Дівчина мого сина

42

Минуло вже два тижні, а Лаура не отримала жодних звісток від Даніеля. Зовні вона була дуже врівноважена й раціональна, поводилася так, наче все минулося, однак усередині страждала від тривоги. Їй ні з ким було поговорити. Вони з Говардом віддалилися одне від одного більше, ніж будь-коли, і здавалося, навіть не вечерятимуть разом хоча б іноді. Він надсилав їй текстове повідомлення про те, що в нього пізня зустріч на роботі, і врешті-решт Лаура вечеряла на кухні на самоті. Їсти самій було нудно, поступово вона звикла не готувати, а інколи й не надто переймалася тим, щоб поїсти взагалі, тому схудла на кілька фунтів. Сидячи перед дзеркалом на туалетному столику, жінка розглядала своє обличчя й помітила, що її щоки ще більше запали. Однак більше у вічі впадало дещо інше — згаслий погляд. Лаура квапливо відвернулася. Сьогодні ввечері вона відволічеться від цих думок. Жінка збиралася піти на вечірку до Ізабелли. За словами Ізабелли, вона запросила кількох друзів, однак потім Іззі запитала, чи працюватиме того вечора Говард, замість того, щоб поцікавитися, чи зможе він прийти. Лаура не стала тиснути, щоб отримати запрошення й для нього, адже її чоловік усе одно не прийшов би. Не тоді, коли між ними були такі стосунки. Насправді їй теж було не до жвавих розмов, однак це все одно краще, ніж просто сидіти вдома. Лаура сподівалася, що Ізабелла буде достатньо зайнята, щоб не дуже багато розпитувати про Даніеля. Вона не розповіла їй, що він переїхав, і не хотіла опинитися в незручному становищі, коли б мусила уникати пояснень про свою брехню. Ні, була мета вибратися з будинку, змінити обстановку, зустрітися з кількома давніми друзями, а потім рано повернутися додому. Вона також не збиралася багато пити, бо не хотіла піддаватися відчаю чи сентиментальності й урешті-решт вибовкати щось. Вона воліла взагалі не думати про це, наче соромилася цієї таємниці, а на плечі наче оселилося брудне, чорне чортеня й постійно штурхало її в шию лише для того, щоб нагадати, що воно ще тут.

Лаура саме акуратно наносила помаду на вуста, коли почула, як відчинилися двері ліфта. Говард повернувся додому. Це відразу ж змусило її нервуватися. Вона закрила тюбик із помадою й відклала його. Потім вийшла зі своєї спальні. «Це добре, що він прийшов раніше», — сказала вона собі, оскільки їй хотілося дещо в нього запитати, і вона давно чекала моменту.

Вона попрямувала до вітальні, де Говард, іще вбраний у діловий костюм, наливав собі віскі.

— Гарний день? — сказала вона з удаваною бадьорістю.

Він повернувся, із здивуванням помітивши її вбрання, однак нічого не зауважив.

— Чудовий. А твій?

Лаура не збиралася розповідати йому, що намагалася додзвонитися до Даніеля вже втретє відтоді, як він вигнав її, і вже втретє потрапила на автовідповідач. Цього разу вона не залишила повідомлення, бо не знала, що ще додати до попередніх двох. Однак нестача спілкування вбивала її і якимось чином їй потрібно було підтримати розмову.

— Так, чудово, дякую. Зайнятий увечері?

— Ні, не дуже. Тиждень був довгим.

— Отже, гарно відпочинеш на вихідних. Ти зустрічався з кимось? Бачився з Даніелем?

Це була витонченість цеглини, проте вона втримувала усмішку на вустах.

— Найближчим часом не планую, — повільно промовив він.

Хоч вона й підбадьорювала себе, однак більше не могла прикидатися. Це запитання мучило її впродовж багатьох днів, і вона мусила знати.

— Він виходив із тобою на зв’язок? Ну, знаєш, відколи переїхав?

Говард відпив зі своєї склянки.

— Так.

Це підкосило її, навіть попри те, що вона потайки й сподівалася на таку відповідь.

— З ним усе гаразд?

— Я так розумію, ти з ним не говорила.

Вона не вважала за потрібне відповісти.

Говардові було ніяково.

— З ним усе гаразд. Зайнятий на роботі. Мало вільного часу й усе таке. Знаєш, як воно буває, це ж інтернатура.

Від розуміння, що Говард бреше, щоб полегшити її біль, Лаурі стало ще гірше. Якщо в Даніеля був час поговорити з татом, тоді в нього мав бути час і для мами.

— Черрі переїхала до нього? — її голос звучав натягнуто, тихо.

Він глянув на неї.

— Справді хочеш почути відповідь?

Лаура глибоко вдихнула й роззирнулася навколо, насправді ні на чому не фокусуючи погляд.

— Облиш це, Лауро.

Ображена, вона глянула на нього. Лаурі не хотілося знову сваритися.

— Гаразд, мені, напевно, краще піти.

— Збираєшся в якесь чудове місце?

— Лише до Ізабелли.

— Що ж, розважайся.

Вона вже хотіла запропонувати піти і йому, оскільки він повернувся раніше, ніж вона очікувала, однак Говард відвернувся й зосередився на випивці. Вона кивнула йому в спину, вийшла в коридор, взула туфлі й пішла.

Лаура приїхала останньою. Ізабелла найняла офіціантів, котрі також виступали в ролі лакеїв, і молода жінка з гладеньким темним волоссям, котра нагадала їй Черрі, узяла з її рук пальто. Лауру провели до головної кімнати, наповненої шумом розмов та хорошими жартами, і вона впізнала більшість присутніх там: Діана з чоловіком, Філіп, котрий приходив на барбекю минулого року, Саллі та Едвард. Кілька інших, кого вона бачила на Різдво, однак нікого з тих, з ким би спілкувалася за останні місяці. Ніхто її не помітив. Лаура просто стояла у дверях, на порозі, не здатна приєднатися до плину вечірки. Вона почувалася так, наче їй тут не місце, наче, щойно наблизиться й спробує приєднатися до розмови, вони відвернуться, холодно зиркнувши на неї.

Вона збрехала про смерть свого сина. Лаура не мала ілюзій, що ці люди подумали б про неї, якби знали. Це шокувало б їх, сповнило б колективним жахом. Навіть якби вони знали всю правду про Черрі, цього було б недостатньо. Вона сказала те, що було заборонено говорити, і дозволила цьому глибоко проникнути в життя інших людей. Вони б спробували відгородитися від такого бруду. Засуджували б, пліткували, а хтось, можливо, навіть здивовано підняв би брови, ледь помітно розважений її приниженням.

Лаура вже починала жалкувати, що приїхала, і подумувала про те, щоб просто відступити назад і повернутися додому, аж раптом її помітила Ізабелла. Вона в захваті помахала їй і рушила назустріч.

— Люба, ти майже спізнилася. Сподіваюся, це не тому, що ти забагато працюєш.

Вона не чекала на відповідь і розцілувала її в обидві щоки, а потім подала знак офіціантці принести ще шампанського, віддавши в цей час і свого вже порожнього келиха.

— Ходімо, познайомишся з моїм новим другом Ендрю. Маєш чудовий вигляд, до речі, срібно-сірий личить до твоїх очей.

Лауру потягли в напрямку до Річарда, чоловіка Ізабелли, котрий саме розмовляв з енергійним, міцним чоловіком із сивим волоссям та засмаглим, обвітреним обличчям.

— Ендрю, дозволь познайомити тебе з моєю доброю подругою Лаурою.

— Привіт, Лауро.

Він дружньо простягнув руку, і вона потисла її, оскільки Ізабелла за цим спостерігала.

— Лаура — телепродюсер, а Ендрю займається експортом… О, ми готові, — сказала вона, почувши з їдальні звук гонга, і Лаура зрозуміла, що її місце буде поруч з Ендрю: роззирнувшись навколо, побачила, що вони єдині прийшли сьогодні без пари. У її мозку промайнула підозра, а потім, під час першої страви, усе стало зрозуміло.

— Тож як ти любиш проводити час?

Лаура всміхнулася.

— Такі запитання завжди нагадують мені про те, що потрібно більше відпочивати.

— Розумію. Мати свій бізнес — це ніби боротися з монстрами, що пожирають весь твій час.

— І на що-небудь інше не залишається й хвилини.

— Я намагаюся підтримувати форму.

— Чим займаєшся?

— Здебільшого тріатлоном. Беру собі за мету двічі на рік.

Лаура продовжувала всміхатися, хоча насправді їй було дуже незатишно. Вона наполегливо попереджала Ізабеллу не знайомити її ні з ким. Здавалося, наче їй на плечі повісили тягар, адже впродовж усього вечора вона мусила бути ввічливою з чоловіком, який її зовсім не цікавив, і найменше — романтично. Про що він там розповідав? Господи, так незручно. Раптом Лаура розлютилася й через це відчула себе виснаженою, а це, своєю чергою, розізлило її ще більше. Весь вечір вона поводилася так гарно, як тільки могла. І не раз думала про те, чим тієї миті займався Даніель. Вона хоч колись отримає від нього звістку? Запитання роїлися в її голові, мучили в той час, коли вона відповідала на ввічливі запитання про відмінність між продюсером та режисером. Вона заявила, що йде, тільки-но це стало можливим. Коли Ендрю промовив стримане «бувай», Лаура відчула раптові докори сумління: він зрозумів, що вона не зраділа його товариству. Бісова Ізабелла завжди втручалася, куди її не просили. Після цього Іззі підвелася й сказала, що проведе її до дверей.

— Хотіла б я, щоб ти не йшла так рано. — Вона розглядала Лауру, помітивши її збуджений настрій. — З тобою все гаразд? Нічого не сталося?

— Ні, Ізабелло.

— Тоді що не так?

— Ти або вважаєш мене хвойдою, або думаєш, що мій шлюб уже загинув, і жодне з цього не є приємним із боку так званої подруги.

Це було грубо, надто грубо, однак слова вже прозвучали. Коли Лаура побачила, що Ізабелла здивувалася й образилася, то відразу ж відчула провину. Але чомусь їй не хотілося вибачатися, ну, або вона просто не знала як.

Лаура вийшла й сіла в таксі, яке чекало на неї. Дорогою додому її настрій аж ніяк не покращився, і коли вона зайшла до будинку, то побачила, що Говарда не було. Вона піднялася на третій поверх, з-під його дверей не пробивалося світло, тому вона невпевнено постукала, а потім тихо прочинила двері. Його кімната й ліжко були порожніми. У барлозі Говарда вона теж не знайшла й пригнічено зрозуміла, що, очевидно, її чоловік поїхав до Маріанни. Лаура відчула сплеск гніву. Усе-таки їй було варто поговорити з Ендрю. Але тепер вона була йому не цікава. Чому ж тепер Лаурі було так легко спалювати за собою всі мости?

Лаура пройшла до кухні й налила собі келих вина. Не так вона уявляла собі своє життя, шлюб, попри палкі заяви Ізабеллі, та ще й єдиний син віддалився від неї. Раптом вона відчула таку нестерпну самотність, що аж здригнулася. А раптом вона втратить їх обох? Її охопив смуток, і Лаура підвелася з-за столу. Залишивши келих із вином, вона заквапилася сходами нагору, майже спотикаючись, і забігла до своєї кімнати. Сіла за стіл. Вона мусила щось зробити, адже не могла так просто відпустити Даніеля, не сказавши йому про свої почуття, і дозволити тій дівчині всім заправляти. Над столом висіло фото: їхня спільна з Даніелем світлина, коли він був іще немовлям. Лаура глянула на нього й побачила захоплений, сповнений обожненням погляд сина в ту мить, коли вона тримала його над головою. Щось стало їй у горлі. Вона вклала в Даніеля так багато себе, можливо, надто багато, що він став її радістю, тим, чиєю частиною вона була в усіх значеннях цього слова, її інвестицією, її внеском. Лаура вчила його писати своє ім’я, ловити м’яча, кататися на велосипеді. Заохочувала сперечатися, обстоювати власну думку, розвивати розум. Навчила готувати й поводитися з жінками. Якщо він не впускав її до своєї квартири, не відповідав на дзвінки, вона мусила спробувати щось інше. Емейл відправляти було ризиковано, адже Черрі користувалася комп’ютером Даніеля й це Лаура знала надто добре. Паперового листа вона відправити теж не могла через високу ймовірність, що його перехоплять. Єдиним варіантом було віддати його портьє з чіткими вказівками вручити особисто Даніелю. Лаура взяла ручку й почала писати.