Дівчина мого сина

9

Наступний ранок був свіжим, а небо — блакитним. Дощ помив вулиці, але зараз їх уже висушило ранкове сонце. Лаура вийшла з будинку й побачила, як авто Даніеля — мерседес із відкидним дахом — повертає з-за рогу й під’їжджає до будинку. Вона пройшла до воріт і помахала рукою — на пасажирському сидінні сиділа Черрі.

— Привіт вам обом.

Вони зупинилися перед будинком, і Даніель повільно поцілував Черрі. Потім він вистрибнув із машини, і, на велике здивування Лаури, дівчина закинула ноги й пересіла в крісло водія.

— Ще раз дякую за прекрасний вечір, Лауро, — усміхаючись, вигукнула Черрі — тепер від її такого помітного хвилювання минулого вечора не залишилося й сліду. Скрипнувши шинами, дівчина швидко від’їхала.

Лаура була вражена.

— Що вона робить?

— Їде на роботу.

— Але… Але це ж твоє авто.

— Я позичив їй його на сьогодні. Ми пізно прокинулися, — пояснив Даніель, — і я не хотів, щоб у неї були неприємності на роботі.

Він подумки всміхнувся: тепер Черрі як слід розкуштувала секс, і, на великий захват Даніеля, зрозуміла, що їй це подобається.

— Гаразд.

Лаура, хоч і нізащо б не визнала цього, трохи засмутилася. Вона купила Даніелю авто на двадцять перший день народження. Це був особливий подарунок, над яким вона розмірковувала роками й обирала дуже прискіпливо.

— Це ж нічого, правда?

— Звісно! Ти впевнений, що вона гарно кермує?

Даніель засміявся.

— О, мамо, не переймайся. Думаю, вона дасть собі раду. Хоча це й був трішки швидкісний старт, — сказав він, хоч і помітив, як Черрі ще раз пробуксувала на повороті в кінці вулиці.

— Що ж, добре, що у вас такі довірливі стосунки.

— Ще раз дякую, мамо. За всі зусилля, яких ти доклала минулого вечора. Фантастичний стейк.

— Була рада старатися.

— Тож що ти думаєш?

— Ем?

— Вона тобі подобається?

— Дуже.

— Вона нервувалася.

— Гадаю, навіть занадто. Даремно вона так. З цією надовго, правда?

— Сподіваюся, — сказав він і попрямував до будинку. — Як щодо кави?

— З радістю, але в мене вже є плани. Спочатку кілька покупок, а потім зустріч з Ізабеллою за обідом.

Даніель поцілував Лауру в щоку.

— Звучить гарно. Переказуй мої вітання.

— Перекажу.

Лаура помахала Даніелю, коли він зачиняв двері, а потім попрямувала до головного перехрестя, де спіймала таксі до Кінгз-роуд.

— Мені подобається, — сказала Ізабелла, — чудово підходить для ділових зустрічей.

Лаура розправила смугасту блузку.

— Вибач, люба, вона мила, справді, але куди ж поділися веселощі?

— Вона весела.

Ізабелла скривилася.

— Добре, ось ця весела, — сказала Лаура, смикнувши її синю сукню без рукавів.

— Так… — промовила Ізабелла, виглядаючи непереконливо, як грайливе кошеня, вбрана в смарагдовий комір-хомут, що відтіняв її блискуче руде волосся, — проте я мала на увазі, коли ти востаннє купувала щось для виходу у світ?

Лаура змовчала. Тоді вони ходили в їхній улюблений ресторан — невеликий елітний французький заклад, зовсім поруч із Кінгз-роуд. Вони були там постійними відвідувачами, і офіціанти знали, якому столику вони віддавали перевагу та яка страва дня подобалася їм найбільше. Там ділилися таємницями, давали обіцянки, а час від часу лунали навіть сповіді.

— Бачиш? — сказала вона, похитавши пальцем.

— Ми з Говардом більше нікуди не ходимо.

Ізабелла накрила долонею руку Лаури.

— Ні, він же надто зайнятий із тією хвойдою. Чому ти це терпиш?

Лаура склала блузу й повернула її до дизайнерської сумки, відповівши не зразу.

— Розлучися з ним.

— Ні. Так чи інакше, саме цього він і хоче.

Ізабелла зітхнула, знаючи, що ця розмова вже відбувалася раніше багато разів.

— Що тоді?

— Ти це про що?

— Про інші вечірні розваги.

Лаура знала, що насправді нічого такого в неї не було.

— Дівоча вечірка?

— Не рахується.

— Коли я закінчую працювати, то виснажена. У п’ятницю ввечері мені хочеться залишитися вдома.

— Що ж, це причина все покинути.

Ізабелла не могла до кінця зрозуміти, чому Лаура працює, — це не задля грошей, їй подобалося те, чим вона займалася. Це давало їй відчуття особистісного вдосконалення: вона й справді була успішною в цій конкурентній, нещадній індустрії. Компанія була їй другом, коли Даніель навчався, а Говард їхав грати в гольф. Лаура й думки не припускала, щоб покинути все.

Вона всміхнулася Ізабеллі.

— Тоді я не знатиму, чим себе зайняти.

— О, повір мені, люба, уже скоро знатимеш, — Ізабелла рвучко схилилася до неї. — Хіба тобі цього не бракує?

Лаура засміялася, але від Ізабелли було не так легко відмахнутися й вона чекала на відповідь.

— О, не знаю, мабуть, так.

— Я знаю ідеального чоловіка. Я вас познайомлю. Нічого особливого, ти можеш прийти на вечерю, де будемо ми, і я посаджу вас поруч.

— Хто він?

— Ти його не знаєш.

Думка про те, щоб заговорити з незнайомцем, для Лаури була така ж зваблива, як і візит до дантиста.

— Ні, дякую. Хай там як, а це зробить мене схожою на Говарда.

— О, припини.

— Ні, чесно. Так чи інакше, — схвильовано сказала вона, — не мені зараз слід думати про романтику.

Ізабелла нахилилася.

— Хто?

— Він повністю втратив голову. З цього й справді може щось вийти…

Іззі в захваті ляснула в долоні.

— Часом не Даніель?

Лаура кивнула.

— Оце так! Чи означає це, що всі наші плани пішли коту під хвіст?

— Цілковито й повністю.

Їхні діти гралися разом ще з дитинства. Коли вони з Ізабеллою відвідували післяпологові заняття, прогулянкову групу чи індивідуальні тренування, заплановані на той тиждень, Бриджіт та Даніель, лежачи на ковдрах, махали одне одному брязкальцями. Ізабелла та Лаура завжди жартували, що їхні діти одружаться.

— Ми зустрічалися з нею минулого вечора, — сказала Лаура.

— Як її звати?

— Черрі.

— Це справжнє ім’я?

— Менше сарказму. Вона дуже мила.

— Працює?

— Вона агент із нерухомості. На навчанні.

— Ось воно що.

— Усім нам потрібно вчитися, Іззі.

— Звісно.

Лаура засміялася.

— Ти не дуже засмутилася через те, що всі наші сподівання зійшли нанівець, адже так? Бриджіт знайде собі дуже гарного чоловіка.

Ізабелла зітхнула й відмахнулася від цього.

— Знаю. Ну, розкажи мені більше… Звідки… Черрі родом?

— Вона живе в Тутінгу.

— Тутінг?

У її голосі Лаура не почула ентузіазму.

— Ізабелло Рад, а ти, виявляється, сноб. Я чула, що там безліч чудових індійських ресторанів.

— Люба, на Гоа вони теж є. І я радше відвідала б їх. Ну, і як довго вони зустрічаються?

— Тиждень.

Від здивування Ізабелла широко розплющила очі.

— Тиждень? І він уже до нестями в неї закоханий?

— Що ж, він не говорив цього аж так точно, але схоже, що вони проводять разом кожну вільну хвилину. Цього ранку навіть приїхали вдвох. Хоча потім вона взяла його авто.

Ізабелла пирхнула.

— Перепрошую? Вона що, вальсує містом на його «мерсі»?

— Черрі поїхала до офісу. Упевнена, що, діставшись туди, вона його припаркувала.

Ізабелла, здавалося, занепокоїлася, і Лаура всміхнулася.

— Що?

— Нічого…

— Припини, переконана, ти до смерті хочеш щось сказати…

Ізабелла знизала плечима.

— Лише те, що ти вже й так знаєш: вона з Тутінга, а він тут, у Південному Кенсінгтоні… різні краї спектра… і, здається, вона надто швидко прив’язала його до себе.

У Лаури відвисла щелепа.

— Ти ж не хочеш сказати… Ні! Господи, Іззі, у тебе просто фантастична уява. Я б могла працювати разом із тобою над телесценаріями.

Ізабелла засміялася.

— Добре, добре, вибач. Я лише переймаюся інтересами того, хто, на жаль, ніколи не стане моїм зятем.

— Знаєш, я розмірковую над тим, щоб запросити її на віллу. Коли ми всі поїдемо туди наступного тижня.

— Сен-Тропе? — вражено запитала Ізабелла.

— Так. Хочу, щоб вона почувалася частиною родини.

— Це ж твоя відпустка! За весь рік ти дозволяєш собі відпочити лише два тижні.

— Знаю, але Черрі ж не проведе там весь цей час. Я розмірковую над тим, що, можливо, вона змогла б приєднатися до Даніеля на вихідних чи щось таке. Урешті-решт там будете й ви з Бриджіт, буде весело.

— Звучить просто чудово, люба. І я зможу познайомитися з нею.

— Будь милою, — суворо сказала Лаура.

— Ну, звісно ж! — Ізабелла всміхнулася. — Я просто ревную. Я ж уже запланувала весілля.