Дівчина мого сина

25

Відколи стався нещасний випадок, минуло п’ять місяців. Уже були помітні крихітні ознаки весни. У Гайд-парку з’явилися підсніжники, затишно влаштувавшись навколо дерев. Завдяки тому, що в Лондоні свій мікроклімат, усі ці будівлі та люди, там було навіть кілька крокусів, схожих на жовті та бузкові спалахи. Лаура сиділа на задньому сидінні таксі: вона поверталася з денної зустрічі. Сонце з’явилося пізно, і вперше від жовтня температура піднялася вище від десяти градусів. Їй схотілося вийти назовні, відчути на своєму обличчі повітря, і вона постукала по перегородці між нею та водієм.

Вийшовши з таксі, вона зрозуміла, що це була гарна ідея. Сонце було таке приємне, а ще вона помітила те, чого не бачила впродовж тижнів: тіні на тротуарі. Цього не було вже так давно, що вони здавалися трохи дивними як на позір, новими. Це трохи підняло її дух, заморожений у темряві ось уже кілька місяців. Зустріч з ITV пройшла добре: вони прочитали сценарій її кримінальної драми, і він їм сподобався. Вони справді були впевнені в проекті, як і завжди, і бажали побачити наступний план так скоро, як тільки можливо. Ураховуючи, що сьогодні сценаристка пішла, зробивши задовільні записи всього, про що вони говорили, Лаура відчувала, що їй можуть дати зелене світло.

Сонце та свіже повітря були корисними, однак головний біль Лаури не минав, загрожуючи перерости в мігрень. До нещасного випадку з Даніелем у неї ніколи не було мігреней, але тепер вона скаржилася на біль уже щонайменше місяць. Жінка полізла в сумочку за таблетками, які завжди носила із собою, але побачила, що пакетик порожній. Знаючи, що мігрень, якщо почнеться, дуже їй дошкулятиме, Лаура зупинилася біля аптеки й зайшла, щоб купити нові таблетки. Вона чекала в черзі біля фармацевтичної каси, зосереджена на поличках за продавцем, аж доки не знайшла того, що шукала. Підійшла її черга. Дівчина перед нею повернулася. Це була Черрі.

Вона всі місяці не бачила її, тож це стало несподіванкою, навіть більшою від того, як Черрі виглядала. Вона схудла, а ще була бліда, з бузковими тінями над очима, а рум’янець, який Лаура помітила, уперше побачивши її того дня, коли підглядала через вітрину агентства нерухомості, зник.

Черрі оговталася перша.

— Привіт, Лауро.

— Привіт, Черрі.

Вони обоє так і стояли, поєднані одним чоловіком, ще не впевнені в стосунках між ними.

— Гадаю, нам саме час поговорити, правда? — сказала Лаура.

Вони пішли в кав’ярню на головній вулиці, багатолюдну й безлику. Щойно вони стали в чергу, як Лаура пожалкувала, що запросила Черрі. Що вона могла їй сказати? Дівчина зовсім не подобалася їй, але вона хотіла дізнатися про її відвідини Даніеля. Лаура просто поговорить із нею, аби підтвердити свої підозри, що він ні на що не реагував, як це було при ній та Говардові, а потім вона б, перепросивши, пішла.

Вони знайшли столик, вкритий кристаликами цукру, і Лаура змахнула їх паперовою серветкою. Вони сіли, і було очевидно, що Черрі не в настрої починати розмову, тому що дівчина дивилася крізь вікно на перехожих. Якийсь час Лаура її розглядала.

— Тобі не потрібно на роботу? — слова виявилися жорсткішими, ніж Лаура хотіла, схожими на звинувачення.

Черрі кинула на неї важкий погляд, а потім, не кваплячись, відпила свій чай.

— Сьогодні в мене вихідний. Я працюю по суботах.

Знічена, Лаура збагнула дещо інше.

— Але ти сьогодні відвідуєш Даніеля, четвер.

— Так.

— Тож ти приїхала в місто спеціально.

Ці слова роздратували Черрі з двох причин: Тутінг — теж місто, хоч і трохи далі, і, звісно ж, вона приїхала спеціально.

— Так, Лауро. Він мій хлопець.

На якийсь час вони поринули в мовчання, і Черрі знову дивилася у вікно.

— Як тобі… відвідини? — запитала Лаура.

Черрі знизала плечима.

— Я хвилююся, що йому нудно, коли я розповідаю про будинки.

— Думаєш, він слухає?

— Не знаю. Інколи.

Лаура миттєво зреагувала:

— Чому? Що він робив?

— Нічого. Я маю на увазі, що не хочу давати тобі надію абощо, це радше відчуття. Він надто особливий, надто зацікавлений речами, людьми, щоб не слухати. — У її очах з’явилися сльози, і вона швидко змахнула їх. — Вони ж не знають, коли він прокинеться, так?

— Ні.

— Я сумую за ним, — вона говорила так тихо, так покинуто, що серце Лаури зіщулилося на якусь мить.

Черрі опанувала себе.

— Вибач, я знаю, ти теж сумуєш. — Вона опустила голову, граючись чайною ложкою, а потім знову підвела погляд. — І вибач мені, що забрала його у твої вихідні. Якби ж я тільки могла повернути час назад…

Раптом Черрі зайшлася плачем, голосно, помітно, і Лаура налякано витріщилася на неї. А потім, коли почали озиратися й інші клієнти, вона схопила паперову серветку й підсунула її Черрі.

— Ось. Витри сльози.

— Вибач, мені справді дуже шкода… — але вона не змогла стримати сліз.

Лаура помітила, що Черрі виглядала ще гірше, ніж їй здалося зразу.

— Інколи, — продовжила Черрі, — інколи мені здається, що я розпадаюся на частини, клаптик за клаптиком, і бачу, як ці частини мене падають на підлогу. — Вона спробувала всміхнутися.

Лаура спостерігала за Черрі. Вона не була впевнена в ній новій, сповненій каяттям та стражданням. Вона не вірила їй. Ця дівчина брехала та маніпулювала їхніми життями, навмисно впала в басейн та влаштувала все так, наче це Лаура штовхнула її; навмисно зруйнувала святкування її дня народження, а потім забрала її сина в поїздку, яка вклала його в лікарняне ліжко на п’ять місяців. Але тепер Черрі здавалася дуже засмученою. Можливо, вона врешті-решт мала совість.

— Може, тобі варто піти додому.

— Не можу. Я чекаю шостої вечора.

Вона мала на увазі час, коли Лаура дозволила їй бачитися з Даніелем.

— Послухай, я впевнена, що він не буде проти, якщо ти сьогодні не прийдеш. Так чи інакше, до нього приїде Говард трохи пізніше.

— Я не можу. Я…

— Буду з тобою відвертою, Черрі, ти виглядаєш паскудно. Їдь додому, прийми ванну й відпочинь. Насправді чому б тобі не взяти відпустку? Коли ти востаннє нормально відпочивала?

— Що ти маєш на увазі?

— Тиждень вихідних. Зміна обстановки. Якийсь час, коли б ти не думала про Даніеля.

— Я завжди про нього думаю.

Лаура починала дратуватися й відчувала, як її співчуття слабшає.

— Заради Бога, вийди трохи на сонце. Візьми відпустку. Без сумніву, Даніель буде в такому ж стані, коли ти повернешся.

— Думаєш?

Вона неохоче кивнула.

Черрі мляво всміхнулася їй.

— Думаю, напевно, ти маєш рацію. Я можу домовитися про відпустку.

Лаура знову кивнула, а потім підвелася.

— До побачення, Черрі.

— До побачення, Лауро.

Черрі спостерігала за тим, як вона йшла, і коли Лаура зникла в кінці вулиці, вирішила взяти з прилавка шоколадний брауні. Зрештою, їй було що святкувати. Правда в тому, що Черрі була виснажена. Виснажена відвідуванням, очікуванням, бажанням знати. Вона погано спала, і лікар виписав їй зопіклон, який допомагав, однак через нього вона була апатична. Спочатку, зразу після нещасного випадку, вона жахливо сумувала за Даніелем. Він став дуже великою частиною її життя, вони проводили так багато часу разом, але потім, через якийсь час, смуток поширився не тільки на нього. Вона також відчувала жахливу втрату свого нового життя, їхнього, її майбутнього. Відтоді, як стався той нещасний випадок, усе стрімко змінювалося. Більше не було вечер у милих ресторанах, ночівель у шикарній квартирі. Вона здригалася щоразу, коли думала, що таке прекрасне, дороге місце змарноване, порожнє й нікому ним насолодитися. Їй навіть довелося повернути авто того дня, коли Говард приїхав з Уельсу. Він зателефонував їй в офіс і попросив припаркувати його біля будинку, а ключі вкинути в поштову скриньку. Різдво було зовсім похмурим. Венді запросила її назад у Кройдон, і вони сиділи лише вдвох біля розкладного столу з індичкою та в паперових капелюхах, свій вона зняла за першої ж нагоди. Щоразу, коли Черрі бачила Даніеля, вона спонукала його поквапитися й вийти з коми, щоб вони могли продовжити планувати спільне життя. Однак минуло п’ять довгих місяців, але нічого не змінилося. Черрі регулярно відвідувала його двічі на тиждень, постійно, хоча й могла легко знайти виправдання, щоб цього не робити, і чергування починало перетворюватися на похоронний дзвін. Вона починала замислюватися над тим, як довго дівчина має залишатися біля чоловіка, який не може відповісти їй у жодній формі. Вона планувала заручитися з Даніелем десь за чотири місяці того року, коли познайомилася з ним, а якби щось завадило, — а на це ніщо не вказувало, — тоді почала б усе спочатку. Коли Черрі думала про це, то впадала у відчай, оплакуючи те, що могло б бути. До того ж іще й на роботі останнім часом їй велося не надто добре. Вона була надто розумна для цього, і їй було нудно. Черрі мусила працювати надзвичайно наполегливо, аби підтримувати свій імідж агента з нерухомості, але почувалася, ніби в пастці. Вона не могла звільнитися, бо якби втратила роботу, то втратила б і квартиру, і перед нею вимальовувався Кройдон. Вона могла знайти іншу, але працювала в «Гайсміт та Браун» лише рік і в життєписі це виглядало б не надто добре. Вона відчайдушно прагнула перерви, можливості відпочити, відновитися, глянути на речі під новим кутом. У неї були деякі заощадження, і Черрі могла б придбати якийсь недорогий тур останньої миті. Але вона не могла просто зникнути на двотижневу відпустку в Мехіко й повернутися засмагла й відпочила, бо не хотіла, щоб Лаура думала, ніби вона безсердечна. Тепер, що б там не було, вона могла. Черрі всміхнулася. Сльози з’явились у правильний час.