Дівчина мого сина

37

Наступного ранку, ретельно вбравшись у яскраво-синю сукню, куплену для неї Даніелем у Франції, яка відтіняла її чорне волосся, Черрі попрямувала на площу Кадоган. Коли вона звернула до будинку номер 38, то відчула, що на серці зростала тривога. Вона подзвонила у двері й уже за кілька хвилин почула кроки. Двері відчинилися, і Черрі, глянувши вгору, закричала. А потім знепритомніла й впала на поріг.

Коли вона прийшла до тями, Даніель уже заштовхав її в коридор та зачинив двері. Вона спробувала сісти, однак відчула нестерпний біль у голові. Очевидно, вдарилася під час падіння, хоча й була готова до цього. Вражена, Черрі витріщилася на Даніеля, усе ще налякана.

— З тобою все гаразд? — промовив він, наче нічого й не сталося.

Черрі мовчала.

— Що не так?

— Ти…

Даніель похмуро глянув на неї.

— Що?

— Живий.

— Так. Був живий, коли останнього разу перевіряв.

— Не розумію…

— Принести тобі води? — Він здавався нетерплячим, наче хотів, щоб вона пішла.

Черрі продовжувала здивовано витріщатися на нього з болісним виразом на обличчі. Сльози полилися струмком.

— Ти просто міг сказати мені, що це кінець.

Вона спробувала встати й відчинити вхідні двері, але він виставив руку, щоб зупинити її.

— Що ти сказала?

— Якщо ти більше не хотів мене бачити. Ти ж знаєш, я б це витримала. Якби мене кинули. Тобі не потрібно було дозволяти мамі робити брудну роботу. Це була твоя ідея чи її?

Даніель виглядав спантеличеним.

— Про що ти говориш?

— То тепер ти просто це заперечуватимеш? Вибач, але я заслуговую на краще. — Вона проковтнула сльози й знову спробувала вирватися, щоб відчинити двері.

— Черрі, чи не була б ти така ласкава пояснити, що відбувається?

Вона зупинилася й глянула на нього.

— Твоя мама. Сказала мені, що ти помер.

У коридорі запала тиша.

— Повтори.

Черрі спохмурніла.

— Вона зателефонувала мені. Наприкінці березня. Сказала, що ти помер, коли я була у від’їзді.

Даніель був вражений.

— Що вона зробила?

Черрі відчула, що насправді не потрібно було повторювати це ще раз. На його обличчі застиг вираз здивування.

— Черрі, маєш час випити кави?

Вона погодилася. Даніель провів її на кухню.

— Не тут, — швидко сказала вона. — Якщо з тобою все добре, я б радше не… — Вона ніяково роззирнулася навколо, і він усе зрозумів.

— Дай мені лише взяти речі й зібрати папери.

— Я можу скористатися ванною?

— Звичайно.

Даніель зник у глибині будинку, і через кілька секунд, коли вона вже не чула його кроків, Черрі прослизнула нагору, до спальні Лаури. Обережно зачинила за собою двері й глянула на стіл, на якому лежав папір для листів. Саме на такому папері вона й отримала запрошення на вечерю багато місяців тому. На кожному аркуші було вказано ім’я Лаури та її адресу. Черрі тихо пройшла кімнатою, помітивши, що пухнастий килим приховує будь-які скрипи чи кроки. Вона взяла кілька аркушів і поклала до сумочки, а потім побачила записку, написану від руки: щось про те, що жінці важко доглядати за внуками, і прихопила її теж. Відколи вона спустилася вниз, минуло лише дві чи три хвилини.

— Готова? — сказав Даніель, з’являючись у кухні з піджаком у руках.

Черрі кивнула.

Вони пішли до кав’ярні за кілька вулиць від будинку Даніеля. Так було найкраще, оскільки Лаура скоро з’ясує, що їй не призначали зустрічі в баштах ITV, а Черрі не хотіла випадково з нею зіштовхнутися.

Даніель сів і слухав, як Черрі розповідала йому про все, що сталося. Звісно ж, невпевнено, бо подібне було нелегко чути, і вона не хотіла завдати йому більшого болю, ніж мусила. Вона намагалася зробити все швидко. Намагалася бути обережною, однак повинна була пройти довгий шлях.

Якийсь час він не говорив ані слова, а потім обхопив обличчя долонями. Коли він підвів очі, то був просто збентежений.

— Чому ти не захотіла прийти на похорон?

Їй варто було особливо попрацювати над натяками, щоб викрити брехню.

— Я хотіла. Вона сказала, що він уже відбувся, коли я була у від’їзді. І що могили теж не було, бо твій прах забрали до Франції.

Він напружився, і вона подумала, що, напевно, важко чути про те, що твоя власна мати обговорювала твій похорон. Він підняв чайну ложечку й повільно почав помішувати каву без цукру, не піднімаючи на Черрі очей.

— Мені шкода, що тобі довелося пройти через таке.

Вона кивнула.

— Мені знадобилося багато часу… Що ж, я так і не змирилася. Саме тому ходила до її офісу вчора. Я просто відчайдушно прагнула поговорити з нею, почути про те, що сталося після того, як ти… ти знаєш…

— Ти ходила до неї в офіс?

— Вона не говорила? — здивовано глянула на нього Черрі. — Що ж, я про це не подумала.

На якусь мить запала тиша.

— З тобою все гаразд?

— Чому ти прийшла до нас?

Вона помітила, що Даніель іще не відкрився їй.

— Я прийшла, щоб віддати їй оце.

Черрі полізла в сумочку й витягла конверт. Усередині були якісь фотографії.

— Це з нашої поїздки. Сплавляння на плоту. Мені здалося, що вона хотіла б побачити твої останні фото…

Він узяв їх у руки. На знімках були вони з Черрі, обоє сміялися, кричали, коли їх несло течією вниз. Черрі відкопала фотографії минулого вечора у своїх коробках, складених у шафі. Їх зняв професійний фотограф, і вона отримала їх у центрі десь через місяць після нещасного випадку собі на згадку.

Несподівано її почали гризти докори сумління.

— Сподіваюся, вони не надто засмутили тебе, — швидко сказала вона. — Через нещасний випадок…

— Ні. — Він глянув на неї. — Це було чудово.

Вона йому ледь помітно всміхнулася.

— То… Коли ти прокинувся?

— У березні. Через кілька днів після того, як вона подзвонила тобі. Коли я зміцнів, ми переїхали до Франції. Кращі умови для відновлення. Тепліше.

— Ти й справді гарно виглядаєш.

Він кивнув, приймаючи комплімент.

— Я можу запитати… Що вона сказала про мене? Про те, чому я перестала приходити до лікарні?

— Вона не надто вдавалася в деталі. Просто виставила все так, наче ти зникла вже давно.

Черрі скривилася.

— Я знала, що ми завжди не ладнали… але не думала, що все так погано.

На його обличчі застиг кам’яний вираз.

Якусь мить вона розгублено сиділа, він це помітив і, здавалося, розізлився.

Він злегка зосереджено усміхнувся їй.

— Ти й досі навчаєшся?

— Я повернувся до лікарні. Мені дали інше місце.

— Це чудово.

— Ага. А ти? Я помітив, що ти пішла з агентства…

— Та робота була не для мене.

Здавалося, він був здивований.

— Ні?

— Ні, робота там трохи… я не могла повністю зосередитися. — Вона трусонула головою, не бажаючи говорити більше.

— Зачекай-но, це через… мене? Через те, що тобі сказали?

У цьому була й частка правди, подумала Черрі, і це ще одне, у чому Лаура була винною. Вона нерішуче йому всміхнулася.

Даніель роздратовано видихнув, і Черрі була впевнена, що Даніель прикусив язика, коли мова зайшла про його матір.

— Думаю, що трохи тобі винен.

Вона всміхнулася.

— Я просто щаслива від того, що ти й досі тут.

— Напевно, це був неабиякий сюрприз, коли я відчинив двері.

— Ага.

Вони обоє згадали, як вона знепритомніла.

— Що в тебе ще нового? — запитав він.

— Небагато. Зараз я живу з мамою.

— Переказуй мої вітання. Хоча спочатку поясни, що я живий.

— Перекажу. А ти як?

— Просто працюю не покладаючи рук, відпрацьовую години.

Вони дивилися одне на одного.

Серце Черрі шалено билося в грудях, і вона заговорила першою:

— Зустрів когось?

— Ні. — Він зробив паузу. — А ти?

У його голосі Черрі почула надію. Вона всміхнулася й заперечно похитала головою.