Дівчина мого сина

14

Не схоже було, що Черрі збиралася їхати. Минали ліниві, наповнені сонцем дні, і Лаура продовжувала чекати, поки Черрі нарешті скаже, що її відпустка добігає кінця, чи заговорить про те, коли їй потрібно повертатися до роботи, однак дівчина й не згадувала про це. Пропозицій про спільні поїздки, коли вони змогли б провести весь день разом, більше не було, до того ж Лаура вже не відчувала такого ентузіазму, як раніше. Вони жили за шаблоном: за сніданком Лаура цікавилася їхніми планами на день і, якщо вони збиралися на пляж, тепер відчувала полегшення, бо не потрібно було підтримувати ввічливу розмову. Замість цього вона б лежала біля басейну, спокійна, хоча й самотня. Лаура усвідомила, що присутність Черрі починала її дратувати. Це була її відпустка, і вона не розраховувала, що тут постійно буде дівчина її сина. Лаурі хотілося провести якийсь час із Даніелем, лише вдвох.

Вона заговорила було про це з ним іще раз кілька днів по тому, як Черрі мала повернутися додому. Він вибачився й запропонував відразу ж знайти готель, де б вони натомість могли зупинитися. Однак Лаура усвідомила, що не бачитиме сина взагалі, і відразу ж відмовила його.

Напруження зростало й через інше. Лаура не знаходила речей на своїх місцях. Її ключі могли зникнути з кухонного столу. Зубна щітка — опинитися в смітнику, упавши з раковини. На її машині, узятій напрокат, з’явилися глибокі подряпини, і це, напевно, сталося тоді, коли вона паркувалася в селищі. Її непокоїла не лише тривала присутність Черрі. Була ще й проблема з вартістю квитка. На ньому абсолютно точно було зазначено п’ять сотень фунтів, у цьому вона була впевнена. А Даніель сказав, що заплатив на сотню більше. Лаура дуже добре знала про прірву в матеріальному добробуті між Даніелем та Черрі, тому їй не подобався такий хід її думок.

За два дні до того, як Лаура мала повертатися додому, їй несподівано стало зрозуміло, що Черрі воліла б залишитися на віллі, коли вона сама повернулася б у Лондон. Це роздратувало жінку так, що вона навіть не знайшла, що відповісти, коли вони сказали, що збираються провести день у Сен-Тропе. Лаура помахала їм на прощання й вийшла до басейну, щоб забрати купальник, який залишала на сушці вчора. Однак там його не було, тому Лаура роззирнулася довкола. Вона могла присягнутися, що повісила його сюди вчора ввечері. Потім Лаура побачила його, скинутий вітром у бруд. Вона підійшла, щоб узяти купальник, і побачила, що він був брудний так, наче його здуло, коли він був іще вологий, що дивно, адже минулого вечора вітру не було. Зітхнувши, вона забрала його всередину, щоб випрати. Увімкнувши воду, жінка розмірковувала над тим, які запитання може поставити Черрі, якщо такі взагалі були. Навряд чи вона могла запитати про вартість квитка, адже це прозвучало б як пряме звинувачення, тому Лаура вирішила, що запитає в Черрі, коли та планує повертатися. На це Лаура мала повне право.

Вона подовжить поїздку ще на три дні. Зрештою, на те, щоб організувати похорони у Франції, потрібно більше часу, а ще вона мусила розібратися з усіма бабусиними справами. Коли Черрі зателефонувала Нейлові, щоб повідомити, що її бабусі не стало, він був доречно співчутливий і мусив погодитися подовжити відпустку. Не говорити Лаурі точного часу, на який вона планувала залишитися, було правильним рішенням, адже це давало їй змогу розібратися зі своїми справами. Та хто в дідька вона така, щоб ритися в її особистих речах? Лаура сунула носа в те, що її аж ніяк не стосувалося, завжди ставила запитання, хотіла проводити з ними кожну хвилину і, мабуть, думала, що сам Бог наділив її правом нишпорити в їхній спальні. Черрі зітхнула. Їй так хотілося, щоб усе було по-іншому. Було б так добре, якби вони мали щось схоже. Черрі вважала, що дуже важливо підтримувати гарні стосунки з матір’ю свого хлопця, тому її непокоїло, що в неї це не виходило.

Коли вони гуляли по Сен-Тропе, Черрі тримала Даніеля за руку, за плечима в них були рюкзаки, очі затіняли капелюхи, а коли вони йшли, то піднімали своїм взуттям пил та пісок. Вони пройшли через Place des Lices, де в мереживному затінку під платановими деревами старигани грали в буль, а потім спустилися до порту, де яхти здавалися завеликими для затоки.

— Повтори, що то було? — запитав Даніель, бажаючи почути, як вона це скаже.

— Коротка синя широка спідниця та смугастий синьо-білий топ. Ідеальне поєднання кольорів, — відповіла вона, здригнувшись.

Він глянув на її ноги.

— Наскільки коротка?

Вона натягнула капелюх йому на обличчя.

— Добре, вибач, — усміхнувся він. — А потім що?

— Одного дня я гуляла з кількома друзями й побачила дівчину, котрій ці речі належали раніше. І так трапилося, що саме в той момент я була вбрана саме в них.

— І що?

— Ти не розумієш. Це було так принизливо. Мені було так соромно, що я побігла через вулицю, сподіваючись, що вона мене не помітила. Саме тоді мене й збило авто.

— Що?! — жахнувшись, він глянув на неї.

Черрі стиснула його руку.

— Усе закінчилося лише розтягненням гомілки та численними подряпинами.

— Ти могла загинути.

— Тоді я більше переймалася тим, чи стане вся ця історія відома в школі. Не забувай, мені було чотирнадцять. На щастя, дівчина не зрозуміла, чому я побігла. Насправді, — сказала Черрі, несподівано це усвідомивши, — я раніше нікому цього не розповідала, аж дотепер.

Даніель узяв її за руку й стиснув, і Черрі всміхнулася. Час від часу історії, що переслідували її в дитинстві, були корисними, і, на відміну від дечого, що вона розповідала, повністю правдивими. Даніель потягнув її на інший бік вулиці.

— Що? — вражено сказала вона, а потім роззирнулася й побачила, що вони заходять у вузькі вулиці Старого Селища, де розташовувалися всі брендові магазини, і, здавалося, ідуть прямісінько до «Dior». Її серце стрепенулося: він хотів чогось, проте вона не могла до кінця зрозуміти, чого саме. Потім вони зайшли всередину. Черрі розглядала недоторканну виставку товарів: ці речі, здавалося, насміхалися з неї через свою вищість, і дівчина починала нервуватися. Просто чудово, що історії про важкі часи спонукали його запропонувати похід по магазинах, однак вона й близько не могла собі уявити таких цін.

— Як гарно всередині.

— Запишіть на мене, — тихо промовив Даніель.

Вона витріщилася на нього.

— Усе, що захочеш. А взагалі приміряймо одяг. Мені подобається жовта блузка, як тобі?

Вона глянула туди, куди він указував, потім знову на нього, і це все одно не вкладалося в голові.

— Тобі краще поквапитися, тому що в нас у планах й інші.

— Інші? — тільки й змогла промовити вона.

— Не питай мене про всі ці назви, я ніколи не міг запам’ятати їх усі, однак у них є гарний одяг. — Він, виправдовуючись, усміхнувся й указав на своє скромне вбрання. — Як я й казав.

Черрі не могла повірити в те, що чула.

— Я не можу… — почала вона нерішуче.

— Це мій подарунок тобі на день народження, — наполегливо сказав він.

І це все вирішило. Здавалося, він насолоджувався так само, як і вона: знімав одяг із вішалок і подавав його їй, терпляче чекав перед роздягальнею й давав конструктивні коментарі, які доводили, що він і справді дивився на вбрання. А ще він заплатив за все. Черрі не надто божеволіла, вона не хотіла виглядати жадібною чи зловживати його багатством, тому взяла лише кілька одиниць, які обрала, сказавши, що в неї й так забагато одягу, однак навіть попри це тримала в руках п’ять чи шість дизайнерських речей. Після останнього магазину Даніель, здавалося, уже був не такий наполегливий, однак усе одно бадьоро стояв на своєму.

— Хочеш зайти ще в один? — сказав він, киваючи на магазин по той бік вулиці.

Черрі відчула, що з нього досить. Вона поцілувала його в губи.

— Ні, дякую. Це вже неймовірний ранок.

Здавалося, він відчув полегшення, і вона зрозуміла, яку жертву він приніс.

— Ти не любиш ходити по крамницях, правда?

На його обличчі майнула провина, а потім він помітив, що вона сміється.

— Терпіти не можу. Тепер сиди тут, — він указав на лавку в затінку, — а я зайду в пекарню, щоб узяти нам щось на обід.

Черрі була рада відпочити й спостерігала за тим, як він зник в одній із вуличок. Вона задоволено глянула на пакети, усе ще сяючи блаженством. З дурнуватою усмішкою на обличчі вона прокручувала в голові новий одяг. Можливо, вона змогла б одягти котрусь із суконь сьогодні ввечері. Раптом усмішка зникла. Лаура, найімовірніше, мала свою думку про такі щедрі розваги. За останні кілька днів вони значно віддалилися одна від одної, нічого з того, що помітив би Даніель, однак Черрі добре бачила, що та великодушна привітність, з якою її зустрічали на початку, зникла. Неважливо, цей одяг був подарунком, і вона не спонукала Даніеля робити його, хоча він щойно витратив на неї майже дві тисячі євро.

Черрі зніяковіло підвелася. Вона не хотіла викликати жодних підозр про те, чому була з Даніелем. Це ще більше ускладнило б усе. Коли вона розглядала все навколо без жодного конкретного наміру, то побачила у вітрині через дорогу картину, яка здалася їй знайомою, а потім зрозуміла, що робота належала пензлю художника, чиї картини Лаура мала на віллі. Зібравши пакети, вона пройшла до галереї й глянула на неї пильніше. Картину виставили на невеликому дерев’яному мольберті: затока Сен-Тропе олією вартістю три з половиною тисячі євро. На ній висіла позначка «Продано».

У голові їй задзвенів дзвіночок, і дівчина зайшла всередину, знаючи, що має не так багато часу, бо Даніель міг повернутися будь-якої миті. Вона швидко оглянула галерею й побачила, що на дальній стіні висять й інші картини цього художника. «Продано», «продано», «продано» — побачила вона, а потім меншу, «Places des Lices»: затінок від десятка платанів створював на піщаному ґрунті мереживний малюнок. Дивовижно, але, здавалося, її можна було купити. Вона залізе в борги по кредитці на місяці, однак підсвідомо Черрі розуміла, що це того варте. Галерист загорнув картину, дівчина розплатилася, а потім швидко пішла з магазину й повернулася на лавку, сховавши пакунок у пакет з одягом. Даніель прийшов лише кількома хвилинами пізніше — обличчя було червоне, наче він біг. Він вибачився за затримку, однак приніс на обід багет і tarte citron[16].

Вони сиділи на площі і їли, спостерігаючи за гравцями в буль, а потім попрямували на віллу. Біля будинку стояла машина Ізабелли, а коли вони зайшли всередину, то почули ще кілька голосів — Бриджіт із Ніколь теж були тут.

— Ось ви де! — вигукнула Ізабелла.

Очевидно, вона вже випила кілька келихів вина.

— Гарно провели день?

— Чудово, дякую, — відповіла Черрі.

— Бачу, — усміхнулася Ізабелла, глянувши на пакети в її руках.

— У нас буде модний показ? — запитала Бриджіт.

Черрі почервоніла.

— Ні.

— Ну, тоді хоч дозволь подивитися покупки.

Вона схопилася за пакети, намагаючись зазирнути всередину, тому Черрі придушила роздратування й під гучні схвальні та заздрісні вигуки витягла з одного з них сукню.

— Що ще? — вимагала Бриджіт, і Черрі захотілося, щоб вона заткнулася.

— Лише спідниця й топ.

— У всіх цих пакетах? — недовірливо сказала вона. — Припини, звідки така таємничість? Будь ласка, дозволь нам глянути.

Упродовж усього цього часу Лаура не сказала ані слова, але Черрі відчувала, що їй теж хочеться дізнатися, що ж там, у пакетах. Ізабелла та Бриджіт дивилися на неї з очікуванням та цікавістю в очах. Черрі не мала вибору, і вже скоро всі речі витягли, роздивилися та оцінили.

Черрі помітила, що Лаура дивиться на неї з цікавістю. Дівчина розуміла, що їй хотілося б знати, як вона змогла заплатити за весь цей одяг.

— Здається, у тебе був вдалий тур по магазинах, — задоволено сказала Лаура.

— Не по всіх, — з полегшенням сказав Даніель.

— Ти теж ходив? — Бриджіт була вражена. — Як тобі вдалося переконати Даніеля піти по магазинах?

— Це була моя ідея, — усміхнувся він, а потім обійняв Черрі й поцілував її. — З днем народження. Вибач, що із запізненням.

Обличчя Лаури залишалося незворушним. «Саме час», — подумала Черрі. Вона пішла до пакета, у який була загорнута картина, витягла її й передала Даніелю.

— А це для тебе.

Він був здивований.

— Що це?

— Відкрий, — сказала вона, усміхаючись.

Даніель розірвав обгортку, і його обличчя осяяла радість.

— Але ж це… — Він замовк.

Черрі кивнула.

— Я побачила її й просто захотіла, щоб вона належала тобі.

(Через цю картину Черрі майже збанкрутіла, але без цього було не обійтися.)

Картина сподобалася йому, вона це бачила, однак усе одно непокоїлася.

— Тобі не слід було… ти не можеш…

Черрі підняла палець угору.

— Ні. Не хочу цього чути. Мені хотілося подарувати тобі дещо особливе.

— Але…

Вона приклала палець до його вуст.

— Шшш.

Він знову глянув на картину, очі сяяли, і він міцно обійняв її за шию, цілуючи.

— Дякую. Мені дуже подобається.

Даніель був надзвичайно зворушений, вона це бачила й зраділа своєму вчинку.

— То був твій подарунок, — обережно зауважив він.

Він знову поцілував її. З-за його плеча Черрі побачила, що Лаура вагалася. Напевно, вона намагалася зрозуміти, звідки ж у Черрі гроші на таку дорогу картину. Нехай їй покортить.

Тієї ночі Лаурі не спалося. Так багато речей непокоїли її. Даніель заплатив за квиток Черрі, і, очевидно, більше, ніж той коштував, а потім за весь той одяг. Він витратив цілий статок, і, якщо бути справедливою, Черрі, зрозуміло, не змогла б собі цього дозволити. Тож чому картина? Як вона змогла купити оригінал за дві-три тисячі євро, якщо їй було не під силу заплатити за власні квитки? Через це Лаурі не вдавалося заснути аж до другої й прокинулася вона теж рано — десь о шостій. Дивне, злегка нудотне відчуття на дні шлунка не зникало, тож вона встала й пішла на кухню, щоб випити склянку води. Коли жінка підставила склянку під кран, вона вислизнула з пальців і розбилася об раковину. Лаура вилаялася; кілька останніх днів вона була така незграбна: то впускала речі, то губила їх. Їй усе ще потрібно було відремонтувати взяте напрокат авто, а тепер було вже надто пізно, оскільки вона їхала вже завтра. Лаура обережно витягла друзки скла з раковини й склала їх на стару газету. Потім узяла собі іншу склянку, наповнила її та повільно випила. У її голові роїлися ті ж запитання, що й минулого вечора, і це більше нагадувало автомат із грою в пінбол, однак чіткої відповіді вона так і не отримала.

Лаура випрямила кінцівки: вони боліли й сіпалися. Хоча це був останній день її відпустки, під час якої вона мала б відпочити, жінка почувалася напруженішою та більш виснаженою, ніж коли приїхала сюди. Черрі змінила все. Вона почувалася як удома й досі не виказувала бажання проводити багато часу з господинею. Насправді в Лаури виникло чітке враження, що її просто терпіли.

Вона взяла картину, яку Черрі купила для Даніеля. Світло впало на платани, піщані тіні у сквері. Вона була дійсно прекрасна. Не дивно, що Даніель так дорожив нею.

— Це оригінал.

Лаура розвернулася й побачила у дверях Черрі.

— Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

— Як довго ти вже тут? — роздратовано випалила Лаура, наче її впіймали на гарячому, хоча Черрі навряд чи могла прочитати її думки.

— Не довго, — Черрі всміхнулася, пройшла далі, узяла картину й глянула їй у вічі. — Що ще ти хочеш дізнатися?

Лаура була спантеличена. Що вона мала на увазі? Заради Бога, вона ж просто милувалася картиною! Жінка вже хотіла було різко відповісти, коли холодний, згаслий спомин повернувся до неї. Той день, коли вона зайшла в їхню кімнату. Речі Черрі, деталі її квитків. Вона знала, що Лаура їх переглядала й читала?

З’явився Даніель й обвив Черрі рукою.

— Усе ще хочеш на пляж?

Вона всміхнулася.

— Звісно. Лише зберу речі, — промовила й повернулася нагору.

— Як ти, мамо? Останній день під палючим сонцем?

— Ні, дякую.

— Що сталося?

Вона не хотіла відповідати так грубо, але це вже було занадто.

— Черрі гарно провела час?

Він фиркнув.

— Ага. Справді чудово. Щось не так?

— О, припини, ти справді не знаєш? Вона затрималася тут надто довго.

— Мені здавалося, ти була не проти.

Лаура зітхнула.

— Так. Але будьмо чесними. Я не очікувала, що все так затягнеться.

— Вибач, ми б переїхали до готелю, я ж пропонував…

— Усе добре, — стримано відповіла Лаура. — Я лише хотіла дізнатися, невже день, коли вона їхатиме, — така вже велика таємниця.

— Це не таємниця.

— Але коли я запитала, вона не відповіла. І відтоді не розповідала більше нічого. — Лаура відчула, як у ній підіймається напруження від усіх цих днів. — Як довго вона має намір тут залишатися — тижні, місяці, усе літо?

— Черрі їде в суботу.

Лаурі перехопило подих.

— У суботу? Це післязавтра?

— Так, їй потрібно повертатися до роботи.

— Гаразд. Тоді чому вона не сказала?

— Вона казала. Я вже давно про це знаю.

— Але вона й не подумала про те, щоб сказати мені.

— Вона… Я… Напевно, просто забула. Вибач, мені слід було про це подумати. Якби я знав, що ми порушуємо твій простір, то ми б переїхали. Чесно.

Лаура проковтнула тривогу. «Ми», він сказав «ми». Упродовж останніх тижнів вона так сумувала за своїм сином.

— Ти ж знаєш, що це не те, чого я хотіла.

Вони мовчали. Обоє мали більше, що сказати, однак ніхто не хотів порушувати цю тему.

— Ми й справді будемо раді, якщо ти поїдеш із нами на пляж, мамо. Я справді буду радий. Лише на кілька годин?

Вона майже погодилася. Майже.

— Вибач, Даніелю. Я пообіцяла зустрітися з Іззі.

Він був упевнений, що Лаура це вигадала, тому їй було не по собі, однак як вона могла пояснити, що в Черрі було щось таке, що не вписувалося в загальну картинку? Лаура усвідомила, що навіть не здогадувалася про незручність, яка виникла між ними. Усе й так стало ясно з ображеного виразу його обличчя: він подумав, що їй не сподобалася його дівчина.

— Добре, тоді побачимося пізніше.

Ще був короткий поцілунок, а потім він забрав Черрі й вони пішли.

Лаура відчувала провину за те, що вигадала поїздку до Іззі, тож вирішила зробити її правдою й поїхала вниз, у Сен-Тропе. Але, на нещастя для Лаури, Ізабелли не було вдома. Якусь мить вона постояла біля порожньої вілли подруги, думаючи про те, куди себе подіти, а потім повернулася додому. Вона зібрала валізу на наступний ранок, а тоді вирішила подивитися, чи не потрібно повибирати перець чи помідори. Вона взяла з кухні друшляк і витратила на це з півгодини, навіть трішки відволіклася від думок про Черрі, аж раптом почула на кухні голоси. Лаура хотіла ще трохи побути надворі, однак, зітхнувши, зрозуміла, що це було б нечемно, тож пішла всередину з червоним та жовтим перцем і чотирма соковитими томатами.

— Цього року в нас гарний урожай, — почала було вона, а потім побачила вираз їхніх облич. — Що сталося?

Даніель тримав картину. На полотні виднівся пʼятисантиметровий розріз, просто в центрі «Place des Lices».

Лаура жахнулася.

— Як, заради Бога… Твоя прекрасна картина…

— Коли ми зайшли, — сказав Даніель, — вона лежала на розбитому склі.

На кухонному столі були друзки склянки, яку вона розбила раніше й забула прибрати та викинути в смітник.

— Але… Що вона там робила? — Вона дивилася на них обох, однак Черрі не глянула їй у вічі, а замість цього пригнічено дивилася вниз.

Лаурі знадобилася якась мить, щоб усвідомити те, що сталося, однак потім вона відкинула цю думку й розсміялася. А потім зупинилася й скептично запитала:

— Що?

— Що б не сталося, це схоже на випадковість, — милостиво відповіла Черрі.

Лаура була вражена.

— Ти ж не думаєш, що це я?

— Ні, мамо, я просто не знаю, що сталося. Ми повернулися додому й знайшли її — вона лежала на розбитому склі.

— Я хотіла прибрати його раніше, але забула, — Лаура замовкла, усвідомивши, що все виглядає так, наче вона виправдовується. — Картини не рвуться від того, що просто лежать на склі. Їх мають порвати, ривком, — засмучена, вона замовкла. — Мені дуже шкода твоєї картини, — сказала вона Даніелю, — але я справді й гадки не маю, що з нею могло статися. — Лаура перевела погляд на Черрі, яка засмучено розглядала підлогу.

Вечеря пройшла тихо, ніхто не згадував про картину. Лаура вибачилася й рано пішла до ліжка.

Наступного ранку Даніель завантажив її валізу в багажник. Черрі стояла біля відчинених дверей і помахала їй рукою.

— Величезне спасибі за приємне перебування тут, Лауро.

«Це вперше вона подякувала», — подумала Луара, намагаючись придушити роздратування, і відмахнулася від її слів.

Дорогою до аеропорту Даніель мовчав, і Лаура відчувала хвилю смутку від того, що між ними були не такі гарні стосунки, як раніше. Вона хотіла спробувати розігнати хмари до того, як полетить додому.

— Ти ж знаєш, я не робила, не стала б і думати про те, щоб зробити щось подібне з твоєю картиною, правда? — сказала вона, не до кінця повіривши, що вимовила це.

— Так, звісно.

— Не схоже, що ти й справді в це віриш.

Даніель на якусь мить відірвав погляд від дороги й усміхнувся їй.

— Гей, можливо, це просто одне з тих явищ, котрі не можна пояснити.

«Наприклад?» — подумала Лаура. Однак було зрозуміло, що тему закрито. І нічого з цим не вдієш. Вона знала, що не робила цього, навряд чи це Даніель, тому залишалася тільки Черрі або випадковість. Вона не могла зрозуміти останнього, однак усе одно й припустити не могла, для чого це знадобилося б Черрі. Це було важко осягнути, однак дещо інше відволікало її, непокоїло: Черрі й досі була в будинку.

Черрі спостерігала за тим, як авто від’їхало й зникло в кінці дороги. От вона й поїхала. Це було величезне полегшення. Лаура знала, Черрі була в цьому впевнена. Вона знала, що Черрі не забронювала зворотний квиток, можливо, знала навіть те, що Даніель заплатив більше від реальної його вартості. Черрі неодмінно було потрібно купити купальник, і, так чи інакше, вона не змогла б його собі дозволити. Вона зробила це задля Даніеля, бо хотіла виглядати гарною для нього. Те, що його нав’язлива мати поїхала, принесло неймовірне полегшення: тепер Черрі могла розпустити волосся, тепер вона могла бути вільною! Вільно насолоджуватися цим чарівним будинком.

Пройшовшись вітальнею, Черрі погладила спинки стільців. Розправила чайні серветки на кухні й збоку помітила зіпсовану картину. Який сором. Усі ті гроші з її кредитки, — а їх усе одно доведеться виплатити, — дівчині стало не по собі, і вона трохи запанікувала. Однак без цього було не обійтися. Вона мусила розплутати материнські пута Лаури, які та й досі стискала все дужче. Їй було конче необхідно, щоб Даніель був на її боці. Особливо тепер, коли Лаура влізла не у свої справи.

Черрі взяла яблуко з фруктової вази й вийшла на терасу. Вона повільно їла його, дивилася на півострів Сен-Тропе й розмірковувала про те, як сильно Лаура цінувала цей будинок і як часто бувала тут. З того, що вона знала про її роботу від Даніеля, його мати важко працювала й мала довгі робочі дні. Черрі подумки зневажливо фиркнула: як можна нехтувати таким чудовим будинком. Ним місяцями ніхто не насолоджувався, окрім павуків, які примудрялися сплітати павутину щоразу, як її змітали прибиральники, та пташок, які пили воду на краю басейну. Черрі знала, що якби вона була власницею цієї вілли, то проводила б тут тижні чи й місяці. Вона милувалася відомою затокою, яка виднілася вдалечині, і чітко відчувала добробут та приналежність, так, наче могла отримати всі ті яхти, пляжі, зігріті сонцем вулиці, та й стиль життя в цілому.

Того вечора Черрі лежала в ліжку й чекала, поки Даніель повернеться з ванної кімнати. Вона взяла свою книгу, але, почувши, як заходить Даніель, а потім лягає поруч, відскнула її подалі, підвела погляд і побачила, що той тримав у руці маленьку коробочку.

— Я хотів почекати, доки ми залишимося самі, щоб це зробити, — сказав він.

Черрі в захваті глянула на коробочку: бірюзово-синій оксамит і вигляд такий, що там могла бути лише прикраса. Дівчина невпевнено її відкрила, і їй перехопило подих. На шовковій підкладці лежав тонкий золотий браслет, прикрашений єдиним каменем, що м’яко відблискував синім.

— Це місячний камінь. Імовірно, для твого місяця народження, хоча мені доведеться визнати, що це просто збіг. Мені він сподобався, і я подумав, що він тобі личитиме.

Черрі обвила його руками.

— Дякую. Мені подобається.

— З днем народження. Ще раз.

Даніель поцілував її й витяг браслет із коробочки, а Черрі підставила тонкий засмаглий зап’ясток. Він застібнув прикрасу, і дівчина побачила, як загадково сяє камінь, коли вона його рухала. Це була найпрекрасніша коштовність, яку вона коли-небудь бачила. І саме тоді Черрі все вирішила. Ніколас був не єдиним, з ким вона могла одружитися. Вона збиралася отримати Даніеля Кавендіша.