Дівчина мого сина

48

Лаура пройшла за Ізабеллою до кухні й стояла там, нервуючись, бо знала, що має небагато часу, адже того дня Ізабелла мусила їхати до Котсуолдза. Коли вона зателефонувала, то між ними була якась зніяковілість. Вони не говорили ще відтоді, як Лаура їздила до неї, щоб вибачитися. А потім Ізабелла повідомила, що їде, і Лаурі здалося, що це буде дуже довгий тиждень. Думка про ще сім днів в ув’язненні власного будинку, коли здригаєшся від кожного стукоту у двері, коли кожної самотньої ночі все в голові летить шкереберть, коли намагаєшся з’ясувати невідоме, була нестерпною. Лаура благала про зустріч.

— Чашку чаю? Чи чогось міцнішого? Я не можу, бо за кермом.

— Як твоя мама?

— Скаржиться, що лікарі намагаються вбити її, але хоча б приймає ліки. Джордж ситий по горло, тож тепер моя черга бути нянькою. Потім мій любий братик зможе знову взяти це на себе, особливо зважаючи на те, що він живе по сусідству, хоча його «Ленд Ровер» уже поїхав, я ні на секунду не вірю в те, що його поїздка до Страсбурга вирішить його успіх на виборах. То «Білдерз»? М’ята? Ромашка?

— Так, будь ласка.

Ізабелла вже збиралася запитати, котрий із них, але Лаура відвернулася й визирала крізь величезні скляні розсувні двері, які вели до втопленого білого мінімалістичного саду.

— Почуваєшся незахищеною? Так, наче хтось може зайти?

— Люба, вона може бути великою й коштувати шість мільйонів, але це все одно лише тераса. Я відгороджена від людей з усіх боків.

Лаура повернулася назад, щоб узяти чашку ромашкового чаю, і помітила, що її руки тремтять.

— Хочеш розповісти про це? — запитала Ізабелла.

— Не знаю, з чого почати.

— Сідай.

Вона сіла, вдячна за те, що хтось інший узяв контроль над ситуацією. Вона крутила чашку в руках, намагаючись сформулювати те, що — знала — мусить сказати.

— Не хочу квапити тебе, але якщо не доберуся до матері до вечора, вона подзвонить хтивому полковникові в кінці вулиці й попросить його відправити за нею свій гелікоптер.

— Кілька днів тому я почула від ITV, що мій, наш проект скасували.

— Що?

— Іззі, це прозвучить божевільно… жахливо… О Господи, я не відходжу від теми, хоч тобі й може так здатися, коли ти почуєш те, про що я розповім.

— Продовжуй.

— Я боялася розповідати…

— Ти можеш розповісти мені будь-що, — м’яко сказала Ізабелла.

— Обіцяй не засуджувати.

— Звісно.

Лаура глянула на подругу: це була швидка поступка для подальшої розмови. Заволодівши її увагою, вона не знала, з чого почати. Лаура покрутила чашку в руках, а потім несподівано розплакалася. Майже відразу, щойно перша сльоза скотилася вниз, Лаура опанувала себе й швидко привела до ладу чистим носовичком із сумочки. Іззі, утішаючи, накрила своєю долонею її руку.

— Що таке? Лауро?

— Черрі повернулася.

Іззі напружилася.

— У якому сенсі повернулася?

— Вона живе разом із Даніелем. Багато місяців тому я сказала їй дещо неправдиве. Це змусило її піти, але вона з’ясувала, що я збрехала, і захотіла його повернути. Він запропонував їй переїхати до нього. Тим часом, щоб покарати мене за мої слова, вона сказала, що забере в мене все. Даніель не відповідає на мої дзвінки, Говард хоче розлучитися, а кілька днів тому я дізналася, що вона відправила мертве цуценя виконавиці головної ролі в моєму новому проекті. Моєму рятівному проекті.

Від почутого в Ізабелли відвисла щелепа, її недовіра зростала.

— Мертве цуценя? Що, заради Бога, ти їй сказала?

— Я сказала їй, що Даніель помер. Коли вона була у від’їзді в Мехіко. Вона повернулася, і я не хотіла, щоб вона його бачила. Я зателефонувала їй, коли вона зійшла з літака, і сказала, що він помер. І вона не могла побачити його, бо ми його кремували й розвіяли прах.

Ізабелла все ще намагалася підбадьорливо всміхатися, але кутики її рота затремтіли й опустилися. Лаура бачила в очах подруги спантеличення вкупі з недовірою.

— Ти сказала, що не будеш засуджувати.

— Ні! Я не засуджую, — квапливо сказала Ізабелла.

— Тоді… Я думала, що він помирає. Думала, що йому лишилося тільки кілька днів.

— А потім?..

— А потім я дещо дізналася… дрібниці, котрі вона говорила, і стало зрозуміло, що вона прив’язалася до нього через гроші. Тож… Я мовчала.

Лаура чекала, поки Ізабелла заговорить.

— Скажи щось…

— Я не знаю, що сказати. Не можу повірити… Я маю на увазі, можу зрозуміти, що ти хотіла провести якийсь час із Даніелем, але, Лауро…

Лаура опустила голову на руки.

— О Боже, ні, ні… Я стільки всього накоїла.

— Добре, добре. Усе гаразд. Ми зможемо все виправити.

— Хіба? Як?

— Те, що ти зробила… жахливо. Але я пам’ятаю, як страшно це було для тебе, якою безнадійною була ситуація. Що Даніель думає про все це? — обережно запитала Ізабелла.

Лаурі знадобився якийсь час, щоб відповісти.

— Я не говорила з ним ось уже майже два місяці.

Ізабелла потягнулася через кухонний стіл і стиснула її руку, за що Лаура була їй безмежно вдячна.

— Господи. Мертве цуценя. Я мала на увазі, ця дівчина, вона божевільна?

— Божевільна… розумна… надзвичайно цілеспрямована. Не знаю. Можливо, усе разом. Але вона налаштована проти мене, і я не знаю, що робити. Мені страшно повертатися додому.

— Припускаю, Говарда там немає? Ти говорила йому про це?

— Частину. Але це нічого не змінило, — роздратовано відповіла Лаура. — Так чи інакше, я не хочу вплутувати ще й його.

— Ти заявляла в поліцію?

— Так. Вони нічого не можуть зробити. Акторка не хоче висвітлення в пресі й усе заперечує. Вона тимчасово переїхала на Ібіцу. А лист, на думку Маріанни, написала я. Що ж, вона й досі стверджує, що він написаний моєю рукою.

Очі Ізабелли розширилися від здивування.

— Черрі підробила листа? Що вона написала?

— О, лише огидний, запальний непотріб. Те, що могла написати жінка, яку роками зраджували. Це змусило Говарда усвідомити, що він марнує час. Він вирішив скористатися моментом. Хоче розлучитися.

— Покидьок, — буркнула Ізабелла.

— А ще я відкрито виступила проти неї.

— Проти кого? Черрі? Що вона сказала?

— Вона сказала мені забиратися. Або на моєму шляху з’явиться ще одна невдача.

— Господи! Вона божевільна. Ким вона себе вважає? Заради Бога, вона ж лише дитина. Такого ж віку, як наші. Господи, якби Бриджіт щось таке втнула…

Ізабелла глибоко вдихнула. Співчутливо глянула на Лауру, і цей погляд змусив її відчути свою нестерпну самотність.

— О, Лауро…

— Знаю, — швидко сказала вона. — Я знаю, що зробила дещо жахливе… — Вона затихла, бажаючи запитати в Ізабелли, чи вчинила б вона так само, але боялася почути відповідь. — Я не знаю, що робити, — промовила безпорадно.

— Ти можеш знову поговорити з Даніелем?

— Він не захоче. Повір мені, я намагалася. І писала теж. Думаю, вона перехопила листа.

На столі задзвонив телефон Ізабелли. Вона глянула на екран.

— Мати.

— Тобі потрібно йти.

Вона нерішуче кивнула й переадресувала дзвінок на автовідповідач.

— Я передзвоню їй за хвилину.

Лаура підвелася, прочистила носа й понесла свою чашку до раковини.

— Не квапся.

— Усе гаразд. Тобі потрібно йти.

— Ми так нічого й не вирішили.

— Усе буде добре.

— Поїдеш зі мною?

Лаура трохи всміхнулася.

— Ти просто хочеш мати союзника.

— Маєш рацію. — Ізабелла провела її до виходу. — Я повернуся так швидко, як тільки зможу, і ти маєш пообіцяти мені, що подзвониш, якщо щось трапиться. А взагалі-то, я дзвонитиму тобі сама. Щодня.

— Дякую.

— Мені шкода, що ми посварилися.

— Насправді ми й не сварилися, — сказала Лаура. — Я рада, що ти їдеш звідси.

Ізабелла засміялася.

— Думаєш, те божевільне дівчисько збирається прийти за мною?

— Вона може. — Лаура залишалася при здоровому глузді. — Вона здатна. Ніщо її не зупинить.

Повернувшись додому, Лаура перевірила будинок, замкнула всі охоронні засуви, однак не могла позбутися бридкого відчуття, коли йшла на кухню наповнити келих вином. Холодильник видав гучний звук, коли вона відчинила дверцята, і здавалося, пляшки з вином відлунювали на гранітному столі. Вона зупинилася й прислухалася до порожнього будинку: тихо. Можливо, якщо увімкнути якусь музику, це допоможе. Вона увімкнула радіо, але класика навіювала тугу, а всі інші музичні станції дратували. Здавалося, вони були беззмістовним шумом, тому не могли їй допомогти вгамувати тривогу. Тож вона знову його вимкнула, проте тепер стало тихше, ніж будь-коли. Господи, вона хотіла, щоб Ізабелла була тут. Лаура глибоко вдихнула. Вона мусить опанувати себе. Черрі не залягла в засідці десь у будинку. Згадавши, що не їла нічого від сніданку, а вже була майже шоста, вона знову відчинила дверцята холодильника й витягла тюбик дзадзики[25] та червоний перець, який нарізала великими шматками. Вона сіла за стіл, узявшись за свою просту вечерю, її розум працював. Що Черрі зробить далі? Точно має бути щось іще. Як далеко вона зайде? Вона розмірковувала над усім, чим дорожила. Це був будинок, друзі… «Господи, де Мойсей?» Лаура підскочила й побігла до розсувних дверей, відчинила їх і вимогливо покликала його, стукаючи по його мисочці, і коли він прибіг, то, лише після ретельного огляду зрозумівши, що він неушкоджений, вона зітхнула з полегшенням. Але після цього, на його незадоволення, зачинила двері.

— Вибач, Мойсею, але сьогодні ввечері ти потрібен мені всередині. Ззовні божевільна дівчина, котра хоче дістати мене. А це означає, що й тебе також.

Вона сіла назад за столик. Не могла заспокоїтися. Потім, хоча й знала, що він не захоче говорити з нею, вона схопила телефон і набрала Говарда. Він не відповів. Засмучена, вона залишила повідомлення. Зібралася було зателефонувати Даніелю, але, не змігши б витримати ще одну мовчазну відмову, поклала телефон.

Опинившись у пастці власного будинку, вона визирнула у вікно, дивлячись на сад, на який уже опускалася темрява, розмірковуючи про те, де була Черрі, про що вона думала, що планувала.