Дівчина мого сина

24

— За результатами сканування Даніеля він уже мав би отямитися, — сказала лікар Рейна.

Вона чекала, поки вони усвідомлять цю новину.

Говард та Лаура знову були в кабінеті лікаря. Ранок лише починався, і сонячне проміння струменіло крізь вікна, тому в повітрі було видно кожну пилинку. Лікар Рейна була співчутлива, однак діловита й повідомляла факти без прикрас. Лаура та Говард були виснажені й налякані. Лаура провела три дні біля ліжка Даніеля, а потім, останньої ночі, лікарі припинили давати йому заспокійливе. Упродовж наступних дванадцяти годин він мав опритомніти.

Голос Лаури звучав тихо, слабко:

— Тож чому цього не сталося?

— Ще не знаємо. Ми почнемо обстеження сьогодні вранці. Проведемо ще одне сканування, а також зробимо енцефалограму мозку та протестуємо іншу активність.

— Скільки часу знадобиться на все це?

— Деякі результати ми матимемо вже сьогодні вдень, однак мушу попередити, що вони можуть не дати нам потрібних відповідей, — обережно промовила лікар Рейна. — Мозок дуже складний, тому інколи потрібен якийсь час на те, щоб з’ясувати точно, що не дає комусь вийти з коми. А часом пацієнти приходять до тями ще до того, як ми це з’ясовуємо.

— Ви можете сказати… Ви можете сказати, як довго він може залишатися в такому стані?

Лаура відчула, як Говард обережно накрив її руку своєю.

— Боюся, що ні. Ми просто не знаємо. Хороша новина в тому, що він дихає самостійно, тож ми відключили апарат.

Лаура кивнула, проте не могла позбутися відчуття, що це було лише краплиною хороших новин. Дрібничка, за яку можна зачепитися, коли вимальовувалася значно більша й серйозніша проблема.

Пейджер лікаря Рейни подав сигнал, і вона глянула на нього. Було зрозуміло, що її кудись викликають, і, хоча вони й могли затримати її, здавалося, усе вже було сказано.

— Триматимете нас у курсі, лікарю? — сказав Говард.

— Звісно ж… Щойно я матиму якісь новини, то зв’яжуся з вами. Я можу запропонувати вам відпочити кілька годин? Змінити обстановку?

Він кивнув лише для того, щоб завершити розмову, але і Говард, і Лаура знали, куди мали йти. Єдина причина, чому вони були тут, — Даніель.

— Даніелю, час прокидатися, — сказала Лаура, схилившись над ліжком, тримаючи його за руку й вдивляючись в обличчя в пошуках ознак життя. — Розплющуй очі.

Він лежав нерухомо, пищання апарата й досі звучало в якомусь болісному ритмі.

— Ти можеш ворухнути пальцями на руках? А на ногах?

Вона пильно вглядалася, однак нічого.

— Лише тремтіння. Годі тобі, Даніелю, — сказала вона з усе більшим розпачем.

Лаура рішуче відштовхнула стілець, міцніше стиснула його пальці, можливо, надто міцно, однак вона просто хотіла достукатися до нього. Жодного руху, жодного звуку, нічого, що могло б сказати їй, що він тут, що він намагався.

— Будь ласка, — благала вона, голос ламався, і мовчазні сльози відчаю котилися її обличчям.

До наступного дня нічого не змінилося. Тести не пролили світла на те, чому Даніель не опритомнює, а досі нерухомо лежить на ліжку. Так було наступного дня й наступного за ним теж. Лаура відправляла запити, дзвонила друзям друзів, шукала в інтернеті й дізналася, що найкращі лікарі країни працювали в Лондоні, у лікарні Челсі та Вестмінстера. Порадилися з лікарем Рейною й з’ясували, що можна зробити запит на перевезення Даніеля; це питання швидко було вирішено. Новий лікар сказав те саме: неможливо передбачити, коли він вийде з коми, і ставало зрозуміло, що це може тривати багато тижнів чи й навіть місяців, і це кинуло Лауру у вихор жаху та болю, котрі загрожували вийти з-під контролю. «Я мушу вірити», — нагадала вона собі, і ці слова стали як заклинання, але це було єдине, що її тримало. Життя її сина обмежувалося набором шаблонів. І так було щодня. Лише бути з ним. І вірити.

Через десять днів у їхньому житті сталися певні зміни. Говард мусив повертатися до офісу на якісь термінові зустрічі. А особиста помічниця Лаури залишила повідомлення, у якому йшлося про те, що вона має до неї кілька справ. Це мало б бути щось важливе, інакше її б не потурбували.

Вони поринули в рутину. Уранці Лаура ходила до офісу, а вдень працювала вдома й перебувала в Даніеля щонайменше по дві години. А Говард їздив до нього щовечора, коли повертався з роботи. Лаура вирішила дозволити й Черрі провідувати сина. Вона була готова зробити що завгодно, аби це могло допомогти Даніелю вийти з коми.

Якби Черрі заговорила до нього, можливо, її голос зміг би запустити якийсь механізм у його мозку, щось, що могло б повернути його їй. Черрі дозволили відвідувати Даніеля раннього вечора двічі на тиждень — по вівторках та четвергах. Лаура дала чіткі вказівки, що це єдиний час, коли вона могла приїхати, і дівчина мусила йти до того, як о восьмій приїжджав Говард.

Поцікавившись, чи виконує медичний персонал ці правила, вона якось запитала про це в Говарда, і він відповів, що не бачив Черрі.

Лаура повернулася з поганими новинами. ITV не планував фінансувати другу серію її драми, оскільки рейтинги падали й було дуже шкода, але вони ніяк не могли продовжувати. Однак вони покладали «великі надії» на сценарій нової кримінальної драми й із нетерпінням чекали того дня, коли нарешті змогли б її переглянути. Поки що вона могла виплачувати своїм працівникам зарплатню. Лаура вже готова була подзвонити Говардові, щоб порадитися з ним, бажаючи з кимось усе обговорити, однак зупинилася з телефоном у руках. Після тимчасової близькості, що з’явилася між ними через нещасний випадок із їхнім сином, вони знову віддалилися одне від одного. Кожен повертався з лікарні з маленьким звітом, проте ніхто з них не хотів обговорювати те, що розповідав Даніелю. Вони були окремо так довго, що в кожного було своє життя, і якби Говард хотів обговорити його з Лаурою, то мав би починати здалеку, і те саме стосувалося її.

Лаура не змогла б звикнути до того, що Даніель нерухомо лежав на ліжку, і щоразу, коли вона його бачила, серце їй стискалося в грудях. Вона бадьоро розмовляла з ним, безупинно після того, як багато читала про кому в книгах, інтернеті та консультувалась у друзів друзів, котрі працювали в неврології.

Вона знаходила згадки про те, що пацієнт на реабілітації міг відтворювати цілі речення, які були сказані, коли він лежав непритомний. Це було лише питання часу. У всякому разі вона в це вірила.

Рік закінчувався, й Ізабелла, як і зазвичай, влаштовувала різдвяну вечірку з колядками під супровід фортепіано та великою кількістю шампанського й різноманітного вина. Вона була дуже гарним другом, відколи стався нещасний випадок, і щоразу була поруч, коли Лаура хотіла поговорити, утішала й витирала сльози. Іззі знала, що Різдво буде для Лаури важким періодом, і сказала їй, що зрозуміє, якщо вона не захоче прийти, однак Лаура відчувала, що важливо продовжувати жити звичайним життям, наскільки це було можливо, навіть попри те, що кожен день починався з важкого болю в грудях. Та приїхавши на вечірку, вона відразу ж відчула себе зайвою. У неї не було бажання випити, і святкова атмосфера теж не торкнулася її. А ще Лаура відчувала, що людям навколо неї незручно: вони не знали, як говорити про Даніеля, тому більшість із них не згадували про нього взагалі, окрім хіба що «передай йому нашу любов», що вони казали з болісним, фаталістичним виразом, і це здавалося їй приречено песимістичним і злило її. «Він іще живий!» — хотілося закричати Лаурі. «Він іще й досі тут, частина мене самої. Чорт забирай, він іще не помер», — пробурмотіла вона собі під ніс. Після кількох напружених годин вона вислизнула додому. Потім настало саме Різдво. Вони з Говардом провели його з Даніелем, у палаті тривалої підтримки в спеціальному медичному закладі, куди його перевезли. Це дало їй затишок та впевненість у тому, що він не самотній.

Коли почався новий рік, він здавався безрадісним та тьмяним. Щодня, коли вона робила найбуденніші речі: зав’язувала шнурки, замикала двері, її атакував страх. «Коли? Коли?» Інколи вона голосно викрикувала це, коли ніхто не чув. Це слово випаровувалося, щойно вона його вимовляла, не залишаючи ані сліду, ані відповіді. Коли він одужає? Очікування було мукою. Вона пильно вдивлялася в чорну прірву невідомої відстані, проте, як і раніше, відмовлялася коритися обставинам. Вона ніколи не здасться.