Дівчина мого сина

11

Лаура поправила вазу з квітами в спальні Даніеля, яка мала стати їхньою спільною з Черрі кімнатою. Прованс славився весняним цвітом: макові поля простягалися аж до доріг, і вона зібрала чудові букети з жимолостю, які наповнили неймовірним ароматом жовту кімнату. Ліжко було застелене свіжими вишитими простирадлами, і Лаура задоволено глянула на кінцевий результат. На них уже чекали їжа в холодильнику та пляшка охолодженого вина. Жінка глянула на годинник — іще десь хвилин двадцять.

Вона пройшлася віллою, — це був будинок у типовому прованському стилі, — перевіряючи, чи все чисте й затишне. Нарешті, задоволена, вийшла на залиту сонцем терасу, звідки їй відкривався краєвид на цілісінький півострів Сен-Тропе. Вона розглядала яскраві білі яхти, — доки з такої відстані видавалися крихітними, — якісь із них причалили, а інші м’яко дрейфували на бризі. Тут вона почувалася геть по-іншому. Лондонський будинок належав Говардові, а цей був її схованкою, куди вона могла втекти, коли вдома вже не витримувала. Відколи Лаура знову почала працювати, то бувала тут лише кілька тижнів на рік, але кожна поїздка сюди була дуже схожа на зустріч із давнім другом. Особливо приємно бути тут зараз, коли їхні сусіди в Лондоні почали будівельні роботи, якраз у день її від’їзду. Вони вирішили розширити підвал, і шум екскаватора був просто нестерпним, а вібрація відчувалася й у їхньому будинку. Будівельники вже вимкнули електропостачання, і сісти в літак було значним полегшенням. Складалося враження, що весь Кенсінгтон копав підземку. Лабіринт тунелів та безмежні кімнати. У Лаури перед очима поставала картина, як цілий район Лондона провалюється в одну величезну прірву. У голові промайнула думка: а як Говард витримає руйнування? Він не зміг приїхати до Франції через службові обов’язки. Відповідь прийшла так само швидко, оскільки вона знала, що він не затримуватиметься вдома, а поїде до Маріанни.

Лаура квапливо відмахнулася від цієї болісної думки. Щонайменше на два тижні вона могла втекти від усього, і, без сумніву, Даніель теж був радий сюди приїхати. Їй було відомо, що він мав багато вивчити, а з какофонією по сусідству це було б проблематично. Черрі буде з ними аж до вечора понеділка, і Лаура мала чимало планів на її приїзд. Вона дійсно хотіла показати їй це місце, познайомитися з нею трохи ближче й із нетерпінням чекала на те, щоб зробити цю поїздку особливою для неї. Лаурі хотілося, щоб тут Черрі теж змогла відпочити, і вона розмірковувала над тим, що вони могли б зблизитися, подружитися. Це було б чудово.

Почувши, як гравієм під’їжджає авто, вона розвернулася й пройшла через весь будинок, широко розчиняючи вхідні двері. Даніель припаркував узяте напрокат авто й витягував із багажника валізи. Лаура розкинула руки й підійшла обійняти Черрі.

— Ласкаво прошу! Я така рада, що ти змогла взяти вихідні!

— Я теж, — відповіла Черрі.

— Заходь. Утомилася? Хочеш випити?

Це був ранній неймовірно теплий вечір. Черрі поглянула на будинок. Віконниці та вікна були відчинені, і тонкі бавовняні занавіски вилітали з віконних рам. Їй уже подобалося те, що вона бачила. Лаура провела дівчину всередину й метушилася навколо неї. Черрі опинилася у величезній просторій вітальні з великим відкритим каміном та шикарною кухнею в провінційному французькому стилі з блискучими тисовими столами. Вона прийняла келих охолодженого совіньйону.

— Як долетіли? — запитала Лаура.

— Гарно, дякую.

Увага Черрі була прикута до того, що її оточувало, і ввічлива розмова з Лаурою не надто її цікавила. Вона продовжувала роздивлятися все навколо, і її погляд зачепився за картину, що висіла над нею на стіні: яскраві олійні кольори червонувато-коричневих будівель навколо квадрата пісочного кольору та яхти на тлі лазурного моря.

— Що за прекрасна картина! — вигукнула вона.

— Є таке, — сказала Лаура. — Місцевий художник.

— Це Сен-Тропе?

— Так. Звісно, у селищі чимало художників, вони всі чудові, однак цей — один із найкращих. У нас є ще кілька його картин по всьому будинку.

— Без варіантів, моя улюблена — на першому поверсі, — сказав Даніель, — підходячи до них й обіймаючи Черрі. — «Les Pins».

— «Сосни». Звучить чудово.

Даніель глянув на картину.

— Вона фантастична, правда? Мені завжди подобалися роботи цього художника. У Черрі гарний смак, чи не так, мамо? Його картини тепер доволі дорогі: автор став дуже відомим. Мені вони подобаються. Колись я куплю собі котрусь, якщо їх виставлять на продаж. Найчастіше на них уже висить позначка «Продано».

— Хочеш вийти назовні й оглянути все? — запитала Лаура.

Черрі пройшла за господинею через великі скляні двері на терасу, і їй перехопило подих. За величезним мерехтливим басейном була синь Середземного моря: простір, від якого серце починало шалено битися в грудях, зливався вдалині з туманним небом. Зваблена цим видовищем, Черрі підійшла до садової стіни, на якій росли квіти червоної герані, і перехилилася, щоб краще все роздивитися. Десь далеко виднілися червонувато-коричневі дахи Сен-Тропе, які вона щойно бачила на картині. І яхти теж! Їх було так багато. Ніколи раніше вона не бачила нічого схожого на це.

— Трохи захаращений краєвид, правда? — запитав Даніель, приєднуючись до неї.

Черрі моргнула. Їй не вистачало слів, і вона розсміялася.

— Ми можемо піти й роздивитися все пізніше, — із захватом сказала Лаура. — Покажемо тобі околиці. А ще Ізабелла запросила нас на вечерю.

— Давня мамина подруга, — пояснив Даніель. — Бриджіт теж тут?

— Так, — відповіла Лаура. — Бриджіт — донька Ізабелли, — пояснила вона Черрі.

Дівчина ввічливо всміхнулася.

— Сподіваюся, у тебе вдосталь витримки, — сказала Лаура. — У мене чимало планів на той час, що ти проведеш тут. Мені спало на думку, що тобі захочеться поглянути на виноградники: на пагорбах дуже гарно. І, звісно ж, невелика поїздка селищем неподалік: його називають одним із «plus beau villages»[13]. А ще, безперечно, ми можемо піти на пляж, і я подумала, може, у тебе виникне бажання поїхати на узбережжя Канн? Хай там як, а планів безліч, тож можеш обирати під свій ритм.

Черрі усміхалася, але подумки молилася про те, щоб їй не довелося провести всі вихідні з матір’ю свого хлопця.

Першою подією стала вечеря на віллі Ізабелли трохи далі, у самому Сен-Тропе. У Черрі було вдосталь часу, щоб прийняти душ та переодягнутися, і вона витратила десять напружених хвилин, розмірковуючи над тим, що їй слід одягти. А чи багатії наряджаються? Чи вони просто роблять дороге буденним? Черрі не знала й врешті-решт одягла доволі просту — і дешеву — бавовняну сукню. Вона не могла собі дозволити витрачати багато на одяг для відпустки, а цю сукню носила ще в Австралії. Черрі сподівалася, що її вбрання не виглядатиме надто зношеним.

Черрі помітила, як Ізабелла зміряла її поглядом, щойно відчинивши дерев’яні вхідні двері, навіть попри те, що віталася з тими, кого знала.

— О, дорогенький мій хлопчику, — сказала Ізабелла, міцно обіймаючи Даніеля. — Я так давно тебе не бачила, а потім ти зробив цей, — вона розвернулася до Черрі та осяйно всміхнулася, — прекрасний сюрприз.

«Вона привітна, однак у її погляді, без сумніву, оцінка та неймовірна цікавість», — подумала Черрі.

— Ти ж знаєш, Бриджіт зараз пригнічена…

Даніель засміявся.

— Мені здавалося, що в неї кращий смак.

— Дурниці. Та все одно, що зроблено, те зроблено, а ви просто неймовірна пара. Рада з тобою познайомитися, Черрі.

— Навзаєм, — відповіла Черрі, попри те, що до такої бадьорості ставилася з недовірою.

Вона справді не хотіла зустрічатися з купою незнайомців, та ще й із дівчиною, яка, здається, накинула оком на Даніеля, і вже відчувала втому від удаваних усмішок. Та й ким урешті-решт була ця дівчина? Колишньою? Черрі ранило це незнання.

— Тож ми можемо зайти, Іззі? — запитала Лаура, суворо піднімаючи брову.

Коли їх повели в сад, Даніель тримав Черрі за руку, і їй знову перехопило подих від іще одного неперевершеного краєвиду. Вигнутий безмежний басейн сягав аж до схилу, за яким було море — навіть зараз його лагідні блакитні хвилі накочувалися на стіну й бризки летіли аж сюди. Біля басейну лежали дві стрункі дівчини.

— Глянь-но, хто тут, Бриджіт, — гукнула Ізабелла, і рудувата брюнетка аж скрикнула від захвату.

Бриджіт зістрибнула з шезлонга, і, як помітила Черрі, її маленькі зухвалі груди затряслися в бікіні, тому напружилася. Підійшовши, вона кинулася Даніелю на шию й притиснулася грудьми до його сорочки. Черрі відчула до неї миттєву неприязнь.

— Як гарно зустрітися. Цього року нам бракувало тебе на Куршавелі[14]. Де ти був?

— Вчився, — коротко відповів Даніель, — як і за рік до цього й ще раніше. — Він узяв Черрі за руку. — Це Черрі.

Вона усвідомила, що підсунулася до Даніеля ближче й сильніше стиснула його долоню.

— Привіт, — помітивши це, сказала Бриджіт. — Тобі не варто хвилюватися щодо мене, ми як брат із сестрою.

Черрі стримано всміхнулася, відчуваючи себе не у своїй тарілці.

— Привіт, тітонько Лауро! — помахала їй Бриджіт. — Це Ніколь, — сказала вона, указуючи на довгоногу дівчину, яка все ще лежала на шезлонгу і, як здалося Черрі, чекала, поки її представлять.

Ніколь повільно встала й підійшла до них із такою швидкістю, що всі мусили спостерігати за нею, чекаючи, поки вона наблизиться. Вона холодно чмокнула Черрі в щоку, однак до Даніеля виявилася значно привітнішою.

— Дуже пʼгиємно познайомитися, — промовила вона, осяйно всміхаючись.

Вона фліртує? Черрі роззирнулася навколо, щоб поглянути, чи ще хтось це помітив, однак Ізабелла розмовляла з француженкою середнього віку, яка, схоже, була кухаркою, а Лаура виносила з будинку тацю з напоями. Бриджіт повернулася на свій шезлонг і майстерно вляглася так, щоб упіймати промені вечірнього сонця.

— Вип’єте? — покликала Лаура, і Черрі взяла з таці пиво. Вона пройшла за Даніелем туди, де біля басейну стояли вільні шезлонги, і зніяковіло сіла, спостерігаючи, якою задоволеною виглядала Ніколь, коли Даніель сів на сусідній із нею шезлонг. Лаура та Ізабелла сіли за столом трохи далі в саду й були захоплені розмовою, яка більше нагадувала обмін плітками. Черрі глянула на свою сукну й несподівано помітила нитку, що звисала над коліном. Їй було незручно її витягувати, оскільки Бриджіт та Ніколь це помітили б.

— Як ти? — запитав Даніель у Бриджіт. — Ще не знайшла роботу?

Бриджіт підняла сонцезахисні окуляри й усміхнулася.

— Грубіян.

Потім вона відразу ж опустила їх і знову відкинулася на спинку, підставляючи обличчя вечірнім променям сонця. Вони підсвічували її шкіру та рудувате волосся золотавим.

— А ти, Даніел? — акцент Ніколь дратував Черрі. — Чим ти займаєшся?

— Я інтерн.

— Лікар! — Вона в захваті витріщилася на Даніеля. Чому вона могла бути такою вульгарною? І як їй вдалося не зніяковіти, зустрівшись із чоловіком, якого вона ніколи раніше не бачила, у бікіні? Чи це з нею гроші таке зробили? Можливо, вони дають неконтрольовану впевненість у собі? Черрі усвідомила, що не була схожою на них, але знала, що їй слід зробити вигляд, що вона така сама. Хоча б перед Ізабеллою та Лаурою.

Даніель усе ще чекав на відповідь Бриджіт.

— Ну то як, знайшла?

— Лише тому, що дехто з нас хоче подорожувати, розширювати свідомість та побачити світ перед тим, як нас осідлає виснажливий розклад.

— Ти їздила на гірськолижний курорт, а влітку — на яхти. Ти впевнена, що хоча б виїжджала за межі Європи?

— Мальта.

— У Європі.

Черрі стало цікаво, чи Бриджіт жартує, але ні, та підняла окуляри й спантеличено дивилася на нього.

— Хіба? Ну, добре, географія ніколи не була моєю сильною стороною. На щастя, я не планую бути світовим репортером абощо. Я б остаточно загубилася.

— Тобі лише потрібно було б знати, на який літак сісти.

Вона підвелася.

— Справді?

— Ні.

— Я знаю, ти думаєш, що від мене немає користі, — сказала вона так, наче непотрібність була великою чеснотою. — Але насправді… я знайшла роботу. Та ще й неподалік від дому.

— Та невже? Ти справді вирішила приєднатися до робочої сили?

— Я чекаю, поки дядько Вік знайде мені роботу у видавничій галузі. Друг родини, — пояснила вона Черрі.

— Тож і досі нічого конкретного, — сказав Даніель.

— От і помиляєшся! — переможно сказала вона. — Він упевнений, що у вересні щось таки буде.

«І вона отримає роботу, — похмуро подумала Черрі, — навіть не замислюючись над тим, що хтось міг важко працювати, аби стати на ноги в цій галузі; той, хто був більш кваліфікованим, пристраснішим і хто, можливо, став би в десять разів кращим. Тих, хто подавав надії, відштовхнуть, а вона цього навіть не помітить».

— А ти чим займаєшся, Черрі? — запитала Бриджіт.

— Я агент із нерухомості.

— Б’юся об заклад, ти бачила прекрасні будинки.

— Так і є.

Бриджіт схвально кивнула, і здавалося, що більше не потрібно було нічого казати. Черрі помітила, як невимушено вона припустила чи очікувала, що будинки були милі. Можливо, вона навіть уявлення не мала про існування маленьких квартир у великих огидних багатоповерхівках.

Ніколь узяла крем для засмаги. Вичавила трохи на руки й повільно та чуттєво почала натирати шкіру, а потім прискіпливо оглянула руку, очевидно, задоволена результатом. Вона сіла й почала натирати плечі. Трохи потягнулася, щоб дістати середину спини. Потім побіжно глянула на Бриджіт, котра лежала із заплющеними очима, і розвернулася до Даніеля.

— Пардон, чи не міг би ти, будь ласка?.. — сказала вона, тримаючи лосьйон для засмаги.

Черрі просто оскаженіла. Даніель глянув на неї, невпевнений і трохи зніяковілий, а потім підняв свою пляшку з пивом.

— У мене холодні руки, краще попроси Бриджіт, — увічливо відповів він.

Черрі не збиралася спускати цього маленькій хвойді. Однак лише всміхнулася й відкинулася на своєму шезлонгу.

Француженка у фартуху підійшла до дверей, й Ізабелла підвелася.

— Чудово! — сказала вона. — Мадам Боден каже, що обід уже готовий. Ми будемо їсти надворі?

Бриджіт підвелася й накинула легкий халат. Ніколь встала й звабливо потягнулася у своєму бікіні, а потім пішла всередину, щоб освіжитися, а Бриджіт пішла вслід за нею.

— Вибач, — прошепотів Даніель, і Черрі всміхнулася й змахнула рукою, показуючи, що дурне французьке дівчисько не виведе її з рівноваги. Він почекав, поки Ніколь із Бриджіт відійдуть достатньо далеко, щоб не чути їх, а потім запитав: — Усе добре?

— Нормально, — відповіла вона.

Лаура вийшла з будинку разом із мадам Боден, навантажена тарілками, келихами, і Даніель швидко кинувся їй допомагати. Черрі скористалася можливістю перевести подих. Усе, чого їй хотілося, так це піти кудись із Даніелем лише вдвох, у милий ресторан чи ще щось, однак вона мала витримати вечерю з цими людьми. Існувала висока ймовірність того, що або Бриджіт, або Ніколь сидітимуть за столом поруч із Даніелем, і вона подумала, що жодної з них не потерпить. Бриз підіймав її спідницю, і вона зраділа, що прихопила із собою кардиган. Коли Черрі пішла, щоб одягти його, то побачила ще один шматок тканини, що розвівався на вітрі. Імовірно, ця сукня, що наполовину звисала із сумки, належала Ніколь. Черрі роззирнулася. Даніель та Лаура знову зникли в будинку разом із мадам Боден, щоб принести ще тарілок. І ані сліду дівчат. Ізабелла стояла до неї спиною й обережно розставляла на столі склянки.

Сукня впала з легким сплеском, рожевий колір відразу ж потемнів, і тканина розправилася на воді. Вітром її м’яко віднесло далі в басейн, і вона стала схожою за формою та непорушністю на потопельника. Черрі вже була біля великого столу.

— Я можу чимось допомогти? — запитала вона в Ізабелли.

Було помітно, що така пропозиція здивувала жінку, але їй було приємно, що ця стороння гостя не була такою пихатою, щоб просто чекати, і передала їй купу виделок.

— Дякую.

Черрі почала обережно розкладати їх і несподівано зрозуміла, як найкраще зіграти перед цією жінкою, якій би не сподобалося, якби вона затьмарила її власну доньку. Черрі переборола наполегливе бажання це зробити, зрештою, це було не так і важко: Бриджіт була ще тією дурепою. Ні, замість цього вона прикинеться ввічливою та милою, майже сором’язливою.

— Гей! — почувся обурений голос, і Черрі ліниво підняла голову.

— Моя сукня в цьому басейн!

Ніколь розлючено роззиралася довкола й, підійшовши до Черрі, зупинилася.

Черрі без тіні страху глянула їй у вічі, стискаючи в обох руках столові прибори.

— Що сталося? — запитала Бриджіт.

— Моя сукня! Вона намокнути!

— Це, мабуть, вітер, — промовив Даніель.

Ніколь довелося знову зайти до будинку й позичити щось з одягу Бриджіт, поки промоклу сукню розвісили на лимонному дереві. Черрі зрозуміла, що сидітиме під час вечері поруч із Ніколь, а Даніель — навпроти, поруч з Ізабеллою.

— Бідненька, — прошепотіла Черрі їй на вухо, — сподіваюся, сукню це не зіпсує.

Уже пізнього вечора Черрі та Даніель лежали разом, скрутившись на свіжих бавовняних простирадлах. Вікна в їхній кімнаті виходили у двір, і коли Черрі зачиняла віконниці, море здавалося чорним. Вона з нетерпінням чекала, щоб розчинити їх уранці й побачити чисту синь нового дня. Вона справді не могла повірити своєму щастю. Вілла була дивовижною, і про це місце можна було тільки мріяти. Решту вихідних вона збиралася провести з Даніелем, якщо тільки вдасться це влаштувати.

— Ще раз вибач за сьогоднішній вечір, — пробурмотів він, сонно потершись їй об вухо.

— Не варто.

— Ти була чарівною.

Черрі всміхнулася й пробіглася пальцями по його грудях.

— Ти?..

— Що?

— Сукню?

— Звісно ж, ні.

Даніель розплющив очі, і вона невинно глянула йому у вічі.

— Як ти й сказав, це був вітер.

Він усміхнувся й поцілував її, а потім вона перекотилася на нього зверху й поцілувала ще міцніше.