Дівчина мого сина

35

— Це єдина причина, чому я ще не переїхав до своєї квартири, — сказав Даніель, коли Лаура підігріла в духовці шоколадні круасани.

Правда була в тому, що він не бачив причин переїжджати. Насправді він починав дивуватися, чому взагалі переймався цим раніше. Жити вдома було так само гарно не тому, що йому готували сніданок за першої ж вимоги, а через те, що він насолоджувався товариством своїх батьків. Вони працювали допізна й мали нерегулярні зміни, тож було справжнім везінням, якщо він когось із них бачив, але це означало, що вони більше цінували час, проведений разом. Завжди близький із Лаурою, Даніель зрозумів, що краще пізнає й тата. Вони з Говардом врешті-решт провели в барлозі кілька ночей із пивом за переглядом фільмів.

— Холоднішає, — сказала Лаура. — Тобі потрібно ще щось накинути, — і він так і зробив.

Осінь почала з помсти, і вітер несамовито бився у вікно, з дерев уже майже облетіло листя, навіть попри те, що була лише середина вересня.

— Думаю, джемпера вистачить, — сказав Даніель, надкушуючи круасан. — Це також погано для артерій. Ти ж знаєш, я на кардіо, адже так, мамо. Навряд чи це гарний приклад для пацієнтів.

— Ти просто ідеал здоров’я, — засяяла Лаура, щипаючи його за щоки.

Вона мала якийсь час, щоб переглянути папери до того, як поїде в офіс.

— Що ти там підрахувала? — запитав Даніель.

— Ти про що?

— Нам слід здати квартиру в оренду? Я залишаюся тут?

Лаура відклала папери.

— Ти ж знаєш, тобі тут завжди раді і я люблю бачити тебе в ті рідкісні моменти, коли ти не в лікарні. Але вирішуй сам. Я зрозумію, якщо тобі потрібен власний простір.

— Ти надсилатимеш мені шоколадні круасани щодня?

— Ні.

— Гмммм… могла б вийти гарна угода.

Лаура підвелася.

— Не пощастило. Мені час іти.

Даніель нахилився до неї, щоб запитати щось по секрету:

— А чим закінчиться твій новий серіал?

— Не можу сказати.

— Не можеш чи не хочеш?

— І те й інше. Сьогодні вранці я саме плануватиму фінал зі сценаристом. І якщо не піду зараз, то спізнюся.

Коли вона переходила вулицю, збоку на неї налітали пориви вітру, і Лаура засміялася живим, захопленим сміхом, який заслуговував на увагу, оскільки їй так цього не вистачало впродовж довгих місяців. Це радість — знову відчувати щастя від простих задоволень, і вона ніколи не втомлювалася нагадувати собі про найпрекрасніший, найбільш утішний факт, що з Даніелем все було гаразд. Не важливо, чи прокидалася вона вранці, чи вибирала в супермаркеті яблука, чи, можливо, зосереджувалася на підготовці до зустрічей, але коли промовляла собі ці слова, усередині неї наче вибухали феєрверки.

Даніель повернувся з Франції майже таким, яким був раніше. І що важливіше, він говорив так, як колись: радісно-щасливо, а ще повернулися його амбіції. Навіть більше: вони стали сильнішими, і, перебуваючи у Франції, він домовився про повернення до лікарні на ще один рік інтернатури й стверджував, що відчуває, наче йому дали ще один шанс. Коли вона залишила його на віллі й повернулася до Лондона, щось із ним таки сталося, і Даніель заприятелював із місцевою жінкою, котра завідувала батьківським бізнесом. Лаура мимохідь бачилася з нею, коли приїжджала на вихідні: Вівіан зупинилася поруч із їхнім будинком, і Даніель пішов кудись із нею випити. Вона була щонайменше років на десять старша, а разом із віком прийшло й розуміння, що часу на те, щоб жаліти себе, більше не залишилося. Даніеля важко було назвати гульвісою, однак її присутність прискорила його одужання. Додому Даніель повернувся засмаглий, відпочилий і якимось чином зміцнілий.

Лаура діловито прямувала до будівлі й піднялася сходами туди, де в її офісі сиділа Віллоу — її нова особиста помічниця, котра рада була їй прислужитися.

— У вас відвідувач, — сказала вона. — Я провела її в кімнату для зустрічей.

Трохи зарано, однак усе гаразд. Лаура з нетерпінням чекала на нараду, адже це був один із найвеселіших етапів створення серіалу — вигадування історій, а сценаристка була кумедна й вигадлива. Лаура пройшла до кімнати для зустрічей і відчинила двері.

За круглим скляним столом сиділа Черрі й гортала журнал.

— Привіт, Лауро.

Лаура була абсолютно шокована й не змогла вимовити ані слова.

— Я підозрювала, що мій прихід виявиться для тебе несподіванкою, однак не думала, що неприємною.

Лауру накрила хвиля паніки, і вона швидко розвернулася, щоб зачинити двері.

Чому Черрі тут? Вона спробувала опанувати себе до того, як обернеться до неї. Змусити свій голос звучати якомога спокійніше, навіть попри те, що її серце шалено билося в грудях.

— Привіт, Черрі. Боюся, що ти підловила мене в трохи неслушний час. У мене зустріч, що має початися з хвилини на хвилину.

— О. Що ж, я не займу багато часу, і все залежить від тебе. — Вона не чекала дозволу. — Для мене було дуже важливо зустрітися. Ще відколи ми говорили востаннє, як ти подзвонила мені після Мехіко, щоб поділитися новинами… Що ж, ці місяці вже позаду, хоча мені й важко було змиритися з тим, що сталося.

Лаура нічого не відповіла. Вона все ще не могла отямитися. «Думай, думай. Минуло… Скільки? Півроку?» Волосся Черрі відросло, тому вона здавалася ще привабливішою, чуттєвішою. Лаура знала, що мусить залишатися спокійною, а потім, коли прийде сценарист, — чортова Віллоу, вона ще не впізнавала її, — Лаура просто ввічливо, однак наполегливо попросить Черрі піти.

— Незалежно від того, що ти там собі надумала, Даніель означав для мене все, — тон Черрі раптом став грубим. — Чому ти навіть не зателефонувала, щоб поцікавитися, чи зі мною все гаразд?

— Я… Вибач. Мене просто так поглинуло власне… горе.

— Що ж, припускаю, ти влаштувала гарний похорон. Ні, зачекай, ти ж зробила це, коли я була у відпустці. Не могла дочекатися. До речі, коли він помер? Знаєш, я справді воліла б знати, де його поховали, хоча б для того, щоб мати змогу попрощатися.

Її запитання змусили Лауру занервуватися, однак Черрі, здавалося, і не чекала на відповіді. Вона спостерігала за нею, і Лаура зраділа, що вже обдумала деякі з них.

— Боюся, це була кремація. І ми забрали його прах до Франції. Він завжди любив цю країну.

Черрі пильно глянула на Лауру, і жінка відвернулася.

— Вибач, Черрі, але мені й справді потрібно починати зустріч…

— Лише одне.

Лаура починала відчувати нетерпіння. «Що ж, нехай, вона, очевидно, пригнічена, але хіба цього разу їй варто через це непокоїтися?»

— Що ще?

— Коли б Даніель не помер, ти була б щаслива, якби ми були разом?

Лаура підвелася, намагаючись пом’якшити роздратовану посмішку.

— Що за запитання?

— Нехай. Бо мені чомусь завжди здавалося, що ти обов’язково щось утнеш, щоб нас посварити. Гарно знати, що я була членом родини. Навіть якщо ти й не запросила мене на похорон.

Черрі встала.

— Дякую, Лауро. Ти мені дуже допомогла. Мені просто потрібно було якесь логічне завершення, адже все трапилося так раптово й у мене не було нічого, що я могла б побачити чи відвідати, і вся ця історія видавалася якоюсь нереальною, розумієш?

Лауру вже починало нудити, і вона кивнула.

— Бачу, що ти зайнята, тож піду. — Черрі простягнула руку, і після короткого вагання Лаура потиснула її.

Після цього Черрі розвернулася й вийшла з кімнати. Хитнувшись, Лаура схопилася за край столу, впустивши шарфик на підлогу. Вона зачекала хвилину-дві, щоб дати Черрі час вийти з будівлі, а потім повернулася до столу Віллоу. Сценариста ще не було.

— Коли приїде сценарист о десятій, проведи її до кімнати для зустрічей, я повернуся за дві хвилини.

Віллоу кивнула, вражена виразом обличчя свого боса, і вирішила, що не час розповідати, що попередня гостя спершу зайшла до її кабінету, доки їй не сказали, що то була не кімната для зустрічей. Віллоу впіймала її, коли та порпалася в паперах на столі Лаури.

«О, яка ж я дурна», — промовила вона, а потім пройшла за Віллоу до великої кімнати поруч.

Лаура швидко збігла сходами донизу. Вона виграла цей бій, однак іще й досі тремтіла. Їй потрібна була чашка міцної кави, а якраз навпроти через вулицю було італійське кафе, де готували подвійне еспресо, яке вона пила там у темні дні Даніелевої хвороби, щоб витримати виснаження. Лаура натиснула кнопку, щоб відчинити двері й вийти на вулицю, а тоді ступила на тротуар. І відразу ж налякано скрикнула. Надворі, схилившись до стіни, стояла Черрі.

Вона усміхалася.

— Що ж, ти заощадила мій час. Я думала, що мені доведеться чекати аж до кінця робочого дня, і я вже непокоїлася, чим себе зайняти.

Лаура витріщилася на неї, не розуміючи, що відбувалося, її розум уже був спантеличений зустріччю з Черрі, тим, що вона прийшла до її офісу.

Черрі нахилилася вперед.

— Я знаю, що він живий, — прошепотіла вона.

Лаура затинаючись промовила:

— Про що ти?

— Та що ти за мати, якщо збрехала про смерть власного сина?

Лаура відчула, як їй до обличчя прихлинула кров. Ненависть до самої себе повернулася.

Голос Черрі став різким:

— Ти намагалася забрати в мене все. Тепер я збираюся зробити те саме з тобою.

Лаура була вражена. Черрі якусь мить дивилася їй у вічі, її очі були холодні, невблаганні. А потім, переконавшись, що її послання зрозуміли, вона розвернулася й пішла геть.

Заціпенівши, Лаура спостерігала за тим, як та йде. Жінка намагалася відкинути це як дитячі пустощі, як дурний розіграш. Проте було щось таке в голосі Черрі, що її дуже налякало. І як вона не намагалася, але не могла позбутися цього страху. Вона чекала. Чекала й думала, що мало статися.