Дівчина мого сина

2

Можливо, саме через те, що в дитинстві він мав усе найкраще, Даніель ніколи нічого не жадав, у всякому разі того, що можна було б купити за гроші. Йому оплатили бездоганну освіту, однак він і від природи був розумним — вдале поєднання, завдяки якому він любив навчання, а навчання любило його. Даніель продемонстрував виняткові здібності до науки, від яких його батьки та вчителі були в захваті, особливо після того, як його запросили до Кембриджу вивчати медицину. Окрім того, що Даніель здобував університетську освіту, він із користю проводив і канікули: вчився кататися на лижах і пірнати, пізнавав світ. Його батьки тішилися тим, з яким інтересом та охотою Даніель усім цим займався, однак попри те, що він мав усе, чого може хотіти хлопець, якимось чином йому вдалося залишитися незіпсованим. З непідробною цікавістю хлопець відвідав Велику китайську стіну й був вдячний за комфортний переліт додому першим класом, але, прибувши до Хітроу, замість подзвонити водієві свого батька, щоб той його забрав, Даніель скочив у вагон метро. Його невибагливість стосувалася й одягу: він звикав до речей, і навіть якщо вони вже давно відслужили своє, не розлучався з ними. Приїхавши одного разу з університету, він витягнув із кошика, куди місіс Мур скидала непотріб, пару штанів. Даніель сховав їх, зношені до дірок, у бічну кишеню своєї сумки. Ті штани були його улюбленими, і він нізащо не хотів їх викидати.

Тож він переступив поріг агентства нерухомості на одній із найдорожчих вулиць Лондона, яке продавало найпрестижніші апартаменти, одягнений у вицвілу футболку та шорти з дірками там, де мали б бути кишені.

— Мені потрібна квартира, — сказав і всміхнувся дівчині, яка ввічливо, однак нерішуче підійшла до нього, щойно він зайшов.

— Щоб купити чи орендувати?

— Щоб купити.

Йому вказали на брюнетку, що схилилася над великим блискучим дерев’яним столом, переглядаючи якісь папери.

— Чим можу допомогти?

Коли вона підвела очі й усміхнулася, вітаючись, він відчув, що всміхнувся їй у відповідь, і несподівано пошук житла здався йому значно приємнішою справою. Дівчина мала копицю прямого чорного волосся, яке танцювало навколо її обличчя, варто було їй ворухнутися.

— Я шукаю квартиру.

Її карі очі здавалися бездонними. Було помітно, що вона щось прикидає, потайки розглядаючи його зношені шорти й футболку.

— Скільки спалень? Маєте на думці якесь конкретне місце?

— Дві спальні, — відразу ж вирішив він, міркуючи, що в другій можна буде влаштувати кабінет. Він не мав часу обдумати, що ж саме йому потрібно, оскільки повернувся з Кембриджу лише цього ранку. Тиняючись навколо батьківського дому, Даніель розумів, що його мати, найімовірніше, наполягатиме, щоб він залишився вдома, якщо тільки сам це допустить. Тож найкраще почати першим: було б нечесно давати їй надію.

— Як щодо місця?

Він відчув сумнів щодо того, що тут робить. Поблизу Кенсінгтона та Челсі не було дешевих вулиць, проте деякі були надміру дорогі. Він знав, що не схожий на того, хто може отак просто витратити кілька мільйонів. Теоретично так і було.

— Черрі Лейн?

Вона стримано всміхнулася. Досадливо, проте намагаючись бути ввічливою.

— Тут немає такої вулиці.

— Господи, ні! Я не знущаюся. — Він указав на табличку з її іменем — чорні літери на мідному фоні — і всміхнувся. — Вам би працювати десь у селищі в Костволдсі.

Вона пильно й пронизливо глянула на Даніеля, а потім розвернула свій i-Pad екраном до нього.

— Залежно від вашої цінової категорії у нас є квартири, схожі на те, що ви шукаєте. Ось ця лише за дві хвилини від станції метро «Найтсбрідж»…

— Я сходжу й огляну її.

Вона замовкла й торкнулася екрана.

— Добре. Наступна…

— Її я теж подивлюся.

— Але ж я ще не розповіла про неї.

Йому подобалося спостерігати за нею, її невпевненістю в тому, чим його зацікавити. Без сумніву, більшість людей, які сюди приходили, були сповнені усвідомленням всієї важливості того, яким має бути житло і як воно повинно повністю задовольняти їхні потреби. Вони, напевно, витрачали чимало енергії та зусиль на те, щоб знайти ідеальне місце, однак для Даніеля це було б колосальним марнуванням часу. Чим швидше він обере квартиру, тим краще.

— Інші теж.

— Поспішаєте?

— Слід розуміти, що й ціна на них непогана? Так чи інакше, скільки ж вони коштують?

— Саме ці квартири варіюються від двох із половиною до чотирьох мільйонів…

— Ого.

— Але вони неймовірні…

— Тоді домовилися. Мені потрібно десь жити, і я впевнений, що мені шалено пощастить, якщо мешкатиму в котрійсь із тих квартир, які ви вибрали. Тож чи можемо ми поглянути на них?

Вона задріботіла пальцями по екрану.

— Мені потрібно домовитися.

— Тоді сьогодні трохи згодом? — Він усміхнувся. — Упевнений, що стану вашим найлегшим клієнтом. Я маю обрати котрусь до вечірнього чаю. Це ж ви показуватимете їх мені?

Вона глянула на нього, переконуючи себе, що не має справу з психом.

— Так, — стримано відповіла, — я.

Черрі помітила, що зараз він вчинив розумніше. Після того, як він заходив у її офіс уранці, Даніель переодягнувся в темно-сині бавовняні штани та блакитну сорочку. Через якийсь час він уже покірно ходив за нею квартирою на другому поверсі, майже нічого не коментуючи. Вона повела його до вітальні.

— Як бачите, у всій квартирі дерев’яна підлога, і одна з переваг цієї квартири — це, звісно ж, коридор.

Він уважно глянув угору, потім перевів погляд донизу.

— І що ж у ньому такого особливого?

— Річ не стільки в тому, що він особливий. Радше в тому, що він тут є.

Він подумав: «У якому це світі коридор вважають привілеєм, якщо платиш два з половиною мільйони?» — але не хотів її образити, сказавши це вголос, адже, зрештою, і сам належав до цього світу. Усе-таки це ж він оглядав квартиру.

— А тут вітальня, — сказала вона, указуючи на двері.

Він придивився пильніше.

— Гарний диван. Жовтий.

— Лимонний, — виправила вона. — І звісно ж, ці меблі заберуть для продажу. Власник залишив їх для показу квартири.

— То вони продаються?

— Так. До того ж без посередників.

— Хіба власник не хотів би поставити цей диван у своєму новому маєтку?

Спантеличена, вона глянула на нього.

— Я мав би здогадатися…

— Що?

— Вони купили новий.

Він усміхнувся, а тоді пройшов за нею в жаданий коридор, пильно придивляючись, чи нічого не пропустив, та натомість раптом зосередився на Черрі. Йому подобалася її хода: вольова, наче вона була твердо впевнена, куди йде й для чого. Йому здалося, що вона може поширювати цю впевненість і на інші сфери свого життя, і він відчув, що хотів би дізнатися про неї більше. Саме в той момент Черрі обернулася й застукала його на гарячому. Вона зупинилася й схрестила руки на грудях.

— Кухня он там, — указала вона, і було очевидним, що він мав пройти першим.

— Вибачте, я милувався вашим задком.

Від такої відвертості її брови поповзли догори.

— Ви справді цікавитеся цією квартирою?

Безумовно, у цього чоловіка був певний шарм, однак вона терпіти не могла тих, хто марнував її час. І таких вона бачила з першого погляду, бо й сама була колись такою ж, хоча це можна було виправдати бажанням досягти поставленої мети.

— Так, — швидко відповів він, бажаючи переконати її. — Я її купую!

— Але ж ми ще не оглянули інші.

— Це найдешевша з усіх, що у вас є, правильно?

— Так.

— Навіщо платити більше? Навіть ця виглядає…

— Як?

— Непристойно.

Вона глянула на нього.

— Вибачте, я просто вважаю її трохи… відразливою. Стільки грошей. За одну квартиру.

— Але ви хочете її купити?

— Так, будь ласка. І ще я хотів би купити й меблі. Якщо вони продаються.

Насправді ж батько Даніеля досить недвозначно заявив, що оренда не варіант. Це вважали пусканням грошей на вітер — батьківських грошей, оскільки Даніель володів трастовим фондом. Якщо квартира витримає перевірку його батька, то стане родинною інвестицією.

— У всякому разі всі квартири схожі, чи не так?

Черрі відкрила рота, щоб відповісти.

— Звісно ж, ні! Ні, ні, вибачте… вважайте мене дуже невихованим. Але… Я просто подумав… Що ми могли б знайти кращий спосіб провести час.

Вона опанувала себе, знаючи, що буде далі.

— Можливо, сьогодні ввечері ви вільні? Чи можу я запросити вас на вечерю?

Черрі завжди видавалося смішним те, що багатії називають це вечерею, наче ніколи не закінчували старшу школу. Але вона хоча б упевнилася, що він дійсно може дозволити собі цю квартиру так само буденно, як щойно заявив. До того ж це була її остання домовлена зустріч на сьогодні: усі інші були призначені на завтрашній ранок. Усе, що їй потрібно було зробити, — це повернути ключі в офіс, і весь вечір у її розпорядженні. Вона думала про свої плани: виснажлива поїздка додому в пропахлому потом вагоні метро, разом з іншими працівниками з різних частин південного Лондона, до того ж усі сидіння вже будуть зайняті. До того часу, як вони доїжджали до станції «Тутінг Бродвей», вона завжди почувалася покинутою й нещасною, однак, — здригнувшись, подумала вона, — їй хоча б не до кінця лінії. Потім коротка зупинка в «Сейнсберріз»[3], щоб купити чогось поїсти перед поверненням у свою крихітну квартирку без коридору. Вона повісила б свій дорогий костюм разом з іншими найціннішими речами, а тоді, без сумніву, провела б вечір, вивчаючи нерухомість в інтернеті й розмірковуючи над тим, коли ж їй вдасться звідти вирватися.

Він їй подобався, як і його байдуже ставлення до всього. Даніель був зовсім не схожий на тих, хто відмовлявся від квартири лише тому, що сантехніка у ванній була хромована, а не мідна, та ще й скаржився, чому ж продавець не замінив її перед продажем. «Чому б не повечеряти з цим чоловіком?» — думала Черрі. Саме тому врешті-решт вона й доклала стільки зусиль, щоб працювати саме в цій частині міста.