Дівчина мого сина

15

Лаура повернулася додому, до виснажливого шуму. Розширення підвалу в її сусідів було в самому розпалі, але роздратування довелося вгамувати, оскільки лише рік тому вони робили те саме. Того дня жінка планувала працювати вдома над кількома пропозиціями, які вона показала б ITV за обідом за пару тижнів. Незабаром після повернення з аеропорту прибув письменник, з яким Лаурі подобалося працювати й котрого цінували на ITV після того, як він минулого року досягнув значних успіхів із трисерійним фільмом. Вона відчинила перед ним двері, і, щоб привітатися, їй довелося кричати, щоб перекрити гуркіт ескалатора. Вони наполегливо працювали над тим, щоб поєднати ідеї, які мали для драматичного серіалу про ексклюзивну приватну школу, і, попри галас, досягли значних успіхів, а єдиний раз, коли їх перервали, стався через короткочасну відсутність світла з вини будівельників, а це означало, що на годину чи й більше інтернету не буде, і це перервало дослідження. До середини дня письменник мав достатньо матеріалу, щоб іти далі й написати обробку та короткий виклад серій. Ця інвестиція Лаури мала окупитися, — а розцінки не були низькими, — однак усі знали, що розвиток драми був дорогим. Лаура відчувала, що воно того варте, адже припускала, що Елісон та Шон погодяться.

Після того, як письменник пішов, будівельники зібралися й теж розійшлися по домівках. Уже майже вечоріло, і Лаура знала, що вихідні почалися ще не для всіх. Вона трохи погралася з ідеєю, а потім, іще до того, як втратила сміливість, узяла сумочку й пішла з будинку.

Вона трохи пройшлася пішки до агентства нерухомості «Гайсміт та Браун» і тепер розглядала вітрину. Безліч прекрасно сфотографованих будинків вартістю в кілька мільйонів: на деяких у додатку стояла ціна. Витративши, на її думку, достатньо часу на розглядання, вона зайшла всередину. Ошатний чоловік, який сидів поруч із джентльменом пенсійного віку, глянув на неї. Здавалося, він занепокоївся, а коли молодша дівчина, вагаючись, підійшла до неї, його тривога ще більше зросла.

— Доброго вечора. Я можу вам допомогти?

Лаура хотіла поговорити з гарно вбраним чоловіком, а не з цією дівчиною, яка була значно молодша. З веб-сайту вона знала, що то був менеджер, і вона нагадала собі його ім’я — Нейл.

— Я просто зайшла глянути на ось цю пропозицію, — указала Лаура й пройшла до стенда з деталями продажу. Дівчина з вдячним кивком пішла, рада втекти.

Лаура розмірковувала, як довго їй доведеться прикидатися, що вона цікавиться будинками. Можливо, їй варто було щось записати, зробити якісь нотатки, і вона вже майже полізла в сумочку по папір та ручку, коли почула, що колишній військовий закінчив. Її серце забилося частіше, коли він пішов, однак вона змусила себе глянути на Нейла.

Він усміхнувся їй.

— Я можу для вас щось зробити? — Тон був рішучим, професійним. Їй варто бути обережною.

— Так. Я шукаю щось із чотирма спальнями. Мені завжди подобалися конюшні[17].

Він указав їй на стілець із протилежного боку столу.

— Бажаєте присісти?

Вона так і зробила.

— Можливо, я можу почати з того, що дізнаюся деякі деталі? — сказав він, і Лаура зміркувала, що буде краще, якщо вона назве фальшиві ім’я та адресу. Вона запанікувала й не могла згадати нікого іншого, окрім Ізабелли, чиїм іменем представилася, і подумки попросила в неї вибачення, опанувавши себе достатньо для того, щоб трохи змінити номер мобільного та електронну адресу.

Він почав прокручувати фотографії будинків на екрані i-Pad.

— У вас багато клієнтів, — промовила Лаура. «Поганий початок», — подумала вона.

— Так. Сезон такий.

Він підвів погляд і кивнув на пару, котра нетерпляче очікувала на свою чергу, і Лаура зрозуміла, що рано чи пізно повинна це зробити.

— У нас є дуже миле місце, — почав він, показуючи їй кілька фото на екрані, — у «Лексгем Гарденз». Це не конюшні, однак там є чотири спальні та три ванні кімнати.

— Чудово. Я можу взяти роздруковану копію?

Він порився в документах збоку на столі й витягнув розкішну роздруківку. Потім знову почав прокручувати фото.

«Думай, ну ж бо, думай». Господи, вона була така безпорадна.

— Вам не завадила б допомога.

Він усміхнувся професійною усмішкою.

— Так. Зазвичай нас тут четверо, однак, здається, сезон відпусток розпочався раніше.

— О, тож кілька працівників у відпустці, чи не так?

«От дурепа, він же щойно це сказав», — подумала Лаура. З його погляду вона зрозуміла, що він квапиться змінити тему.

— Так. Насправді четверо.

— О, поганий розклад.

Як і варто було очікувати, він нічого не відповів, однак Лаура вирішила йти напролом.

— Тут же зазвичай сидить дівчина? Темноволоса, невисока, молода?

— Ви про Черрі? Так, вона теж у відпустці.

Та сама несмілива дівчина з’явилася біля них.

— Вибачте, Нейл, а будинок на Вікторія-роуд іще продається?

Він підняв руку вгору, подаючи сигнал почекати. Потім усміхнувся до Лаури.

— Боюся, що наразі в нас немає нічого доступного, однак я можу дати вам знати, коли з’являться нові пропозиції.

— Було б просто чудово, — раптом Лаура відчула себе по-дурному. Так, наче вона грала в дитячу гру, роблячи щось із нічого. Вона встала, і Нейл потиснув їй руку. Щойно вона звільнила крісло, інша пара відразу ж сіла в нього.

Розгублена, Лаура пройшла до дверей, що б там не було, усе ще намагаючись виглядати добропорядним покупцем. Лише Богу відомо, чому вона вважала, що її можуть викрити, адже викривати було нічого. Єдине, що абсолютно не вписувалося в картину, так це те, що Нейл подзвонив Черрі та запропонував узяти довшу відпустку. Йому катастрофічно бракувало персоналу.

— Вона повертається наступного тижня, — промовила дівчина, коли Лаура підійшла до дверей. Жінка підвела погляд.

— Черрі. Ви запитували про неї. Повертається в понеділок. — У її голосі звучала нотка прихованого полегшення. Бідолашна.

— Останній день?

Дівчина скривилася.

— Завтра, — і відразу пожалкувала про свій непрофесіоналізм. — Вибачте, мені не слід було цього казати.

— Я нікому не скажу.

Дівчина всміхнулася.

— Дякую. Я вже почала думати, що вона ніколи не повернеться.

— Відкладала повернення? — Лаура говорила з розумінням та симпатією, як і мала б, оскільки прекрасно знала, що Черрі подовжила свою поїздку.

— Ви її знаєте?

Зітхання.

— Трохи.

Лаура швидко всміхнулася й знову підкрутила клапан тиску. Вона не хотіла зітхати, не хотіла, щоб хтось знав, однак останні кілька днів вона була сам на сам зі своїм засмученням.

— Хоча це й зрозуміло.

Лаура зупинилася.

— Так, — сказала вона знову, не знаючи, про що вони говорять, але тут почула таке, що змусило її насторожитися.

— Пам’ятаю, коли померла моя бабуся. Хоча це було в Норфолку, а не на півдні Франції. Трохи легше дістатися на похорони.

Лаура все ще стояла там, напружена, намагаючись залишатися спокійною та приязною, так, наче вона знала, що в Черрі померла бабуся, однак, здавалося, кожну краплю енергії займало запізніле розуміння. Черрі все це вигадала. Вигадала смерть бабусі — а чи є в неї взагалі бабуся? — щоб провести час на півдні Франції, на її віллі. Це не могло бути правдою, інакше вона сказала б Даніелю, а Даніель розповів би це їй.

Не дивно, що в Нейла не було іншого вибору, окрім як відпустити її, коли всі інші його працівники також роз’їхалися. Вона глянула на нього й побачила, що чоловік здивовано дивиться на неї. Можливо, йому цікаво, чому вона й досі тут, і це зосередило її достатньо, щоб піти. Коротко подякувавши та попрощавшись із дівчиною, — та й не здогадувалася, як багато зробила для Лаури, — жінка вийшла з агентства й, не озираючись, пішла вулицею, аж доки не повернула до будинку. Потім ті слова знову спливли в її свідомості. Лаура зупинилася посеред тротуару, і по їй шкірі поповзли мурашки.

Черрі все це вигадала.