Дівчина мого сина

7

Від офісу з кондиціонером до будинку Кавендішів було лише десять хвилин ходу, однак Черрі відчувала, що розпашіла від спеки, і нервувалася. Навіть із початком вечора температура сягала тридцяти градусів, і дівчина швидко й непомітно перевірила, чи під пахвами раптом не залишилося пітних плям. На щастя, минулося — лише невелика, розміром із п’ять пенсів, плямка під правою рукою.

Черрі хвилювалася. Їй хотілося їм сподобатися. Вона глянула на букет тигрових лілій, який тримала в руках: красиво загорнутий у коричневий папір і перев’язаний шворкою так, що здавалося, наче квіти затягли в корсет, — і знову замислилася над тим, чи цього вистачить. Квітів було багато, та ще й досить великих. «А як же інакше?» — іронічно подумала вона, адже цей букет коштував їй шістдесят фунтів. І знову ж таки лілії були великі. Вона порахувала стебла: сім. Це точно не занадто? Черрі переклала букет у другу руку, щоб долоні не дуже спітніли, і вирішила, що так чи інакше вже запізно з ними щось робити. Важливо було прийти не з порожніми руками. Вона звернула на вулицю, де жили Кавендіші, і глянула на годинник, побоюючись, що може прийти зарано. Господи, вона в жодному разі не хотіла виглядати так, наче була у відчаї чи щось таке. Черрі швидко перейшла на іншу вулицю, яка привела б її на протилежний кінець тієї, на якій вона щойно була. Пройшла вздовж неї, удаючи, ніби трохи заблукала, на той випадок, якщо поруч був хтось знайомий із тими людьми, з якими вона збиралася зустрітися, і згадка про те, як вона блукала навколо, могла з’явитися в буденній розмові пізніше. Ця думка змусила її зніяковіло здригнутися.

Вона звернула на другий кінець вулиці Кавендішів і, глянувши на годинник, узяла такий темп, щоб дійти до металевих воріт під номером тридцять вісім точно о шостій тридцять. Вона пройшла шаховою дошкою, що була викладена ідеально чистою білою та чорною плиткою, до великих масивних чорний вхідних дверей і подзвонила у дзвіночок. Чекати їй довелося недовго: двері відчинив радісний та гостинний Даніель. Він узяв її за руку, палко, але коротко поцілував у губи.

— Привіт! Вони до смерті хочуть із тобою познайомитися, — прошепотів він їй на вухо, ніби попереджаючи, а потім вона почула кроки двох людей, які наближалися до них.

Першим ішов містер Кавендіш — широкоплечий чоловік, який звик заходити до кімнат, не маючи ані краплі страху перед тим, що там може бути. Він був вбраний у сорочку з короткими рукавами, заправлену в шорти — дивне поєднання напівофіційного та буденного стилю, а його погляд, — не те, щоб злий, — скував Черрі. Він схопив її вільну руку з більшою силою, ніж це було потрібно, — упевнено, по-чоловічому і, якби Черрі говорила відверто, боляче.

— Тату, це Черрі.

— Говард, — промовив він, представляючись. — Приємно познайомитися.

— Взаємно, Говарде.

Він відпустив її руку, і Черрі відчула поколювання, коли кістки випрямилися й відновився кровообіг. Потім настала черга Лаури. Черрі зі здивуванням та прихованим захватом усвідомила, що Лаура взяла її руку й, глянувши на неї, ніби зачарована, притягла ближче й розцілувала в обидві щоки.

— Дуже рада познайомитися, Черрі.

— Я теж, — відповіла вона й віддала букет. — Це для вас.

Лаура прийняла квіти з величезним задоволенням, і Черрі зраділа, що не поскупилася на них.

— О, вони прекрасні. Дякую.

Черрі не могла до кінця повірити в те, що ця чарівна жінка, напевно, того ж віку, що й її мати. Вони були такі різні. Лаура — висока, велична, яскрава білявка. Кремова шовкова блузка та широкі карамельні штани підкреслювали її силует так, наче це був їхній привілей, а в цілому складалося враження, наче вона була однією з осяйних золотих богинь.

— Мені подобається ваша блузка, — не стрималася Черрі й мусила докласти всіх зусиль, щоб придушити рум’янець, що почав був з’являтися на її щоках.

— А мені твоя, — відповіла Лаура. — Тобі дуже личить цей колір.

Черрі ще більше почервоніла, відчуваючи, що спонукала Лауру сказати щось приємне у відповідь, і стояла, не кажучи ані слова, усміхалася й мріяла про те, аби бути хоч трішки витонченішою.

— Саме час випити, — сказав Говард і попрямував, як Черрі вже знала, в одну з віталень.

Вона сіла на краєчку довгого сірого дивана, і, дякувати Богу, Даніель сів поруч. Лаура трішки відстала й, напевно, поклала десь квіти, бо її руки вже були вільні. Вона не змогла б так швидко поставити їх у вазу, і Черрі відчула себе зневаженою. Її квіти в’януть десь на полиці? «Зберися, — суворо сказала вона собі, — навряд чи Лаура могла зникнути хвилин на десять, щоб поставити букет, якщо ти щойно прийшла. З квітами все буде добре».

— Аперитив? — запропонував Говард.

— Так, будь ласка.

— Беліні? — хоча він уже наповнив один келих і передав його їй.

Коли Черрі робила перший ковток, то намагалася не дозволити бульбашкам потрапити їй у ніс.

— Сьогодні в тебе був робочий день? — запитав Говард, продовжуючи наливати келихи.

— Так, я працюю в «Гайсміт та Браун».

Лаура взяла в чоловіка келих і плавно опустилася в крісло навпроти Черрі.

— Даніель згадував про це. Тобі там подобається?

— Так, дуже.

— Ти давно вже там працюєш?

— Недавно.

Вона цього не продумала й, скориставшись паузою, узяла келих у другу руку. Черрі знала, що їй потрібно розслабитися, але так переймалася тим, щоб справити гарне враження, що її мозок постійно працював, намагаючись запам’ятати, що вона хотіла розповідати, а що — ні. Вона ризикувала здатися грубою.

— А чим займалася раніше?

— Працювала в галузі ресторанної справи.

Батьки Даніеля всміхнулися, як здалося Черрі, з ввічливим інтересом. Вона відчула, що знову ризикує почервоніти. Вони явно здогадалися, що вона сказала це, аби приховати, що працювала в ресторані. Відчуваючи себе по-дурному, вона швидко заговорила:

— А до цього побувала в Австралії. Я… Еее… хотіла трохи відпочити після…. іспитів.

— Який університет ти закінчувала? — запитав Говард.

Черрі подумки зіщулилася.

— Еее… Ніякий… Але я склала всі іспити на «відмінно».

Та що ж це з нею коїться? Намагається виправдатися, зовсім як дитина.

— Тож ти повернулася й вирішила почати кар’єру, навчаючись на роботі. Дуже похвально, — сказала Лаура, — особливо враховуючи теперішню вартість навчання.

Черрі усміхнулася й кивнула. Вона зрозуміла, що Лаура прикриває її, і зніяковіло переклала келих в іншу руку, розмірковуючи над тим, що сказати, щоб змінити тему.

Даніель стягнув її з дивана.

— Ходімо, я покажу тобі будинок. Можеш дати свою професійну оцінку.

Черрі вийшла за ним із кімнати, почуваючись так, наче завалила перший іспит. Щойно вони вийшли за двері, Даніель ущипнув її за задок. Вона ледь встигла втриматися, щоб не скрикнути й, попереджуючи, штовхнула його руку, проте така інтимність підбадьорила її.

— Коридор, — сказав він, — як бачиш, він у нас є.

— Та ще й дуже красивий, — відповіла Черрі, знаючи, що його батьки можуть чути все, про що вони говорили. Але так і було: блискуча паркетна підлога вела до двох вигнутих білих дерев’яних сходів — одні нагору, а другі — вниз. Перед мармуровим каміном лежав турецький килим, а по обидва боки від нього стояли великі крісла, і Черрі стало цікаво, чи хтось колись там сидів.

— Тобі не варто так хвилюватися, вони такі самі, як і ти, — стишено сказав Даніель, однак Черрі все одно застережливо глянула на нього. Вона чула, що Лаура вийшла в коридор услід за ними.

— Я лише збираюся закінчити суфле, — промовила вона й попрямувала на кухню.

— Туди ми не підемо, щоб не турбувати шеф-кухаря.

Замість цього Даніель повів її сходами нагору, і вони опинилися на другому поверсі. Не зупиняючись, він промовив: «Це мамина кімната», — і пішов сходами далі, а Черрі здивовано подумала: «Як цілий поверх може призначатися лише для спальні однієї людини, а ще, напевно, величезної ванної кімнати та гардеробної?» Помітила вона й те, що не схоже було, що містер та місіс Кавендіш сплять разом. На третьому поверсі Даніель повів її в одну зі спалень.

— Моя кімната, — сказав він. — Хоча не зовсім, уже ні. Але це була моя кімната в дитинстві.

Тут стояли величезне міцне дубове ліжко, шафа та стіл, однак винятковим у цій кімнаті було те, що вона належала чоловікові, який стояв позаду. На кожній стіні висіли фотографії: Даніель у Мачу-Пікчу, на острові Пасхи, біля пірамід. Різноманітні екстремальні види спорту: скелелазіння, катання на лижах, сплавляння на плоту на порогах Великого каньйону та знімки з Гранд-туру. Були там і нагороди: кубки з регбі, крикету й тенісу. Усі натерті до блиску й без пилу. Це була наочна демонстрація його юності й усіх тих можливостей, які він мав.

— Ого. Ти був достатньо цілеспрямованим.

— Це не моя заслуга. Ну, я маю на увазі, що мені це подобалося, однак це мама наполягала на заняттях.

— Напевно, вона тобою дуже пишається.

Черрі потягнулася до вікна й підняла фото, на якому Даніель був на велосипеді в Піренеях. Хтось — очевидно, Лаура — підписав його в куточку, поруч із датою. Поставивши рамку на місце, вона визирнула у вікно й побачила посеред галявини синюватий прямокутник розміром десь три на два метри. Схоже було на скло.

— Що це?

Даніель став позад неї.

— Вікно. Для басейну.

Черрі обернулася з широко розплющеними від здивування очима.

— У вас там басейн? Під землею?

— Ага. Починається під садом і тягнеться аж під будинок. І це ще не все, перед будинком винний погріб та кімната, де за переглядом фільмів любить зависати тато. А ще нижче невеликий гараж. Хочеш скупатися?

Черрі пильно вдивлялася у вікно, намагаючись уявити, на що це схоже.

— На жаль, не взяла із собою купальника.

— Не важливо. — Даніель став цілувати її ззаду в шию, однак Черрі зніяковіло почала вириватися.

— Твоя мама внизу, — прошипіла вона.

— Так, — погодився він, продовжуючи цілувати її.

Черрі відштовхнула його.

— Я хочу справити гарне враження. Не змушуй мене виглядати роздратованою.

— Сьогодні ти просто прекрасна. Може, ми швиденько?

— Категорично ні.

Задзвенів дзвіночок. Даніель важко зітхнув.

— У мами інші плани.

— Скажи мені, що це не виклик.

— У нас великий будинок. Їй треба було якось кликати мене за стіл. Ну, і що мені тепер робити з цим? — Він указав на випуклість у своїх шортах.

— Під час вечері уявляй мене голою.

— Умієш ти дражнити! — Однак це подобалося йому, і вона про це знала.

Тримаючи Черрі за руку, Даніель повів її назад сходами вниз, і вони зустріли Лауру в коридорі. Вона несла тацю з чотирма горщичками, з яких струменіла пара.

— Вибачте, якщо скоротила вашу екскурсію, однак це не може чекати.

Даніель випустив руку Черрі й підійшов до матері, щоб узяти в неї тацю. Це викликало в дівчини незрозуміле відчуття покинутості, а її впевненості знову наче й не було.

Вечерю накрили в їдальні, і на якийсь час за столом опинилося більше людей. Черрі сиділа навпроти Говарда, а Даніель — навпроти матері. Кожна річ наче випромінювала успіх: столові прибори, склянки й навіть посуд — білий сервіз з акварельними квітами по краях. Майже всю стіну займала величезна сучасна олійна картина, імовірно, така ж дорога, як і все решта в будинку.

— Тадам! — вигукнув Даніель, поставивши тацю із суфле на стіл.

Черрі відразу ж відчула слабкий специфічний рибний запах, який було неможливо ні з чим сплутати. Краб. Вона завмерла. У неї були погані спогади, пов’язані з однією з покупок її мами за знижкою, коли в товару збігає термін придатності. Тоді вона провела майже всю ніч у ванній через нудоту. Запах викликав у Черрі відразу, однак вона вирішила, що впорається. Перед нею поставили страву: пухка хмарка суфле чекала, поки Черрі торкнеться її гостренької верхівки. Вона зволікала так довго, як тільки могла, аж доки всім не накрили на стіл і вони не скуштували перший шматочок. Потім узяла маленьку виделку, міркуючи, що в неї поміститься менше, ніж у ложку, і невпевнено скуштувала. Вона доклала всіх зусиль, щоб не вдавитися, і з острахом подумала про те, як їй упоратися з цією стравою так, щоб її не знудило, і не образити господиню. Вона зупинилася, щоб відпити вина, а потім повільно взяла виделкою ще шматочок, однак Лаура помітила напруження Черрі.

— Усе добре?

Черрі хотіла виправдатися, але здалася.

— Вибачте. Я не люблю крабів.

— Господи, не їж.

— Вибачте… — зніяковіло повторила Черрі. — Від цього мені стає… недобре.

Даніель стукнув себе по лобі.

— Це моя провина. Вибач, Черрі. Мама просила мене перевірити. Я геть забув. — Схоже було, що він розкаюється. — Я думав, усе буде добре.

— Вибач, — промовила Лаура, підвелася й забрала її тарілку.

— Співчуваю, — сказав Говард.

Лаура пішла, щоб віднести тарілку на кухню.

— Це дістанеться Мойсею.

— Коту, — пояснив Даніель.

— Що ж, вважаю, було смачно, — сказав Говард, доїдаючи, коли Лаура з’явилася знову.

— Дуже смачно, мамо, — погодився Даніель.

— Рада, що вам сподобалося. — Вона виглядала засмученою, але взялася за свою порцію. — Вибач, Черрі.

Лаура була дуже люб’язною, однак Черрі згорала від сорому. Вона чула, як забурчав її шлунок, і швидко напружила м’язи, тож цього не помітили.

— А ти голодна! — сказав Говард. — Ми можемо принести для неї щось інше?

— Усе в порядку, чесно.

— Ти впевнена? — продовжила Лаура. — У мене таке відчуття, наче я намагалася отруїти тебе чи ще щось! Може, дині? Здається, у холодильнику є частина.

— Якось я отруївся мідіями, — сказав Говард, — і відтоді так і не зміг знову їх скуштувати.

Черрі воліла б, щоб вони більше про це не згадували. Даніель поклав їй під столом руку на коліно, утішаючи.

— Дякую, тату, але не думаю, що зараз слушний момент для таких спогадів.

З кухні почулося нявкання. Лаура підвелася.

— Мойсею, — погукала вона, — ти й досі голодний?

— У нас завжди були домашні тварини, — сказав Говард. — Живий куточок. Хоча я завжди більше любив собак.

— Чому в нас ніколи їх не було? — запитав Даніель.

— Твоя мати не хотіла. Вони нагадували їй кокер-спанієля, якого вона мала в дитинстві.

— Він помер, — сказала Лаура. — Це мене спустошило. Потім кілька тижнів мені снилися кошмари.

— Шкода, — сказав Даніель. — Мені подобаються собаки.

Кіт занявчав голосніше й поважно зайшов до кімнати, а потім почав тертися об ноги Лаури.

— Не слухай його! — сказала вона. — Ти наш улюбленець.

Черрі глянула на нього з величезною неприязню. Це було нерозумно, вона знала, однак їй здавалося, що навіть кіт змовився проти неї, щоб отримати суфле. Усім, окрім неї, сподобалося це бісове суфле. Чому вона не могла так само його любити, як і ці люди?

— Філейний стейк та обсмажена картопля на основну страву? — невпевнено запитала в Черрі Лаура. — Нормально?

Черрі широко всміхнулася.

— Звучить чудово.

— А що на десерт, мамо? — запитав Даніель.

— Я б здивувалася, якби ти про це не згадав, — усміхнулася Лаура. — Черрі, очевидно, ти вже знаєш про залежність Даніеля від шоколаду?

Черрі знову всміхнулася: гарний шанс зав’язати розмову. Вона не знала.

— Мені доводиться ховати його, коли Даніель удома, — сказала Лаура.

«Правда? Тричі “ха”!» — подумала Черрі.

— Ти будеш радий дізнатися, що це… шоколадно-фісташкова маркіза.

Даніель обійняв маму.

— Ти неймовірна!

Черрі не знала, що таке маркіза.

— Подобається? — запитала в неї Лаура.

— Так, дуже, — відповіла Черрі.

— Напевно, я збожеволів, якщо з’їжджаю звідси, — сказав Даніель, і Черрі відчула легке занепокоєння.

Вона глянула на нього і з полегшенням зрозуміла, що він пожартував. Було очевидно, що між ними дуже гарні стосунки — між Даніелем та Лаурою. Надзвичайно гарні. Для неї в цьому було щось інопланетне — така близькість із матір’ю та їхні приязні жарти засмутили її. Вона уявила такі стосунки зі своєю мамою й відразу ж здригнулася від відрази. Так було не завжди. Коли Черрі була малою, вони були близькі. Як дитина вона майже обожнювала Венді, але подорослішавши, Черрі почала її соромитися — матері, котра працювала в супермаркеті й чий світ був такий малий. Усе ставало тільки гіршим, тому що Венді була дуже милою, як цуценя: вона завжди бігала навколо дочки, бажаючи бути частиною її життя. Через це в Черрі виникало відчуття провини, тому інколи їй здавалося, що якби Венді дала їй ляпаса й сказала, якою поганою була її поведінка, то все стало б значно простішим. Думки про Венді завжди псували Черрі настрій. Вона спробувала не звертати на них уваги й насолоджуватися стейком та, як виявилося, неймовірним шоколадним мусом.

— Тож коли я отримаю назад свій барліг? — запитав Говард, наливаючи всім вина.

Даніель розсміявся.

— Учора, — пояснив він, — тато спустився вниз, щоб поплавати. Унизу вистачило б місця для нас обох, — сказав Даніель батькові.

— Для твого стилю плавання місця замало. Більше води за межами басейну, ніж у ньому.

— Ти просто не хотів осоромитися.

— Я надто звик до того, що ти тут майже не буваєш. Черрі, тобі має бути соромно, що ти не змогла зайняти його минулого вечора.

— У Черрі були інші плани, — сказав Даніель.

— Так, — погодилася Черрі.

Вони всі глянули на неї. За обідом вона говорила дуже мало, надто нервувалася, надто соромилася, щоб підтримувати розмову, тому не очікувала, що опиниться в центрі уваги. Черрі й подумати не могла, що однослівна відповідь прозвучить так загадково, однак тепер вона несподівано зрозуміла, що насправді все склалося якнайкраще.

— Щось приємне? — запитала Лаура.

Черрі зробила вигляд, наче відповідати їй було ніяково, наче не хотіла привертати до цього увагу.

— Учора був мій день народження. Я провела вечір із мамою.

Даніель здивовано відкинувся на спинку стільця.

— Ти мені не говорила! — Він обома руками торкнувся її обличчя й поцілував. — З днем народження!

Черрі сором’язливо всміхнулася.

— Дякую.

— Як це мило! — вигукнула Лаура. — Усього найкращого.

Черрі була задоволена тим, як усі відреагували на її слова. Тепер її не можна було звинуватити в тому, що вона заздалегідь сказала про це Даніелю, щоб отримати дорогий подарунок, однак глибоко в душі знала, що він неминуче почуватиметься винним, що пропустив цей день, а завдяки цьому вона, імовірно, отримає значно більше. Говард пішов на кухню й уже повертався, стискаючи в руках пляшку шампанського та чотири келихи, тримаючи їх перевернутими, за ніжки. Черрі із задоволенням помітила, що це було рожеве шампанське «Вдова Кліко»[11].

— Якраз для святкування, — сказав Говард.

Він передав кожному келих рожевого напою з бульбашками й підняв свій.

— За Черрі!

— За Черрі, — промовили Даніель та Лаура, і вперше за весь вечір вона відчула, що є частиною цього всього.

— Ви з мамою, напевно, затіяли гарне святкування? — запитала Лаура.

Бульбашки випарувалися. Черрі відчула сором. Навряд чи вона могла розповісти про напружену годину у квартирі-в’язниці, коли намагалася не перекинутися на дивані та розмірковувала над виправданнями, щоб піти раніше. Усі дивилися на неї з очікуванням і всміхалися.

— Не дуже.

Вона побачила, як на обличчі Лаури з’являється спантеличення ще до того, як та змогла його приховати.

— Що ж, іноді гарно посидіти вдвох.

Усередині Черрі скипіла стражданнями. У той момент вона відчула, що від усіх інших у цій кімнаті, включно з Даніелем, її відділяє ціла прірва. Раптом на неї нахлинуло бажання вийти, перевести подих та з’ясувати, що ж цього вечора, на який вона чекала з таким нетерпінням, пішло не так.

Черрі підвелася.

— Мені потрібно вийти…

Лаура вказала на коридор.

— Перші двері наліво.

Черрі замкнула за собою двері й опустилася на підлогу. Чому вона не вписується? Минулого вечора слова матері різонули її. «Вони інакші. Багаті, у них інше життя. Зовсім не таке, яке відоме нам».

Можливо, вона мала рацію? Зараз вечір перетворився на купу напружених, незручних моментів. Нічого з цього вона не передбачала. Вона уявляла, що подружиться з Лаурою, знайде між ними щось спільне чи, може, перекинеться парою жартів, можливо, навіть піде на кухню, щоб допомогти з вечерею. Черрі навіть мріяла про те, що Лаура зможе замінити їй матір, візьме під своє сильне крило та буде такою мамою, про яку Черрі завжди мріяла. Черрі згорала від сорому через свою дитячу фантазію. Якимось чином вона провела вечір, відчуваючи себе нижчою, не гідною цих людей. Приниження перетворилося на обурення, і вона розлючено змила унітаз та увімкнула воду просто на той випадок, якщо хтось слухав. Вона хотіла повернутися додому: розчарування та відчуття провалу роз’їдали її зсередини. Як їй коли-небудь вдасться втекти від свого життя, якщо вона не може навіть підтримати розмову з кимось вищим від свого класу? Черрі глибоко вдихнула, а потім відчинила двері ванної кімнати. У коридорі нікого не було. Повернувшись до їдальні, вона побачила, що всі встали з-за столу. Говард зник, а Лаура з Даніелем сиділи до неї спинами й вглядалися в екран лептопа. Лаура ніжно обіймала Даніеля за плечі, і Черрі здивовано на це дивилася. Складалося враження, що її рука створює для неї бар’єр, не дає змоги підійти до них.

— Черрі знайшла для тебе просто чудове житло, — сказала Лаура.

Вони переглядали фотографії квартири. То он ким вона була — персоналом, найманим агентом, корисною лише для того, щоб знайти для її сина квартиру? Навіть якщо й так, — а Черрі знала, що для цього не було причин, — їй було байдуже. Вона пройшла далі й приєдналася до них. Потім навмисно поклала руку Даніелю на поперек і почала гладити його. Він повернувся до неї й усміхнувся. На обличчі Лаури Черрі побачила тінь здивування й відчула, що та швидко прибрала руку.

— Мила, правда ж? — сказала Черрі.

Не відриваючи погляду від екрана, вона подумки всміхнулася, її накрило відчуття задоволення, коли вона по-власницькому залишила свою руку на місці.