Дівчина мого сина

17

Суботній день виявився теплим, вологим і туманним, і пил від будівельних робіт по сусідству статично висів у повітрі. На щастя, будівельники вже пішли на обідню перерву, але ще якийсь час крихітні пилинки осідали на шкірі й потрапляли до рота, залишаючи неприємний гіркуватий присмак. Та Лауру це не лякало. Вона вже полила зі шланга весь сад і задоволено дивилася на рослини та газон, що зеленіли, зовсім як навесні. Говард поїхав до лавки за м’ясом, Даніель розкладав пляшки з вином у великому холодильнику в барлозі. Відучора він став до неї трохи холоднішим, однак Лаура змушувала себе бути бадьорою та енергійною. Урешті-решт це була вечірка на честь його переїзду з дому, і вона хотіла, щоб у них обох залишилися приємні спогади про цей день.

Першими приїхали Ізабелла та Бриджіт, які щойно повернулися з Франції.

— Як пройшла решта вашої відпустки? — запитав Даніель.

— Неймовірно, — зітхнула Ізабелла. — Ми повернулися лише через скарги Річарда, що він зовсім нас не бачить.

— Як мило.

На задньому дворі вже почали збиратися гості — кілька шкільних друзів Даніеля, — уже дорослі, — та їхні батьки, друзі Лаури та Говарда. Це був великий натовп, можливо, осіб двадцять чи й більше, і всі добре знали одне одного. Говард розпалив мангал, і всім в очі потрапив дим, а коли він нарешті розсіявся, почав готувати домашні бургери та замариновану курку, куплену в м’ясній лавці.

Щойно минула шоста, Лаура помітила, як Даніель глянув на телефон, а потім зник у будинку. Через десять хвилин він з’явився знову, уже разом із Черрі. Її представили присутнім, і дівчина сором’язливо прогулювалася садом. Лаура поміж тим спостерігала, як вона знайомиться з кожним із його друзів. Вони всі були ввічливими, усміхалися й були просто в захваті побачити дівчину, у котру Даніель закохався по вуха.

Лаура розмірковувала над тим, коли ж випаде гарна нагода поговорити з нею. Вона воліла розібратися з усім і сподівалася, що існувало якесь розумне пояснення.

Черрі сподобалося те, як Даніель її представив. Він вимовив її ім’я з гордістю, а його пальці переплелися з її. Вона ще не розмовляла з Лаурою, але помітила, що вони з Даніелем не такі дружні, як зазвичай.

— Між вами з мамою все добре? — запитала вона.

— Ага.

Черрі зрозуміла, що щось таки було не так, і це її заінтригувало, хоча й принесло задоволення. Їй було цікаво, що ж могло трапитися.

Лаура підійшла, щоб наповнити келих Іззі.

— Дякую, люба. До речі, у мене для тебе сюрприз. Твій день народження. Я забронювала «The Bazaar». Якраз на суботу, 23!

— Як тобі це вдалося?

— Я сказала їм, що ти продюсер на ITV.

— Ти не могла!

— Це був єдиний спосіб отримати столик для тебе.

— Через тебе мене звільнять. — Лаура обійняла її. — Дякую.

Мішлен так розхвалювала той перський ресторан, що Лаурі страшенно захотілося там побувати, однак коли вона зателефонувала їм, то почула, що всі столики вже заброньовані на півроку вперед. Ізабелла приятелювала з друзями власників і сказала, що спробує вмовити їх. Це мало статися на її день народження, адже ще від народження Даніеля Лаура мала традицію святкувати цей день усією родиною за вечерею. Ще немовлям він сидів на високому стільці, грався зі спагеті, намагаючись запхнути веселі нитки до рота, а інколи, коли Говард був на роботі, вони святкували цей день лише вдвох. Лаура завжди пекла торт, знаючи, що Даніель буде в захваті й вони по черзі задуватимуть свічки. День народження був єдиним днем у році, коли Лаура рішуче відкидала всі свої проблеми (особливо шлюб) і ховалася від них, не здатна втекти, гуляючи впродовж усього дня, і завжди, завжди була впевнена, що вони вечерятимуть разом.

— Як це — бачити, як він вилітає з гнізда?

— Це вже не вперше.

— О, я знаю, що ти була хороброю. Цього разу це по-справжньому, хіба ні?

Лаура всміхнулася.

— Мені щастить. Він житиме неподалік, лише за рогом.

— І то правда. Це його особиста територія. Матиме можливість робити й дивитися те, що хотітиме. Ти доклала чимало зусиль, щоб так гарно його виховати.

Іззі дражнилася, і Лаура це знала, однак несподівано їй спало на думку, що Черрі зможе проводити дуже багато часу в новій квартирі Даніеля, тому думки, які тривожили її раніше, повернулися знову.

— Із… під час відпустки трапилося дещо дуже дивне.

— Так?

— Я гм… прибирала в кімнаті Даніеля та Чер…

— Про вовка промовка. — Іззі схопила Даніеля за руку, коли вони з Черрі проходили повз них.

— Агов, здогадайся, що вдалося зробити розумній тітоньці Іззі. Ви з мамою будете вечеряти на її день народження не просто десь, а в «The Bazaar».

— А це що?

— О, бідолашний, безнадійний хлопчисько.

— Привіт, Лауро, — сказала Черрі. — Приємно зустрітися знову.

— Мені теж, — ввічливо відповіла вона.

— Перський ресторан, — сказала Іззі. — У суботу, двадцять третього серпня. Мені довелося стати навколішки й благати.

— Дата ще в силі? — запитала Лаура в Даніеля і з полегшенням та задоволенням побачила, що він кивнув.

— Не можу дочекатися.

— Але… — м’яко почала Черрі й відразу ж замовкла.

Даніель побачив на її обличчі розчарування.

— Що?

— Нічого.

— Припини, що ти хотіла сказати.

— Я… — Вона неохоче глянула на нього. — Я… збиралася зробити сюрприз… але я завжди можу все скасувати.

Він усміхнувся.

— Скасувати що?

Черрі виглядала дуже зніяковілою.

— Я забронювала для нас сплавляння на плоту, — для тебе, — хотіла, щоб ти розвіявся.

У Лаури відвисла щелепа.

— Справді? — Він поцілував її. — Але… — Даніель глянув на маму. — Це мамин день народження.

— Та невже? — сказала Лаура. Вона не змогла приховати в голосі недовіру. — Саме на ці вихідні?

Даніель швидко розсміявся.

— Мамо, не думаю, що Черрі це зумисно.

— Я впевнена, що ні. — Вона придушила роздратування. Наполягати було б по-дитячому.

— Усе добре. Ми можемо перенести.

— Але ж домовленість, — зазначив Даніель.

Лаура знизала плечима.

— Ми можемо піти будь-куди.

— Ти впевнена?

— Звісно. Ви двоє можете їхати.

Даніель усміхнувся, і вона зрозуміла, що зробила те, що залагодило вчорашній конфлікт.

— Агов, комусь долити? — спитав він, побачивши, що келих Черрі спорожнів. Як і пляшка, котру Лаура принесла раніше.

— Я принесу охолодженого, — сказав Даніель і попрямував до зони барбекю.

— Дорогенька, я мушу переговорити з Діаною. Вона розповідала мені про найкращого вчителя йоги, — сказала Ізабелла, і Лаура з Черрі залишилися вдвох.

Якийсь час вони дивилися одна на одну, усміхаючись і не кажучи ані слова. «Тепер або ніколи», — подумала Лаура.

— Допоможеш мені принести ще вина з погреба?

Вона побачила, як Черрі роззирається довкола в пошуках Даніеля, котрий мав принести її келих, однак він розмовляв із Вілом, своїм другом, і, до речі, сміявся й найближчим часом не збирався приходити їй на допомогу.

— Звісно, — відповіла вона, і Лаура провела її до будинку.

Дорогою до ліфта вони не розмовляли, і під час спуску, за винятком гудіння мотора, теж було тихо. Коли двері розчинилися, Лаура запросила Черрі вийти першою. Було дивно заходити в затінену кімнату після яскравого світла надворі, і вона ступала дуже обережно. Тут було лише мерехтливе сяйво, що йшло з вікна в стелі, і навіть попри те, що ззовні було ще видно, непрозорість скла та відстань не давали нічого, окрім відчуття мінливості води. Поверхня басейну була темно-синьою, вода здавалася незвично глибокою, як море, коли не бачиш дна. Потім Лаура ввімкнула світло, і звук вимикача відлунням пройшовся просторою кімнатою. Черрі перехопило подих: це було прекрасно. Тепер вода підсвічувалася з дна й чорнильно-синє світло радіально розходилося від ламп так, наче сонячне світло проникало крізь сапфіри. Вона побачила, що стоїть на білому мармурі, який продовжувався й вгору, на стіни, вирізьблені у вигляді екранів. Вона простежила за ними аж до тремтливих відблисків на стелі.

Лаура пройшла через кімнату з басейном, і Черрі глянула вгору, на матовий скляний блок на стелі, який приглушував яскраве сонце. Хоча вона й бачила рухомі тіні, коли люди ходили навколо, але на саме скло ніхто не наступав.

— Завжди так, — з усмішкою сказала Лаура. — Бо вони бояться, що скло піде тріщинами чи ще щось станеться.

Вони пішли до винного погреба, і Лаура витягла з холодильника кілька пляшок вина.

— Лише трохи білого та рожевого, — сказала вона, передаючи їх Черрі.

Коли вони повернулися до басейну, Черрі знову глянула на стелю, але згори не долинало жодних звуків і тут, у підвалі, вони з Лаурою залишилися в потойбічній тиші: чулося лише відлуння їхніх кроків.

— То як воно, повернутися на роботу? — запитала Лаура.

— Добре.

— Вона завжди минає так швидко, правда? Відпустка.

Черрі нічого не відповіла, лише всміхнулася.

— Послухай… можливо, це може трохи незручно, але… Є дещо… Кілька запитань, які я хотіла б тобі поставити. — Лаура глянула на Черрі, однак та була незворушна. — Твоя відпустка. Тобі її дали й справді через невикористані відгули? — Лаура завбачливо підтримувала дружню атмосферу, бажаючи, щоб Черрі їй довірилася.

— Я так і сказала.

— От тільки… Я… Хіба ти не говорила своєму босові, що в тебе померла бабуся? І що тобі потрібно на похорон до Франції?

Черрі зупинилася.

— Хто тобі сказав?

Лаура всміхнулася, уникаючи відповіді й розмірковуючи над тим, як зам’яти цю тему, коли раптом її відволікло тріщання мармурових плит на стіні. Вона стривожено глянула на них. «Це, мабуть, через будівельні роботи по сусідству», — подумала вона й узяла собі на замітку поговорити з будівельниками й змусити їх усе перевірити.

— Що ще?

— Перепрошую?

— Ти сказала, що в тебе кілька запитань. Які інші?

Лаура відірвала погляд від плитки.

— О, так. Насправді це більше вибачення. Я не подумала… коли запрошувала тебе приїхати. Я знаю, що авіакомпанії ставлять невиправдано високі ціни на квитки, що не були заброньовані заздалегідь. — Вона зачекала якийсь час, однак Черрі нічого не відповіла. — Я була неуважною. Не обміркувала цього як слід. А тепер хочу вибачитися й сказати, що наступного разу все перевірю, — Лаура засміялася. — Інколи це просто грабунок, хіба ж ні! Часом навіть у шість сотень фунтів. І це в один бік! — Вона виглядала занепокоєною, так, наче надміру тиснула на Черрі. — Боже, це ж не коштувало так дорого, правда?

Черрі спостерігала за Лаурою. Патетика — ось як вона витягувала інформацію. Дівчина помітила, що Лаура стоїть під світлом, і навколо її голови, здавалося, з’явився німб. Світло також осяювало їй чоло й відкидало тіні на вилиці.

— Саме стільки й коштував квиток.

— Що ж, нехай.

— Хіба Даніель не говорив тобі? Платив він.

— О! Добре.

— А чому це тебе так цікавить?

Лаура спромоглася коротко засміятися.

— Зовсім ні!

— Здається, ти забагато про це розпитуєш. Так, наче думаєш, що я щось приховую.

— Ні! Ні…

Несподівано вони занурилися в темряву, почувся крик та звук розбитого скла, а за ними — гучний сплеск. Сильний запах вина наповнив повітря, а до сплесків приєдналися й важкі схлипи. Потім увімкнулося аварійне світло.

— Я точно не впевнена, що сталося насправді, — знічено промовила Черрі. Вона стояла в саду й з неї струмочками стікала вода. — Світло вимкнулося й ми майже нічого не бачили. — Вона ніяково глянула на Лауру. — Гадаю, Лаура спіткнулася… напевно, через темряву й штовхнула мене.

Лаура зупинилася на півдорозі з келихом вина в руці, який наповнила для Черрі, і спантеличено глянула на неї.

— Перепрошую? Не думаю, що це я.

Черрі тремтіла й притискалася до Даніеля.

— Навіть не знаю, що й сказати… — Вона подивилася на сина, ніби перепрошуючи, і зніяковіло знизала плечима.

— Це ти, — тихо промовила дівчина.

— Черрі, я навіть не стояла поруч із тобою.

— Господи, як незручно. Ти ж знаєш, що я не просто так впала в басейн, — пробурмотіла вона.

— Ти ж не хочеш сказати… — Лаура недовірливо засміялася й похитала головою. — Я так не думаю.

— Вибач, що зіпсувала святкування твого дня народження.

— Заради Бога, це ніяк не стосується того, що трапилося, — роздратовано сказала Лаура.

— Я не знала, не знала, що це твій день народження. Якби знала, то обрала б якісь інші вихідні.

— Усе це дуже нагадує нещасний випадок, — квапливо промовив Даніель.

Лаура усвідомила, що почувається так, наче була на власній вечірці негідницею. Що ж сталося там, унизу? Єдине пояснення, яке спадало їй на думку, — це що Черрі навмисно впала в басейн, однак це було б так схоже на маніпуляцію, так ризиковано… а тоді вона раптом згадала картину, і їй перехопило подих. Це Черрі пошкодила її? Лише для того, щоб кинути на неї підозру?

Лаура роззирнулася навколо й побачила, що всі гості витріщаються на них, прикриваючись келихами з вином. Бачила й розгублені обличчя та спантеличені погляди: люди не знали, чому вірити. Коли вона розвернулася до Ізабелли в пошуках підтримки, то побачила зніяковілу усмішку.

— Даніелю, може, ми поговоримо наодинці? У будинку?

— Мені здається, що вона вважає мене мисливицею за грішми, — випалила Черрі, її голос тремтів.

— Ні! — Лаура намагалася владнати все й нервово засміялася.

Черрі глянула своїми великими карими очима на Даніеля й заплакала.

— Вона думає, що мені потрібні твої гроші.

— Даніелю, будь ласка, ми можемо зайти до будинку? — наполягала Лаура.

— Бачиш? Вона навіть не заперечує цього, — пригнічено промовила Черрі.

Усі дивилися на неї. Обличчя Даніеля було темнішим від грозових хмар, і Лаура відчула, як на її щоках з’явилися дві маленькі червоні плями.

— Гадаю, цього досить, — тихо промовила вона. — Тобі час зайти всередину й розібратися з усім.

— Мамо, я забираю Черрі додому, — сказав Даніель і, помітивши розпач на її обличчі, додав: — У неї немає в що перевдягнутися. Я мушу.

Коли вони пішли до будинку, Лаура вже знала, що вони прямують до його машини, що Даніель відвезе її додому і, ймовірно, вона не побачить його кілька днів, можливо, навіть аж до понеділка, коли він повернеться за речами, щоб переїхати на нову квартиру.

— Кому сосиску? — запитав Говард.

Ізабелла обережно підійшла до Лаури.

— Люба, що це було? Я думала, вона тобі сподобалася.

Лаура не відповіла, лише спостерігала, як вони йдуть, надзвичайно засмучена тим, що сталося.