Дівчина мого сина

6

Щоразу, коли Черрі збиралася навідатися до своєї матері, вона вирішувала, що тепер уже буде іншою: відкритою, приязною, розслабленою. Що, потрапивши в пастку всіх тих речей, які нагадували їй про бідне дитинство, говоритиме з нею невимушено й без паніки. Її мати не винна в тому, що в них не було грошей усі ті роки. Однак щойно Черрі переступала поріг їхньої маленької двокімнатної квартирки, її гарні наміри наче випаровувалися. Завеликий для цієї кімнати широкоекранний телевізор, пухнастий килим у вітальні, жахливий розкладний диван. Збоку від нього коробка цукерок «Святкування» чи «Герої» для гостей. Черрі знала, що Венді, її мама, дуже цінувала маленькі знижки від супермаркету. Вона завжди користувалася акціями й стверджувала, що за всі ці роки вони заощадили їй цілий статок. Черрі ненавиділа супермаркети, а їхні «акції» ненавиділа ще більше. Як і те сміття, що вони заохочують тебе купити й заповнити ним свій будинок. Вони виманюють у людей кожну копійку й без того невисокої зарплатні, виставляючи все так, наче подають руку допомоги. «Ми на твоєму боці, ми знаємо, як ти почуваєшся», — у важкі часи вони постійно отримували величезні прибутки. Сама тільки DVD-колекція її мами, у середньому по 10 фунтів за диск, коштувала дві тисячі. Точніше, раніше вона була варта двох тисяч, тепер же в кращому випадку ціна їй — сотня фунтів. Черрі дратувало те, що вона ніколи не припиняла підраховувати.

«Але це ж класика», — сказала якось Венді про нове видання «Промови короля».

«Це шматок пластику у твоїй вітальні. Як часто ти його дивишся?»

Володіння класикою не робить тебе чимось більшим за любителя фільмів, не означає, що ти стаєш ерудованим, і це не надто корисна чеснота, адже виставляє тебе дурнем, особливо якщо ти можеш подивитися цей фільм по телебаченню чи взяти напрокат. Черрі ніколи й на думку не спадало, що її мама може й справді насолоджуватися переглядом цих дисків, а можливо, і вдячна їм, оскільки вони розважають її в ті вечори, коли вона не на роботі, тому що після смерті батька Черрі вона так ні з ким і не зійшлася.

Черрі стримано поцілувала маму, намагаючись уникнути незграбних обіймів та сліду від помади на своїй щоці.

— Мамо!

— Вибач, це лише тому, що останнім часом я тебе майже не бачу.

Це була правда, і Черрі, знітившись, не відповіла.

— Як ти?

— Добре. Вип’єш чогось? Келих вина, наче ми святкуємо?

Черрі знала, що в її матері є лише біле вино — солодке, саме таке, яке вона ненавиділа, однак не хотіла її засмучувати, тож виправдалася, що ще зарано для випивки, сказавши, що натомість вип’є чаю. Вона пройшла вслід за Венді на кухню, де для неї приготували напій у чашці із зображенням обличчя Деніела Крейга. Без шиї, лише на тлі білої порцеляни його відділене від тіла вродливе обличчя з грубуватою усмішкою. Виглядало сюрреалістично. Коли мама наповнювала чайник, Черрі змогла її роздивитися. Вона знову перефарбувала волосся: щоразу, коли Черрі бачила її, у Венді був новий відтінок, наче вона вирішила випробувати всю палітру «Лореаль» для брюнеток (як колись говорила її мама, знайшовши цю коштовну інформацію в каталозі постачальника, загалом вісімдесят три відтінки). Під фарбою волосся було сиве, однак колись воно було таке ж глянцеве й коричнево-чорне, як зараз у Черрі. Вона взяла від своїх батьків усе найкраще й, окрім цього, успадкувала ще й непередбачувану й химерну суміш генів від своїх дідусів та бабусь.

Венді провела її до вітальні.

— Якщо хочеш, можеш узяти крісло.

— Ні, усе гаразд, візьми ти. — Черрі швидко сіла на протилежному боці дивана, добре пам’ятаючи ті часи, коли її змушували сидіти там, щоб задовольнити захоплення її матері, і відкинулася назад так, наче була в дантиста, відчуваючи кожну краплину беззахисності.

— Я розмірковую над тим, щоб перефарбувати оту стіну в червоний. — Венді вказала своїм горням на стіну позаду величезного телевізора. — Як ствердження.

— Ствердження чого? — Черрі не хотіла дозволяти роздратуванню підкрастися ближче, однак воно вже було тут.

— Не знаю. Чому ти завжди така?.. — Вона хотіла сказати щось докірливе, але прикусила язика. Не сьогодні. Вони обоє втупилися у свої чашки з чаєм, не вигадавши зробити щось краще.

Телевізор був на беззвучному режимі, транслювали ігрове шоу. Черрі ненавиділа всі ігрові шоу з тієї простої причини, що їх учасники завжди купували собі вбрання спеціально для телеефіру, проте закінчувалося все тим, що вони незумисно принижували себе, виглядаючи дешево чи кумедно. Ще вона не могла зрозуміти, як дехто може бути таким дурним. Учителі, які не знали столиці Канади. Це було зворушливо.

— Як робота? — запитала Черрі.

— О, ти б бачила ці черги в суботу. Ми розпродали всі одноразові набори для пікніків, а я говорила їм, що знадобиться більше.

— Їм слід було прислухатися до тебе.

— Авжеж, — задоволено відповіла Венді.

— Як давно ти вже там працюєш?

— Ну, я влаштувалася туди, коли тобі було лише два рочки, оскільки ми потребували грошей, — почала Венді, і Черрі, яка вже чула цю історію раніше, усвідомила, що просто чекає на кульмінацію.

— Це мала бути робота не на весь день, і починала я з каси, просуваючись кар’єрними сходинками. Коли твій тато помер, узяла більше змін. Я була старанним та надійним працівником. Не однією з тих, кому потрібно зникнути, щоб відвести собаку до ветеринара чи для чогось там іще. Хай там як, а у вересні вже буде двадцять три роки. — Венді гордо всміхнулася, на якусь мить занурившись у власні досягнення.

Черрі вважала, що не могло бути нічого гіршого, аніж застрягнути в гігантському магазині, наповненому людьми, які штовхали перед собою великі залізні візки на колесах, і впродовж двадцяти трьох років потайки мріяти про посаду начальника відділу, і що це точно не можна назвати успіхом. Звісно ж, вона за цей час уже очолювала б цілий округ чи щось іще, однак ці думки наганяли на неї сум, тож вона викинула їх із голови.

— Хороше трапляється з тими, хто важко працює, розумієш? Наприклад, коли ти отримуєш підвищення та премію.

— Як там Голлі?

— Не дуже. Її дочка пішла на прослуховування в «Х-фактор», однак із тріском провалилася. Очевидно, вони розкритикували її. Голлі дуже засмутилася через це. — Венді нахилилася вперед і поплескала Черрі по коліні. — Не думай про все це. А як у тебе справи? Я й досі не можу повірити, що моя дочка нарешті знайшла гідну роботу! У нерухомості завжди крутяться гроші, — глибокодумно промовила вона, хоча радше висловлювала загальноприйняту думку, аніж говорила з власного досвіду.

Нарешті Черрі змогла всміхнутися, хоча й не збиралася вдаватися в деталі.

— Добре, насправді просто прекрасно. Зараз це приносить мені задоволення.

— Що ж, чудово. Я завжди знала, що ти зробиш усе правильно. Ти була розумницею в родині. Тож чим ти займаєшся? Продаєш шикарні будинки?

— Здебільшого так. А іноді здаю їх в оренду.

— Б’юся об заклад, що вони деруть там таку ціну, правда ж? За скільки я змогла б здати свою квартиру у ла-ла-ленді?

— Ну, так одразу й не скажеш, однак на твоєму поверсі десь за три тисячі.

— Три тисячі за місяць!

— За тиждень.

На обличчі Венді з’явився такий здивований, ошелешений вираз, що Черрі почала хихотіти. Вона не могла з цим нічого вдіяти, хоча й не хотіла глузувати зі своєї матері, однак коли у Венді відвисла щелепа й вона завмерла, це виглядало просто кумедно.

Венді повільно закрила рот.

— Господи Боже, — а потім, здогадавшись про те, як вона, напевно, виглядала, теж почала сміятися, а через якийсь час, коли вони глянули одна на одну, це викликало ще більший напад сміху. Це був один із тих рідкісних моментів, коли вони змогли порозумітися, просто пожартувавши. Венді була задоволена тим, що вони, здавалося, зійшли на безпечну тему, і несподівано їй дещо спало на думку: — Слухай, наступного тижня мені змінили розклад. У вівторок вихідний. Можливо, я могла б приїхати, ми б зустрілися й пообідали десь разом?

Черрі швидко все обміркувала й напружилася.

— У мене буде лише півгодини.

— Це незаконно!

— Усе добре…

— Ні, ти маєш право на годину обіду. Це закон. Мені слід поговорити про це з твоїм босом.

— Мамо, облиш.

— Ні…

— Мамо, будь ласка!

Венді замовкла. На секунду.

— Вони хоч гарно тобі платять?

— Мамо!

— От тільки ти ніколи не вміла розпоряджатися грішми, завжди розтринькуєш на дрібниці.

Черрі поперхнулася чаєм, розбризкавши трохи на кремовий шкіряний диван.

— І не дивися на мене так. Ти пустила на вітер свої заощадження, витративши їх на поїздку до Австралії.

— Робота на літо. Культурний досвід. — Вона роззиралася довкола в пошуках чогось, чим можна було б витерти розлитий чай, і знайшла паперові серветки «Kleenex Collection» із зображенням водяних лілій на коробці. Їх оформили спеціально на прохання домогосподарок, які вважали, що коробка з носовичками обов’язково має вписуватися в інтер’єр. Якусь секунду вона вагалася, не бажаючи витягувати серветку, наче це була люб’язна пропозиція відьми, яка ув’язнить тебе у своєму лігві, варто тобі лише скуштувати. Вона нагадала собі, що якщо коли-небудь втратить роботу, ця квартира — єдине місце, куди вона зможе повернутися. Така безвихідь налякала її.

— Ти б могла вкласти їх у щось, — продовжувала Венді. — У преміальні облігації, наприклад.

— Мамо, за преміальні облігації не платять відсотків.

— Так, але в них кращі шанси, аніж у лотереї.

Черрі стиснула зуби й вирішила не вказувати на й без того очевидне. Замість цього вона сказала:

— Ну, а що б ти зробила? Якби виграла?

— Поїхала б у довгу відпустку. Узяла б із собою Голлі. Це її трохи втішило б.

— Ти б переїхала?

— Неподалік від річки Вондл побудували такі милі будиночки.

Черрі роздратовано скрикнула:

— Мамо, ти ж знаєш, що можеш поїхати з Кройдона!

— Ніколи. Я тут народилася. Це в моїй крові. Немає кращого місця за те, з яким я пов’язана.

Така заява занепокоїла та знову роздратувала Черрі, і їй захотілося, щоб цей вечір швидше закінчився. Вона думала про те, що сьогодні могла б сидіти в красивому будинку Кавендішів. Їй так хотілося прийняти запрошення Лаури на вечерю, однак вона знала, що скасувати запланований візит до матері було б надто складно. Це лише подовжило б страждання: їй усе одно довелося б шукати іншу дату.

Черрі вже придумала привід, щоб піти раніше, і ще до приїзду повідомила матері, що домовилася про зустріч із друзями. Вона потайки поглядала на свій годинник. Уже через десять хвилин можна починати збиратися. Кройдон розташовувався так далеко, що на те, щоб дістатися до іншої частини Лондона, знадобилася б ціла вічність. Насправді ж вона збиралася повернутися додому й вибрати, що одягне завтра — це вбрання мало пасувати й для вечора. Це мало бути щось доречне для «вечері» з містером та місіс Кавендіш («вечеря» — звучить не так уже й погано). Даніель казав не перейматися вбранням, але це було просто смішно.

— А може, я виграла б достатньо, щоб купити один із тих маєтків у Веб Естейт.

Черрі напружилася.

— Від Ніколаса щось чути? — спитала Венді, намагаючись говорити невимушено.

— Ні.

— Чого й варто було очікувати.

Вона говорила так упевнено, наче її підозри підтвердилися, і це змусило Черрі насторожитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, що він був трохи іншим, хіба не так?

— Іншим у чому? — загрозливо запитала Черрі.

— Що ж, — знервовано почала Венді, — він був багатий, у нього інше життя, про яке ми насправді нічого не знаємо. — Венді стиснула руку дочки, бажаючи втішити, щоб Черрі змогла відпустити його, а вона — знову привітати її в їхньому клубі взаємної підтримки, однак Черрі несвідомо відсахнулася від неї. Її охоплювали гнів та гордість. Навіть її мати думає, що вона не гідна тієї ліги. Було так неправильно, так неймовірно смішно вважати, що ти не можеш бути ні з ким іншим, що вони кращі лише тому, що мають гроші.

— Ти ж не засмучуєшся, правда?

— Ні.

— От тільки…

— Що?

— Ти могла цього й не бачити… — Венді підтягла до себе місцеву газету й розгорнула її на весільній рубриці. Черрі побачила усміхнене обличчя Ніколаса поруч із тією блондинкою з бару, яка була вбрана в тіару та білу сукню. Вони аж світилися єдністю. Черрі завмерла й змусила себе не показувати жодних емоцій, окрім байдужості. Вона дивилася на фото, шукаючи ознак того, що Ніколас думав про неї, що цей шлюб із — Черрі прочитала її ім’я — Габріелою Кларою Батлер Освальд був укладений під тиском його батьків, що в нього просто не було іншого вибору, якщо тільки він хотів отримати бізнес свого батька. Їй здалося, що в його усмішці було ледь помітне напруження, але потім вона збагнула, що це могла бути звичайна реакція на постійну увагу весільного фотографа — кадр за кадром. Черрі відштовхнула газету.

— Щастя їм, — промовила вона так, що стало зрозуміло: тему вичерпано.

— Хочеш зазирнути до своєї кімнати й перевірити, чи не залишилося там чогось, що ти хотіла б забрати із собою? Я розібрала всі твої старі іграшки, ще відколи ти була геть мала.

Черрі не хотіла. Вона вже забрала з цієї квартири все, що хотіла, тому думка про те, щоб узяти хоча б частину свого дитинства в нове життя, більше була схожа на спаплюження.

— Не можу, мамо. Я домовилася зустрітися з друзями. Можливо, іншим разом. Що скажеш?

З цими словами вона підвелася.

— Я й справді вже мушу йти, час повертатися в Лондон.

Венді приховала своє розчарування й теж підвелася.

— О, люба, дякую, що приїхала аж сюди. Для мене це дуже важливо.

Запала коротка тиша, жодна з них не говорила ані слова, потім Черрі осяйно всміхнулася.

— Ясно, — сказала вона й попрямувала до дверей.

Вона дозволила поцілувати себе в щоку й збагнула, що їй у руку тичуть маленький пакунок.

— З днем народження, — урочисто промовила Венді, чекаючи на щось.

Черрі була впевнена, що це було щось, що мама до смерті хотіла їй подарувати. Пакунок був загорнутий у «милий» квітчастий папір, який виглядав так, наче призначався для чотирирічних і ще молодших. Треба було відкрити його зараз, однак Черрі не змогла б приховати розчарування й поклала подарунок до сумочки.

— Усього найкращого, люба, — уривчасто промовила Венді.

Це була мука. Черрі розуміла: її мама знала, що дочка воліє якнайшвидше піти, — але придушила в собі це відчуття, удавши, що не помітила сповненого болем погляду Венді. Груди їй стискала провина: вона ненавиділа бути тут, ненавиділа те, ким була, коли жила тут.

— Дякую, мамо.

Вона втекла й заквапилася назад до станції Східний Кройдон. З кожним кроком почуття провини росло. Вона дістала телефон і відправила повідомлення, щоб хоч якось очистити сумління: щось приємне й сердечне про те, як гарно було зустрітися. Щойно вона отримала радісну відповідь, як відчула, що біль у її грудях зменшився, а тоді спочатку потягом, а потім на метро вона дісталася дому.

На повернення до Тутінга знадобилося півгодини, і вечір ще й досі був теплим. Вона налила собі келих вина, що залишилося з вихідних із Даніелем, і вийшла в крихітний сад у внутрішньому дворі. Він був лише три кроки завширшки й шість кроків завдовжки, і Черрі могла бачити димоходи лікарні святого Георгія з-за огорожі й цілу низку квартир, що йшли паралельно до її будинку, однак знадвору там було менше місця. Промайнула лисиця й безшумно зникла в дірці до сусідського садка, яку викопала під огорожею. Спостерігаючи за нею, вражена здатністю цих тварин обживатися в будь-якій частині Лондона, Черрі відпила вина. Декілька тижнів тому вона чула в радіошоу, як люди телефонували з таких місць, як Бернз та Челсі, і скаржилися, що лисиці пробираються в будинки. З усіх районів, де вона могла дозволити собі житло, Тутінг був найближчим до центру міста, а далі орендна плата зростала так швидко, як зарості терну, не даючи їй вибору. Це змусило її замислитися над тим, що вона збиралася одягти завтра, і Черрі з келихом вина в руці пройшла до спальні. Відчинивши шафу, вона критично оглянула свій одяг. Схоже, що завтра знову буде спекотно, а тому потрібне те, що не зімнеться й не затреться впродовж робочого дня в офісі. Урешті-решт вона вибрала стриману шовкову блузу й темно-синю спідницю-олівець. Черрі залишила місце для вибраного одягу в центрі шафи, розштовхавши все інше по боках, і задоволено дивилася на речі якусь мить перед тим, як зачинити двері. Вона повернулася в сад і захоплено думала про наступний день і про те, з яким нетерпінням чекає на знайомство з батьками Даніеля. До Лаури вона відчувала теплоту за запрошення, яке до того ж отримала так скоро після початку їхніх стосунків із Даніелем. Такого не траплялося, навіть коли вона ще зустрічалася з Ніколасом. Черрі уявила родину Даніеля, і її накрила хвиля задоволення від того, що вона вписувалася в цю картинку. З Даніелем було дуже легко, і вона відчувала, що його батьки виявляться такими ж приємними в спілкуванні.

Уже значно пізніше, коли того вечора Черрі пішла спати, вона згадала про подарунок. Це була остання модель i-Phone, і вона усвідомила, що в такий спосіб мати спробувала зрозуміти її й купила те, що, на її думку, мало сподобатися молодому поколінню. А ще вона знала, що це коштувало їй значної частини зарплатні. Це чомусь було дуже сумно, адже хай там як, у неї вже був один такий. На Черрі знову нахлинуло відчуття провини, і вона сховала подарунок у шухляду, лягла на подушку й зітхнула. Вона й гадки не мала, як мати впишеться в її майбутнє.