Дівчина мого сина

27

Я люблю свого сина. Лише це мало значення. І не важливо, що вона збиралася зробити дещо жахливе. Їй подарували можливість, проблиск світла впродовж останніх виснажливих місяців, і Лаура знала, що мусить нею скористатися. Вона годинами билася над цим, але тепер, коли рішення було остаточним, відчула хвилю жаху від того, що їй доведеться сказати. Ці слова розірвуть її на шматки. Таке було вперше. Подумки вона коротко повторювала їх, однак ці слова, слово не вкладалося в голові — її нутро несамовито відкидало його.

Пройшовши до раковини в сумісній ванній кімнаті, зовсім поруч із його окремою палатою, вона глянула на своє відображення в дзеркалі. Короткий погляд у втомлені блакитні очі переконав її, що душа ще й досі на місці. Ні відблисків зелених райдужок, ні демонічно звужених зіниць. Хоча вона й виглядала ще більш утомленою, її шокувало те, як сильно вона постаріла. Навколо рота та очей побільшало зморшок. А ще був смуток. Наполегливий відчай, від якого вона безнадійно намагалася відгородитися цією новою дорогою лікарнею, найкращими лікарями, яких тільки змогла знайти, та примарною надією. На якусь хвилину вона забула, що збиралася зробити, і думала лише про те, що мало невдовзі статися. Під тягарем цього горя вона, схопившись за раковину, зігнулася. Уже за кілька секунд підвелася. Нічого не змінилося.

Черрі поверталася сьогодні. Лаура перевірила, і виявилося, що рейси з Мехіко зазвичай прибувають до Хітроу рано-вранці. Вона глянула на годинник. Можливо, дівчина вже встигла дістатися до своєї квартири в Тутінгу.

Коли Лаура взяла телефон, у горлі підійнявся клубок, однак вона із зусиллям змогла-таки його проковтнути. «Я мушу зробити все як слід. Будь-яка мати вчинила б так само», — повторювала собі знову й знову як мантру, щоб витримати все це.

Обережно набрала номер. Її почало лихоманити, а потім кинуло в холодний піт від хвиль страждання, що накочувалися на неї одна за одною. Скоро її життя скінчиться. Життя, яке мало сенс. Тримаючи телефон обома руками, щоб угамувати тремтіння, вона чекала, поки в слухавці стихнуть гудки. Нарешті вони припинилися, і голос того, хто відповів, здавався зацікавленим, незнаючим.

— Алло.

— Це Черрі?

— Так.

— Черрі, це Лаура Кавендіш.

Запала коротка тиша, і Лаура здогадалася, що дівчина прокручує в голові думки, намагаючись здогадатися, чому вона подзвонила.

— Черрі, на жаль, я телефоную, щоб повідомити погані новини… Кілька днів тому Даніель помер.

О Боже, це боляче, боляче. Вона міцно стиснула повіки, але це не стримало потоку сліз.

З обох кінців телефону запала тиша.

— Що?

— У нього зупинилося серце, насправді кілька разів, і його перевели назад у Челсі та Вестмінстер. Вони не змогли врятувати його.

Знову тиша.

— Знаю, у це важко повірити…

— Чому ти мені не подзвонила?

— Я знаю, що ти хотіла трохи відпочити… і це було б несправедливо, адже ти щойно поїхала. Вибач, це було важке рішення, але я думала, так буде краще.

— Розумію.

Це було твердженням того, хто не знав, що сказати, хто все ще не міг до кінця усвідомити щойно почуте.

Лаура мимохіть помітила своє відображення в дзеркалі: мука, що відбивалася на її обличчі, була справжньою. Її серце шалено билося в грудях, і вона просто хотіла, щоб усе скінчилося.

— Коли похорон?

Лаура відчула, що її груди стиснулися від поганого передчуття.

— Ми вже його поховали. Лише родина.

Якби в той момент вона бачила обличчя Черрі, то могла б відкинути свої докори сумління. Цілковите виключення з Даніелевого життя не дуже вдарило по ній.

Коли Лаура поклала слухавку, то почувалася спустошеною. Ні полегшення, ні радощів тріумфу від того, що Черрі більше не буде. Але вона відчула якийсь спокій. Тепер вона могла піти попрощатися з Даніелем. Лікарі не знали, коли настане його остання хвилина, і вона не хотіла, щоб це застало їх зненацька, до того, як вона скаже йому все, що хотіла сказати.

Лаура зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, і бризнула трохи холодної води на обличчя. Потім відчинила двері ванної кімнати й повернулася до його палати, де він лежав на ліжку в тому ж положенні, що й кілька останніх місяців. На декілька годин вона була з ним наодинці, оскільки Говард поїхав додому, щоб узяти якийсь чистий одяг.

Жінка підтягла крісло й, визирнувши з вікна, побачила, що надворі був один із тих ранніх весняних днів, більше схожих на акт доброї волі природи, неочікуваний подарунок. Раптом їй схотілося, щоб Даніель це також відчув, і Лаура відчинила вікно. Повітря було свіжим, однак не холодним, сповненим життям, і вона почула пташиний спів. Лаура знову відкинулася на спинку крісла й узяла сина за руку.

— Чудовий день.

Вона не змогла сказати більше й скуйовдила його волосся, щоб дати собі час, думаючи про те, що мусить докласти всіх зусиль, інакше сама все зруйнує. Тепер не час занепадати духом. Вона спробувала знову.

— Просто на той випадок, якщо в мене не буде можливості сказати тобі це пізніше… — Лаура різко замовкла.

Вона збиралася сказати: «На той випадок, якщо ти несподівано підеш…» — але щось її зупинило, якийсь захисний материнський механізм. Упродовж останніх кількох місяців вона багато думала про те, чи міг Даніель чути, що йому говорили, і вважала, — сподівалася, — що міг. Їй хотілося розповісти йому про всі їхні спогади, усе, що вона в ньому любила, однак тепер зрозуміла, що не змогла б. А раптом він не знає, що помирає, але може чути кожне її слово? Лаура аж здригнулася від жаху. Він опинився в пастці й до кінця життя мусив слухати те, що йому говорили, не маючи змоги відповісти, попросити підтримки. Це наче бути похованим заживо.

Вона незграбно залізла на його ліжко й обережно притиснулася щокою до обличчя сина. Дуже обережно, щоб не змістити жодну з пластикових трубок, прикріплених до різних частин його тіла. Потім Лаура взяла його за руку. Подумки оживила два спогади. Перший — маленька дівчинка, ідеальне створіння з блакитними очима й світлим волоссям, котра померла в неї на очах лише через кілька днів після народження. А другий — такий же ідеальний маленький хлопчик, який іще в дитинстві прокидався й залазив до її ліжка зі своєю іграшковою мавпочкою, затишно вмощувався поруч і ділився одним із мавпячих вух — найкоштовнішою для нього частиною іграшки. Вони лежали, зігріті й близькі, шепочучи одне одному таємниці.

— Даніелю, сподіваюся, ти не боїшся, адже в цьому немає потреби. Я тут. Я завжди буду поруч, незважаючи ні на що. І зараз я залишуся тут, аж доки… доки тобі не стане краще.