Дівчина мого сина

53

Привіт, мамо, я збираюся заїхати додому переодягтися, а потім, якщо ти й досі хочеш поговорити, я приїду. Якщо ти заснула, не надто засмучуйся, бо я теж дуже втомлений і ми завжди зможемо поговорити завтра. Даю тобі десь півгодини, і, якщо ти мені не передзвониш, я знатиму, що ти пішла спати. Щоб прослухати повідомлення ще раз, натисніть два, щоб зберегти, натисніть…

Вона пропустила дзвінок. Розгнівана на себе, Лаура перевірила, коли прийшло повідомлення. Дякувати Богу, лише двадцять хвилин тому. Вона відразу ж набрала його номер, проклинаючи себе за те, що заснула й не почула телефон. Лаура повернулася з лікарні й намагалася себе чимось зайняти, а потім, коли день тягнувся так довго, вона зрозуміла, що все більше починає непокоїтися. А раптом він передумав? А раптом йому зателефонувала Черрі й він мусив їхати прямо додому? Під кінець вечора вона втомилася відволікати себе читанням, і врешті-решт недосипання впродовж багатьох тижнів узяло гору й вона провалилася в глибокий сон без сновидінь.

Лаура прокинулася на дивані й, прислухаючись, оглянула кімнату. З кожним гудком її серце тонуло все глибше, а потім її переадресувало на жахливий автовідповідач.

— Даніелю, я пропустила твій дзвінок. Я все ще хочу зустрітися. Ти сказав, що й досі будеш на ногах? Будь ласка, приїжджай. Можливо, ти в душі абощо… Дай мені знати. Я чекатиму, тож не хвилюйся про пізній час.

Вона вимкнулася, і несподівано її затопило відчуття ізоляції. Вона глянула на годинник: 22.43. Ще був час. Вона намагалася всадити себе перед телевізором. Через десять хвилин підвелася й зробила собі чашку чаю, поклавши телефон до кишені в штанях, адже не хотіла пропустити ще один дзвінок. Чекаючи, поки закипить чайник, зрозуміла, що Мойсея все ще не було в будинку. Вона відчинила розсувні двері й, стоячи в безпеці, на світлі, усе ще всередині кухні, постукала мисочкою об землю. Він не прибіг. Замість цього вона почула нечіткий, стражденний нявкіт звідкись із глибини саду.

— Мойсею? — Вона покликала, і він відповів нявканням.

Щось було не так. Вона мусила піти по нього. Лаура дивилася на темний сад і проклинала свого кота. Увімкнувши надворі світло, вона побачила доріжку через середину галявини, пластиковий бар’єр будівельників, бездоганну сталеву водну гладь і жодних тіней біля паркану. Там, звідки долинав плач Мойсея.

Лаура вирішила зробити це якомога швидше. Вона вийшла надвір, і її огорнула прохолода ночі. Обійшовши сад із більшою мужністю, ніж очікувала від себе, вона зосередилася на роботі рук, кличучи Мойсея, щоб зрозуміти, звідки він нявкав. Їй це не вдавалося, аж доки вона не дійшла до кінця, туди, де дерева прикривали огорожу. Лаура помітила кота, чи радше його лапу. Вона застрягла в шматку зламаної огорожі, і Мойсей намагався зрушити її, щоб вибратися.

Лаура нахилилася нижче, щоб краще роздивитися. Якимось чином шматок змістився, але хитався й повертався на місце щоразу, коли Мойсей намагався зрушити його. «Напевно, це лисиця постаралася», — подумала Лаура, оскільки дірка була лише в кілька дюймів завширшки й складалося враження, що в сад проникали ззовні.

— Не хвилюйся, я витягну тебе, — сказала вона й відсунула секцію паркану на один бік, але чомусь він усе одно не міг пролізти. — Припини, поквапся, — Лаура відчувала, що її починали оточувати тіні, і їй хотілося якомога швидше повернутися всередину, та Мойсей усе одно не рухався з місця.

— У чому справа? — запитала вона, по спині пройшов морозець.

Лаура розвернулася, щоб поглянути назад, на будинок, і їй здалося, що він так далеко, а ще ж доведеться перетнути велику частину саду. Збоку, куди не діставало світло, і досі було темно, і Лаура там нічого не бачила. Вона потяглася через огорожу й спробувала схопити Мойсея за загривок, однак він пручався. Зрештою їй таки вдалося витягти його. Лаура посадила кота собі на плече, і він зразу почав мурчати. Вона глянула на відчинені двері до будинку, звідки струменіло світло з кухні. Піднявся вітер, і позаду неї сколихнулися дерева. Жінка здригнулася. Щойно вона побігла, як відчула, що хтось її переслідував. Вона схопила Мойсея на руки й почула власний стогін, не наважуючись озирнутися. Від страху поколювала шкіра, напруження все зростало, поки вона простувала через сад, аж доки нарешті не пірнула всередину й не зачинила за собою двері. Лаура шалено намагалася провернути ключа, але її руки спорснули. Вона впустила Мойсея, потім двома руками смикнула ключа й почула, як клацнув замок. Ледь дихаючи, жінка визирнула з вікна. Надворі нікого не було.

Телефон у кишені подав сигнал, налякавши її. Це було повідомлення від Даніеля.

«Вибач, був у душі. Уже виїжджаю».

О, дякувати Богу. Вона майже скрикнула від полегшення.

— Даніель їде, Мойсею.

Вона ненавиділа бути в домі сама. Уже було пізно, а до того часу, коли він приїде, стане ще пізніше, можливо, їй навіть вдасться переконати його залишитися на ніч. Лаура квапливо надіслала відповідь, а потім повернулася у вітальню й сіла на краю дивана, чекаючи на його прибуття. Даніель їхав до неї. Раптом її затопило почуття, схоже на ейфорію. Вона все ще тримала телефон у руках. Чи не запізно, щоб подзвонити Іззі? Лаура вирішила спробувати.

— Що сталося? — відразу ж запитала подруга.

— О, нічого, нічого. Вибач, я знаю, що вже пізно, але не сталося нічого поганого. Насправді навпаки. Даніель приїде, щоб поговорити. Сьогодні я бачила його в лікарні, і він сказав, що приїде до мене після своєї зміни.

— О, люба, це ж чудово. Саме вчасно.

— Гадаю… Гадаю, він став трохи щось підозрювати. Зрозумів, що з Черрі не все так просто.

— Справді? Звідки ти про це знаєш?

— У лікарні він на дещо натякнув.

Іззі глибоко вдихнула.

— Алілуя.

— Знаю, — м’яко відповіла Лаура, — знаю.

Побажавши доброї ночі, Лаура перемикала канали, намагаючись згаяти час, поки він приїде. Шоу «911» та фільми про побачення з дев’яностих аж ніяк не допомагали вгамувати якесь божевільне відчуття, так, наче тих, з нормальним життям, нормальними родинами вже давно заборонили на телебаченні на користь знедолених і покинутих.

О 23.28 Лаура почула, як у двері подзвонили. Вона підскочила й швидко пішла, щоб впустити його. «Ніколи раніше мені не хотілося товариства дужче, ніж зараз», — думала вона, відчиняючи двері. Майже відразу Лаура налякано скрикнула, однак Черрі вже була всередині й зачиняла за собою двері. Жінка позадкувала, врізавшись у стіл у коридорі.

— Що ти тут робиш? — тільки й змогла промовити вона.

— Знаю, що я не та, на кого ти чекала, — сказала Черрі, кладучи свій рюкзак на стіл так, наче жила тут.

Лаура спостерігала за нею, її серце шалено билося, і вона намагалася зрозуміли, що Черрі тут робила, і побачила, що дівчина була розслаблена, діловита, наче постійно ходила до когось уночі.

— Де Даніель?

Черрі не відповіла, лише якось дивно глянула на Лауру, і вона несподівано відчула страх.

— Що ти з ним зробила?

Черрі похитала головою, розважена надмірно розвиненою уявою Лаури.

— Нічого! Але нам і справді варто обговорити це ставлення. — Вона підняла руки вгору й відчула, що її це починає розважати. — Я сказала це щиро, просто ти надто підозрілива. І ти мені вже остогидла. Якби ти дала мені хоч найменший шанс, то відкрила б для себе, що я не така вже й погана.

Черрі подумала, що Лаура виглядає стривоженою, навіть наляканою, і на якусь мить відчула спалах задоволення, а потім опанувала себе. Вона була тут, щоб спробувати розставити всі крапки над «і». Лаура цього не заслуговувала, але правда була в тому, що її життя стало б значно простішим, якби їй не довелося продовжувати цю вендету. Вона вже зробила достатньо, щоб довести свою точку зору, і якщо Лаура відступиться, Черрі була готова забути про те, що підготувала далі. Спочатку переслідування Лаури приносило їй задоволення, але час усеохопний, і згодом це стало більше схоже на спроби приборкати коня. Заради Бога, скільки ще готова витримати ця жінка?

Від такої щедрості та відчуття власної справедливості всередині в Черрі розлилося тепло. Прочекавши цілий день, вона дійшла висновку, що між цегляних стін та пасивності їй було нудно. До того ж її дратувало те, що на якийсь час вона втратила контроль над ситуацією. Даніель того дня працював у вечірню зміну, тому це дало їм можливість разом поснідати. Атмосфера була вимушено приязна, і жоден із них не згадував про вчорашній вечір, навіть попри те, що Черрі збиралася з’ясувати, що ж підірвало цілковиту довіру й змусило його бути з нею нещирим. Підсвідомо вона знала: якби запитала прямо, Даніель удав би, що не зрозумів, про що вона. Черрі відкинула припущення, що, може, він знайшов щось, що могло кинути на неї тінь підозри, — вона була обережна, тож не існувало нічого, окрім надій, сподівань та планів у її голові. Хай там як, а Черрі була відкритою та щирою. Вона могла кохати його, підтримувати в кар’єрі, доглядати за будинком та дітьми. Ні, що їй було потрібно зробити, так це перевірити його телефон. Це було найбільш імовірне джерело, оскільки все було добре, поки вона не повернулася з вином. Напевно, він говорив із кимось чи спілкувався в інтернеті, поки її не було. Сподіваючись, що зможе влізти в його телефон, коли він буде в душі, Черрі з досадою виявила, що він узяв його із собою до ванної кімнати, щоб слухати музику. Після цього він не залишав його більш ніж на хвилину, ну, може, дві, і перед тим, як піти, поцілував її на прощання й вийшов із квартири, забравши джерело інформації із собою.

Вона плюхнулася на лимонний диван, загнана в глухий кут, і зрозуміла, що мусить просто чекати, доки він повернеться, а потім підлаштувати все так, щоб він вийшов кудись без телефону й вона могла все перевірити так, щоб її не впіймали. Вона лаяла себе за те, що не подумала про це відразу й тепер змарнує весь день. Щоб якось налаштувати його на повернення, вона відіслала йому повідомлення. Це було щось непристойне, безтурботне, дражливе й давало йому зрозуміти, що вона вже забула про його підозріливість, і їй до смерті кортіло відтрахати його. Вона сподівалася, що щось із цього відволіче його і/або поверне додому якомога раніше, тож вона матиме змогу попорпатися в його телефоні.

Увесь день Черрі байдикувала, чекала, думала, планувала, як дістати його телефон, і вправлялася в тому, що робитиме з результатом. Існувала висока ймовірність того, що це Лаура дзвонила йому, і вона уявила їхню розмову, коли Даніель ходив туди-сюди кімнатою, намагаючись залишатися спокійним.

«Даніелю, у мене навіть немає слів… Ми ж обоє знаємо те, що вона намагалася віддалити тебе від мене. Тобі не здається, що вона трохи, не знаю, як це сказати… одержима?» Черрі також знову повторила б свою болісну реакцію на її звинувачення, таку сильну, що й сама почала б вірити у власні заперечення. Це був гарний знак. Між цим вона розважала себе переглядом весільних сайтів, починала планувати, де відбудеться весілля, що вона вдягне. Однак це було не так весело, як мало б, тому що Черрі не могла повністю розслабитися, поки ситуація з Даніелем не заспокоїться.

Коли він повернувся додому, Черрі підійшла до вхідних дверей, щоб привітати його, турботливо взяти сумку й розім’яти плечі.

— Це чудово, — схвально сказав він, нахиляючи шию, але довго на місці не залишився й попрямував на кухню чогось випити. — Я пообіцяв сьогодні поїхати до мами, якщо для неї це буде не запізно, — промовив він, наповнюючи склянку водою.

Це був один із тих сценаріїв, котрі вона передбачала.

— Уже пів на одинадцяту, — сказала Черрі, прикидаючись, що здивована, але без гіркоти, обережна, щоб не відштовхнути його.

Це вперше, відколи повернувся, Даніель глянув їй у вічі, і вона безтурботно дивилася на нього.

— Знаю. Вона, мабуть, уже заснула. Я залишив їй повідомлення, щоб вона передзвонила, якщо ще не спить. — Він коротко поцілував Черрі. — Я лише прийму душ, — і пішов до ванної кімнати, але цього разу залишив телефон на столі.

Це було те, що треба, але вона зачекала, доки не почувся шум води, і вже хотіла взяти телефон, аж раптом він почав дзвонити. Налякана, вона відсмикнула руку. «Мама» — висвітилося на екрані. Черрі почекала, поки телефон затихне й з’явиться повідомлення про пропущений дзвінок. Вона взяла телефон і залізла в повідомлення Даніеля.

«Даніелю, я пропустила твій дзвінок. Я все ще хочу зустрітися. Ти сказав, що й досі будеш на ногах? Будь ласка, приїжджай. Можливо, ти в душі абощо… Дай мені знати. Я чекатиму, тож не хвилюйся про пізній час».

Черрі не хотіла, щоб він їхав. Їй потрібно було більше часу, не варто було роздувати вже й без того палаючий папір. Вона натиснула «3», щоб видалити повідомлення, а потім швидко продиктувала розпізнавачу голосу своє повідомлення. Після цього переглянула історію дзвінків. Угорі списку був дзвінок Лаури, і кількома дотиками вона видалила його. Черрі прокрутила кілька номерів, очевидно, його колег, далі дзвінок від Віла, Говарда, а потім Черрі побачила той дзвінок. Номер був не підписаний, і його було видно повністю. От тільки вона знала його напам’ять, бо жила там. Квартира її матері. Її мати й Даніель розмовляли о восьмій тридцять сім минулого вечора. Вона поспіхом намагалася згадати. Це було якраз тоді, коли вона пішла за вином. Її серце обірвалося. Тож він усе знав чи щонайменше достатньо. Так от чому Даніель не міг поглянути їй у вічі, коли вона повернулася, от чому він віддалився відтоді. І саме тому сьогодні ввечері він збирався зустрітися з Лаурою.

«От тільки цього не буде», — швидко нагадала вона собі. Черрі видалила повідомлення. Вона часто ловила себе на тому, що її мозок найкраще працює під тиском обставин і, розв’язуючи проблеми, починає аж наче гудіти — цього вечора все було так само. Насправді сьогодні на неї зійшло натхнення. Вона була геніальною і, здається, точно знала, що їй робити.

Вона поїде зустрітися з Лаурою.

Черрі відчула дивну приреченість, немовби, зрозумівши, що робити, вона почала цілий ланцюжок подій. Вона ще не знала, якими вони будуть, але якимось чином це дало б їй бажані відповіді.

Однак вона мусила підготуватися, і швидко. Шум води стих, і він одягнеться вже за хвилину. Вона порилася на кухні, схопила два шматки хліба, намазала їх маслом і поклала шматочок шинки та перцю. Налила склянку води й поставила на стіл, щойно він зайшов.

— Ти, напевно, голодний. Мені здалося, тобі потрібно швидко перекусити, особливо якщо після цього ти поїдеш до мами.

Здавалося, його вразила її далекоглядність.

— Дякую. Мій телефон не дзвонив?

Вона похитала головою. Даніель глянув на годинник у кухні, і вона простежила його погляд. Було десять хвилин до одинадцятої.

— Я сказав, що даю їй півгодини. Я поїм, і якщо до цього часу вона не подзвонить, це означатиме, що вона заснула.

Черрі уважно дивилася за тим, як він з апетитом наминав сендвіч. Закінчивши, Даніель стиснув долоні й потягнувся, висловлюючи всю втому важкого дня. Потім він знову взяв телефон, і Черрі перехопило подих: а раптом він подзвонить Лаурі. Однак Даніель поклав його на місце.

— Просто валюся з ніг, — сказав він. — Завтра мені на роботу на шосту.

— Не звинувачую тебе, — сказала Черрі, поставивши його тарілку в посудомийку.

— Вибач, сьогодні з мене нікудишня компанія, правда? — Він позіхнув, відчувши величезне виснаження, яке, здавалося, здивувало його.

— Іди спати, — суворо сказала Черрі. — Я приєднаюся до тебе за хвилину, лише закінчу з цим, — і почала засипати посудомийку сіллю.

Вона навмисно тягнула час, і, коли зайшла до спальні, він, на її задоволення, уже заснув. Черрі привітала себе із сендвічем. Вона додала півтаблетки зопіклону — залишок від тих днів, коли Даніель «помер» і вона вважала, що втратила все, тому не могла заснути. Цього вистачило для того, щоб він міцно заснув, однак препарат був недостатньо сильний, щоб залишити якісь помітні симптоми на ранок. Вона роздробила його й змішала з червоним перцем, а часниковий майонез приховав неприємний смак. Залишалося зробити лише одне. Вона взяла телефон Даніеля, який він поставив на зарядку на столі, відправила повідомлення, а потім видалила запис.

«Вибач, був у душі. Уже виїжджаю».

— Гадаю, саме час розібратися з цим… з розбіжністю поглядів, — почала Черрі. Лаура продовжувала дивитися на неї широко розплющеними очима і, правду кажучи, була схожа на повну ідіотку. Від цього Черрі стало дуже добре на душі. Вона відчула себе важливою, навіть попри те, що була готова запропонувати оливкову гілочку миру.

— Замість того, щоб тобі постійно намагатися позбутися мене, а мені — помститися, — вона побачила, як Лаура напружилася від ледь уловимого визнання її схем, — чому б нам не помиритися до того, як усе вийде з-під контролю?

Що з нею не так? Чому вона все ще витріщалася так, наче їй провели лоботомію? Зовсім як зачарована. Черрі пройшла вперед і побачила, як Лаура затремтіла.

— Не нервуйся ти так. Я просто хочу сісти, от і все. — Вона провела Лауру в її ж власну вітальню й зручно вмостилася на дивані. Лаура все ще стояла у дверях.

— Припускаю, попросити щось випити — це вже занадто? Хоча не зважай. Дозволь мені просто сказати те, заради чого я прийшла. Лауро, я й справді докладала всіх зусиль, щоб підійти, щоб бути гарною людиною, ідеальною дівчиною для Даніеля… — Згадавши про щось, вона роззирнулася по кімнаті й із жалем розсміялася. — Того дня, коли я прийшла на вечерю, коли ми вперше зустрілися, я дуже нервувалася, а всі твої вчинки змушували мене почуватися зайвою. Були ти й Даніель, і жодного місця для когось іншого. Але я не зайва, більше ні, а ти, здається, ніяк цього не зрозумієш. Та я готова забути про все. Нам варто подружитися. Я хочу, щоб ми стали друзями.

Зрештою Лаура промовила:

— Ти збожеволіла?

Черрі оглянула кімнату так, наче подумала, що Лаура зверталася до когось іншого.

— Ні. Я справді не знаю, що такого зробила, щоб ти мене так зненавиділа.

Лаура вже було відкрила рота, щоб відповісти, але Черрі зрозуміла, що вона збиралася сказати, і це роздратувало її.

— О, знаю, цуценя, лист Маріанні, хоча він і вирішив розлучитися з тобою сам, — зневажливо додала вона, — але все це було після того, як ти так паскудно зі мною обійшлася. Та брехня… Це… не можна пробачити.

Лаура здригнулася.

— Не можеш посперечатися, правда? Я просто дала тобі скуштувати власної пігулки. — Черрі встала й пройшла повз Лауру до кухні.

Там було темно, і єдиним джерелом світла були лампи під шафками.

— Я маю сама собі налити? — зітхнула вона, дістаючи пляшку соку з холодильника.

Лаура обережно спостерігала за нею, але нічого не говорила. Вона побачила свій телефон там, де й залишила його, і розмірковувала, чи зможе дістати його й набрати 999 так, щоб Черрі цього не помітила. Але тоді вона б точно почула голос у слухавці, до того ж Лаура не була впевнена, чи не поїхав у Черрі часом дах. Лаура знала, що, напевно, варто спробувати поговорити з нею, умовити чи щось таке, але вона нервувалася, не знаючи, з чим мала справу. Вона повільно відчинила шафку, витягла склянку й штовхнула її через стіл. Черрі глянула на неї з приємним подивуванням.

— Дякую. Бачиш, це не важко. Бути милою. — Вона налила собі соку. — Знаєш, ти зробила Даніеля жалюгідним. — Вона бачила, як спалахнули очі Лаури на саму згадку про її сина, і нетерпляче зітхнула. — Він не знає, що я тут, і зараз точно не в тому фізичному стані, щоб приїхати. Він спить, — додала вона у відповідь на стривожений погляд Лаури, — і, напевно, якийсь час не прокинеться.

— Що ти з ним зробила? — розгнівано спитала Лаура.

Черрі зупинилася, ледь ковтнувши.

— Знаєш, тобі варто хоч інколи прислухатися до себе. Він дорослий чоловік. Йому не потрібна мамуся, котра втручається в його життя. — Вона глянула на неї. — З нас вийде гарна пара, він і я. Я гарна людина. Я не зробила нічого поганого, я важко працювала задля цього.

— То ти визнаєш це? — тихо промовила Лаура.

— Що?

— Що ти планувала отримати Даніеля. Ти обрала його через те, що він має.

Черрі розгнівано стукнула склянкою об стіл. Ця жінка була така обмежена, не готова побачити речі під іншим кутом зору. Їй не подобалося те, що вона хотіла поладнати, стати кращою. Господь дозволив бідним людям думати про гроші, коли їх у них не було.

— Заради Бога. — Вона підійшла до задніх дверей і визирнула надвір. Було темно, але в саду й досі горіло світло.

Засмучена, Лаура спостерігала за нею й не могла далі триматися. Черрі звільнила всі її страхи й тривоги. Її голос тремтів.

— Ти сказала, що ти гарна людина, але ніколи в житті я не чула нічого обурливішого. Ти брехуха, що постійно прикидається й маніпулює іншими. Тебе цікавить тільки одне, і це те, що ти зможеш отримати для себе.

Черрі напружила плечі.

— Ні…

— Ти лише егоїстичний паразит…

— Ні, це не так…

— …і на моє нещастя, так трапилося, що мій син опинився не в тому місці й не в той час, коли прийшов в агентство нерухомості…

— Зупинися… — Черрі затулила вуха долонями.

— …і ти систематично руйнуєш його життя, і навіть твоїй матері соромно називати тебе дочкою…

— ЗАТКНИСЯ!

Крик Черрі завис у повітрі, і якийсь час жодна з них нічого не говорила. Черрі намагалася заспокоїти дихання, контролювати бажання налетіти на Лауру, зірвати самозакоханий, осудливий вираз обличчя з цієї привілейованої жінки. Вона зосередилася на саду, розмірено дихаючи й заштовхуючи назад той гнів, що загрожував затопити її. Тремтячи, вона стиснула долоні в кулаки. Раптом її затопив смуток, відчуття поразки, що могло вивести її з рівноваги. Вона запропонувала Лаурі дружбу, повагу, хотіла навіть, щоб їхні стосунки нагадували матір та дочку, і що отримала натомість? Відмову та ворожість. Вона ніколи не підходитиме. Черрі стражденно поклала руки на вікно й саме тоді побачила це. Просто посеред галявини. Вона знову уважно придивилася, просто щоб переконатися, що не помилилася. Там точно було порожньо, віконне скло зникло.

Вона розвернулася.

— Лауро, мені шкода, що ти й досі так вважаєш, але не думаю, що ти розумієш, що я намагаюся сказати. Ми з Даніелем кохаємо одне одного, — до того, як Лаура почала сперечатися далі, вона поклала руку на дверну ручку. — Не проти, якщо я впущу трохи свіжого повітря? Для мене це трохи важко.

Вона розблокувала розсувні двері й відсунула першу секцію. Потім зробила один крок у дворик. Було прохолодно, але свіжість іще більше загострила її розум, і було в цій темряві щось, що в той момент змусило її нервуватися.

Лаура обережно спостерігала, її серце шалено билося в грудях. Тієї секунди, коли вона закінчила свою тираду, уже пожалкувала про свою імпульсивність. Мовчання Черрі тривожило її, а тепер вона вийшла в сад. Що їй робити? Вона зважила можливість зачинити двері й замкнути їх, але Черрі все ще була надто близько. Вона могла повернутися за півсекунди й встромити ногу у двері — ні, вона ніколи не зможе зачинити їх вчасно. Лаура зробила крок уперед, сподіваючись, що ця дія зможе змусити Черрі теж відступити глибше в сад і подалі від дверей.

Несподівано Черрі розвернулася й повністю розчинила двері, аж до стіни.

— Годі тобі, це прекрасна ясна ніч, — сказала вона й жестом показала Лаурі виходити.

Лаура подумала якусь мить. Якщо вона піде за Черрі надвір і заведе її достатньо глибоко в сад, поки сама залишатиметься достатньо близько, то, можливо, зможе забігти в будинок і замкнутися там. Вона вийшла надвір, і Черрі почала йти на газон.

«Це схоже на диво», — думала Черрі, наче так і мало бути. Діра просто посеред газону. Лаура могла впасти випадково. Це було щось із того, що легко могло статися, навіть якби її тут не було. Вона знала, що мусить знову розізлити Лауру, бо коли та засмучувалася, то ставала необережною.

— А як щодо того, щоб ти запропонувала мені щось, що змусило б мене піти? — поки говорила, Черрі пройшла трохи далі до дірки в землі.

Не надто швидко. Маленькими, маленькими кроками. Вона всміхнулася собі, коли почула, що Лаура пішла за нею.

— Ти хочеш грошей? — задихаючись від обурення, промовила Лаура. — Грошей, щоб ти трималася подалі від Даніеля? Ти, певно, збожеволіла. Я заплачу тобі, а ти скажеш йому, що то була моя ідея? Вважаєш мене такою дурною?

«Ні, не дурною, — подумала Черрі, — просто трохи оскаженілою». Вона пройшла ще трохи далі, наче просто розмірковувала над словами Лаури.

— Я б цього не зробила. Я б пішла, і ти більше мене не побачила б. — Вона підійшла так близько, як тільки могла, не викликавши підозр. Тепер Лаура була дуже близько, лише за кілька метрів. Їй потрібно було обійти її, стати позаду. Тоді вона побігла б до неї, щоб Лаура відсахнулася назад і випадково впала. Несподівано оступилася й трагічно впала в підвал. Потім Черрі просто поїхала б додому й лягла спати. Прокинулася б із Даніелем і чекала б на новини, навіть пальцем би її не торкнулася. Вона почала обходити Лауру.

— Або я могла б просто сказати Даніелю, що в нас нічого не виходить, що я зустріла когось іншого.

У Лаури всередині все стиснулося.

— Не треба. Не роби цього. Просто йди.

— Тоді зупинімося на сотні тисяч. Ні, на двох. Для тебе це дрібниці.

— Будь ласка. Зараз я прошу. Просто забирайся з мого будинку.

— Якщо я зникну, ця чорна смуга закінчиться. Це того варте, Лауро?

Тепер Лаура тремтіла, благаючи:

— Дай мені спокій. Ти сказала, що хочеш, аби ми були друзями, я теж цього хотіла від самого початку. Це те, що я намагалася зробити.

Тепер Черрі була майже точно позаду Лаури. Усе, що їй потрібно було зробити, це трохи відійти до будинку, і вона опиниться на правильній позиції. Поки вона говорила, то мусила непомітно підійти на один фут ближче. Непомітні, незначні рухи. Вона почала відступати, даючи собі достатньо простору для бігу.