Дівчина мого сина

26

За два тижні Лаурі зателефонували з медичного центру. Її серце шалено забилося в грудях, відчайдушно намагаючись вирватися з цієї вбогої в’язниці, однак лікар повідомив зовсім не те, на що вона так очікувала.

— Місіс Кавендіш, боюся, що в мене для вас погані новини.

— Що сталося?

— Мені шкода, але Даніель більше не може дихати самостійно. Ми знову перевели його до лікарні, і там вашого сина знову підключили до апарата штучного дихання.

Весь її світ зруйнувався за мить.

Спочатку Лаура поїхала до лікарні. До неї відразу ж вийшов лікар і пояснив, що о 9.20 ранку Даніель перестав дихати й унаслідок цього в нього зупинилося серце. Медикам удалося його реанімувати, але тепер він знову на апараті штучного дихання. На середині розмови прийшов Говард, і вона мусила ще раз вислухати все спочатку, і ці слова, наче ножі, впивалися їй у серце. Здавалося, Даніель після стількох місяців таки йшов від неї, і Лаура не могла зрозуміти чому.

— Що стало причиною? — запитала вона в лікаря, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що ж змінилося.

— У нього двостороннє запалення легень. Боюся, що пацієнти в його стані найбільш вразливі до інфекцій.

Лаура збунтувалася від болю та розчарування.

— Не буває так, що одного дня з ним усе в порядку, а наступного — запалення легень та серцевий напад. Це безглуздо!

Лікар залишався терплячим.

— Місіс Кавендіш, з ним було не все в порядку, він був у комі. Часто дуже важко чи й неможливо передбачити наслідки такої травми.

Така відповідь її не задовольнила. Лаура почувалася так, наче, рутинно навідуючись, чекаючи та сподіваючись, не помітила чогось важливого. Вона мусила щось зробити.

— Нам доведеться зачекати й перевірити, чи його легені знову функціонуватимуть повною мірою, — продовжив лікар. — Сьогодні, трохи пізніше, ми спробуємо знову відключити його від апарата штучного дихання, і якщо це не спрацює, то відрегулюємо все так, щоб спонукати Даніеля докладати більше зусиль для самостійного дихання, однак апарат усе одно підтримуватиме його.

— А раптом у нього знову зупиниться серце?

Лікар відповів не відразу.

— Ваш син уже тривалий час перебуває в комі. Ми повинні думати про те, що найкраще для нього самого.

Лауру скував панічний жах.

— Ви хочете сказати, що не будете… і просто дозволите йому померти? — недовірливо промовила вона.

— Не обов’язково. Якщо така буде ваша воля, ми зробимо все, щоб реанімувати його.

— Так, це моя воля! — вигукнула Лаура й розплакалася.

Коли їх залишили наодинці, якийсь час Говард та Лаура сиділи в повній тиші.

— Ми робимо все можливе, — сказав Говард.

— А вони?

Її слова його трохи шокували.

— Так, звісно ж.

— О Говарде, я не мала на увазі, що вони недбалі чи щось таке, і знаю, що тут неймовірні лікарі, — зрештою, лікар Даніеля — один із найкращих, — але в мене таке відчуття, що ми просто сліпо пливли за течією, коли нам варто було за всім наглядати.

Вона й далі сиділа біля чоловіка, склавши руки на колінах.

— Ми вже були тут, пам’ятаєш? А раптом, якби ми… Якби я привезла Роуз до лікарні тієї хвилини, коли її не вдалося погодувати вперше?

— Зачекай-но…

— Я знаю, що ти збираєшся сказати. Те, що кожен говорив мені: я зробила все можливе й у цьому немає моєї провини. Але запитання «А раптом?» не зникає так просто. І я обіцяла, Говарде, я обіцяла, що завжди піклуватимуся про нього, що приглядатиму за ним, що ставитиму запитання, які він буде не в змозі поставити. Я жила далі. Він був моїм другим шансом.

Говард накрив її долоню своєю.

— Тоді що ти пропонуєш?

— Є ще один лікар… Американець. Я нічого не робила, бо думала, що ми в гарних руках, — і так і є, — але я хочу збільшити наші можливості. Він призначив нову зустріч у місцевій приватній лікарні. І якраз спеціалізується на неврологічних станах. О Говарде, я не витримаю цього. А раптом ми щось пропустили? А раптом ми дозволили собі недбалість? Я думаю, що нам варто хоча б зустрітися з ним та дозволити оглянути Даніеля.

— Хіба це не означає перевезти його?

— Так, але там є все, що й тут, а ще той лікар. Здається, його прізвище — Бел. Я можу зателефонувати й готова битися об заклад, що це лише питання повноважень Челсі та Вестмінстера, щоб перевезти його, і вони подбають про решту.

— Його безпечно перевозити? Коли він хворий?

— Ми можемо запитати.

Говард обмірковував слова дружини, а Лаура помилково сприйняла його мовчання за незгоду. Її голос обірвався.

— Якщо він… Не роби цього, Говарде. Не думаю, що зможу жити, знаючи, що не спробувала всього, що не зробила для нього найкращого. Цей лікар Бел може сказати те саме, але ми хоча б отримаємо ще одну думку.

Говард глянув на дружину. Вони були двома загубленими людьми, котрі шукали будь-якого порятунку. І хай яким би мізерним не був цей шанс, усе одно це було краще, ніж залишатися заручниками на безлюдному острові.

Лікар Даніеля, хоча й не бачив різниці, проте й заперечувати проти їхнього рішення не став, тож уже через два дні Даніеля на швидкій перевезли до Веллінгтонської лікарні. Лаура саме їхала, щоб побачити його, коли згадала, що того вечора Черрі мала прийти провідати її сина, адже то був четвер. Вона б мала поцікавитися тим, що відбувалося, бо минуло вже кілька днів відтоді, як Даніеля забрали з медичного центру. Вона подзвонила туди й поговорила з однією зі знайомих медсестер, однак здивовано почула, що останнім часом Черрі не з’являлася.

— Вона поїхала, — сказала медсестра. — До Канкуна на два тижні. Хіба вона не сказала?

Лаура згадала їхню розмову.

— О так, так, звісно. Коли вона поїхала?

— Здається, минулого понеділка.

Лаура покладала великі сподівання на першу зустріч із лікарем Белом, однак, на жаль, його вердикт був таким самим. Даніеля не можна було відключати від апарата штучного дихання. Через три дні після переведення в нього знову зупинилося серце. Лауру та Говарда викликали до лікарні, і лікар Бел делікатно повідомив, що становище не з кращих.

— Боюся, існує велика ймовірність того, що скоро станеться ще одна зупинка серця, а коли подібне трапляється так часто, як зараз, то врятувати пацієнта дуже складно.

— Скільки?

— Важко сказати напевне, але це може статися в межах двадцяти чотирьох чи сорока восьми годин.

Лаура повернулася до просторої, сонячної, окремої палати Даніеля й тихо сиділа біля його ліжка. Вона намагалася, вона й справді зробила все, що могла, але цього виявилося замало. Жінка взяла синову руку, і її вже без того так давно розбите й таке вразливе серце розлетілося на тисячі крихітних скалок, які шматували її зсередини.

От і все. Це все, що вона мала. Після двадцяти чотирьох років у неї були, можливо, один чи два дні із сином, котрий просто лежав на лікарняному ліжку, блідий, безпорадний, і ні на що не реагував. Раптом Лаура усвідомила з граничною ясністю: вона не хотіла ні з ким ділитися сином. Так само було й тоді, коли він народився: Лаура не могла витримати, коли люди тримали його надто довго, їй здавалося неприродним бути відділеною від нього, навіть попри те, що він був лише в іншому кутку кімнати. Вона не могла спокійно сидіти й схвильовано заламувала руки, борючись зі спокусою просто висмикнути сина з рук буркотливої матері Говарда, яка завжди залишала на Даніелеві сильний запах своїх парфумів, тож Лаурі доводилося купати його. Вона хотіла повернути його собі. Хотіла пестити сина щосекунди цих останніх днів, узяти з них усе, навіть незважаючи на те, що знала, що пісок у годиннику сипатиметься й далі. Але Черрі завтра поверталася, і коли вона про це дізнається, то неодмінно захоче побачити його. Лаура не могла змиритися з думкою, що ця дівчина буде поруч із її коханим сином. Вона навіть не хотіла чути її прохань чи щоб вона прийшла до лікарні й благала персонал. Черрі й так надто сильно віддалила Даніеля від неї, тому думка про те, що вона вторгнеться в ці останні кілька годин, наповнила жінку відчайдушною люттю. Однак Лаура знала, що так і буде. Глибоко в душі вона розуміла, що навіть якщо попросить Черрі триматися подалі, навіть якщо пояснить, як їй потрібно побути з ним наодинці, Черрі все одно захоче прийти. Несподівано ця неминучість хвилею накотилася на Лауру, і вона, стиснувши синову руку, заплакала на його ліжку так, як не плакала ніколи раніше.

Коли вона повернулася додому, було вже пізно, і Мойсей, який не знав, що коїлося в її жалюгідному житті, потерся їй об ноги. Він був голодний. Лаура повернулася, щоб погодувати його, а ще щоб спакувати все необхідне. Надворі на неї чекало таксі, готове відвезти її назад до лікарні. Зараз там був Говард, але він мав узяти перерву, щойно вона повернеться, і Лаура планувала провести там усю ніч.

Вона відкрила бляшанку з котячим кормом і мало не висипала її на підлогу, коли Мойсей жадібно накинувся на їжу, як завжди, муркаючи. Далі вона піднялася нагору, щоб згребти все необхідне для ночівлі в лікарні. Спакувала піжаму, зубну щітку та засоби гігієни. А ще змінний одяг.

Раптом, саме у той момент, її осяяла несподівана думка. Вона стояла перед шафою, беручи чисту блузку, і несподівано по її тілу пройшовся морозець. Ось воно. Жорстокий, жахливий, але вихід. Єдиний вихід. Лаура ходила туди-сюди, тремтячи й розмірковуючи, чи змогла б це зробити. Тепер, коли ця думка оселилася їй у голові, у Лаури підкошувалися ноги й вона просто пливла за течією, боротися з якою була не в силах.

Вона зробить це завтра.