування Анни, якого сам не бачив, - таку вона мала здатність і за життя.

Але, дивлячись на малюнок, відчув себе так само, як на Юра 1914-го.

На Ринку аж до ночі грало дванадцять циганських трубачів із Суботиці. Джин лився з пожежних гідрантів. П’яний Лукач втикав у землю якісь пагони, які росли, аж бачило око. В каналах плавалося і танцювалося. Літали на всіх гойданках і трапеціях.

Коли вже всі поснули надворі, Лукач повів циган, Себастяна, Анну до себе. Цигани ледве встигали пити. Себастян не встигав обнімати Анну, і вона тулилася до музикантів. Потім замовкли труби і почалися співи. Всі співали, як перед шибеницею. Аж ураз протверезіли і згадали все, що знали, і сп’яніли знов - тепер надовго. Вони з Анною хотіли покохатися десь у куті, але не вдавалося, бо вона щоразу верталася ближче до столу, як починалася нова пісня.

На світанку верталися додому і не мали що говорити. За спиною ще галасували солов’ї, а попереду будилися жайворонки. Вони думали, що пролежать до дня з відкритими очима, але заснули, лиш стулилися. Останнє, що здалося Себастянові, - відзавтра почнеться інше життя.

Він прокинувся через дві години і хотів води. Побіг до хати Лукача. Цигани вже повставали і варили кашу на вогні. Були хіба що привітні. Себастян не міг зрозуміти, від чого так близько був уночі. І цілий день чекав ночі.

8. Оглянувши рисунок, Себастян почав думати про те, як штик заходить у тіло.

З того часу він безперервно відчував щось таке. Його колять. Він коле. Шабля розтинає шкіру. Гоїться рана. Йде полем серед ще живих, але вже вбитих. Повільно вмирає від кулі в живіт. Болото під черевиками. Переходи в колоні. Переправи в холодній воді. Гнійні рани прочищають брудними пальцями. Обдерті вояки. Дощівка і багно в окопах. Колеса возів треба підпихати. Рубають дерева на дорогу. Вибухи поряд. Треба лежати. Дерева тріскають. Колони втікачів. Повішені в садах. Повзти у снігах. Вертаються білими горбами чорні постаті. Випалені поля. Запалені очі. Від спання у холоді болять м’язи. Попечені руки. Біль, неспання, холод. Постійні зусилля і напруження, без яких навіть здобування їжі стає нецікавим. Усе це відчувала й Анна. Перший раз у світі - точно так само відчувають двоє.

9. У 1921 році Себастян перестав говорити про війну, хоч його уява була там завжди. Думаючи про щось, він завжди думав про щось інше, як думав.

Але дитині почав розповідати про звірів.

Найбільше йому стало бракувати Франциска.

10. Того ж року помер французький інженер. Як і сподівався - від куріння.

Було вже холоднаво, тому всі вікна були закриті. Комини теж тримали позакриваними шубрами. Французький інженер докурив останню сиґарету вже у ліжку, але не загасив недопалок у попільничці, а встав, не вдягаючи кальсонів, перейшовся через кімнату і кинув сиґарету в піч. Ще попив води просто з відра. Аж тоді влігся спокійненько спати. А в печі було повно паперового непотребу - переважно старі чернетки і записи цілком уже банальних історій (дивно, але після війни таких побільшало, і їх доводилося відкидати - і це при тому, що люди стали значно менше приходити до нотаріальної контори французького інженера: одні історії були не до вимовлення, а інші хотілося переповідати один одному і цілим товариствам). Папір’я зайнялося від недопалка, вигоріло при зачиненому комині, французький інженер солодко помер від чадного газу.