Дівчина мого сина

43

Це був перший за кілька тижнів вихідний, коли Даніель не відволікався на лікарню чи навчання. Він відчував несамовиту потребу втекти, і вони з Черрі рано прокинулися й поїхали до Кембриджа. Вона ніколи там не була й сказала, що хотіла б побачити, де він жив та навчався всі ці роки. Вони прогулялися вздовж Кінз-парад та Трініті-стрит, повз офіційні будівлі університету, оглядаючи їх, як суворі, однак турботливі директори. А ще Даніель показав вікно своєї колишньої кімнати й куди ходив недільними ранками по сендвічі з беконом після важких ночей на вечірках. Черрі слухала його, вигукувала щось і сміялася з повернення цих спогадів, однак вони не відлунювали тужливою ностальгією, як їй того й хотілося. Черрі не подобалося не знати про значний відтинок його життя, і вона не хотіла, щоб Даніель сумував за тими днями та дівчатами, які могли бути його частиною. Оглянувши пам’ятки університетських днів, вони вирішили приєднатися до туристів. Було б помилкою, якби вони не взяли човен, щоб прокататися річкою, і зараз Даніель спостерігав за Черрі, коли вона відкинулася назад, заплющивши очі від несподівано теплого сонця — останнього подиху літа перед тим, як осінь захопить владу.

Як і завжди, коли він дивився на неї, йому в животі пурхали метелики. Черрі була неймовірно красива. Довгі темні вії прикривали очі пустотливими усмішками, а виїмка ключиць була залита сонячним промінням, наче запрошувала, тож йому аж захотілося занурити пальці в цю теплоту. Даніель міг проводити з нею години, і йому не ставало нудно не лише тому, що вважав її привабливою. Черрі була розумна, й інколи він замислювався над тим, чому вона пішла працювати, адже це здавалося йому нижчим від її здібностей, однак він поважав її вибір, і, так чи інакше, вона вже все одно цим не займалася. Та останнім часом його почали турбувати нелегкі думки: не схоже було, що Черрі чимось займалася чи шукала собі заняття. Його обличчя спохмурніло. Даніель ніколи не думав про те, чому його мати так наполягала на своїй версії того, чому Черрі була з ним. Вона помилялася, адже Черрі була щирою, проте все одно Даніеля не покидало неприємне відчуття: чому ж його мама була така впевнена? Він ще не відповів на її повідомлення, бо не знав, що сказати. Він утомився залишатися тактовним після численних звинувачень у тому, ким його дівчина була насправді. Він утомився захищати її. Якби Даніель був відвертим, то визнав би, що його вже нудило від цього конфлікту й він просто хотів жити своїм життям. Він не міг ігнорувати Лауру вічно, але знав, що варто йому подзвонити, вона знову про це заговорить. А потім ще й постійне бурчання, те, чого він узагалі не терпів. Даніель усе більше й більше переконувався в тому, що відколи Черрі переїхала до нього, то й не згадувала про пошуки роботи.

— Про що думаєш? — Черрі розплющила одне око й спостерігала за ним.

Він усміхнувся.

— Ні про що. Просто сподіваюся, що не задощить.

Черрі глянула на небо. Білі хмаринки на волошковому синьому.

— Не схоже на те.

Коли вони пливли за течією вниз, Черрі потягнулася вгору й торкнулася віття плакучої верби, яке звисало аж до води.

— Приємно вибратися з Лондона.

— Завтра ти повертаєшся до лікарні?

— Так. — Він відмахнувся від кількох комарів, що підлетіли надто близько до його обличчя. — А ти?

— Субота… Думаю, байдикуватиму. Подивлюся якийсь фільм.

— А після цього? Я маю на увазі решту тижня? — Даніель намагався говорити невимушено, однак помітив, що вона напружилася.

— Ти про що?

Хлопець відштовхнувся від берега своїм веслом.

— Я просто подумав, що тобі, мабуть, нудно. Цілими днями сидіти у квартирі.

— Я не сиджу там цілий день, я виходжу.

— Так, але ти завжди була — є — такою амбіційною. Коли працювала в агентстві нерухомості.

Він усміхнувся їй, і якийсь час Черрі мовчала.

— Вважаєш, я сіла тобі на шию?

— Ні…

— Це лише тому, що зараз мені не по кишені жодна квартира, і ти про це знаєш.

— Я не хотів тебе…

— І рахунки тепер теж чималі.

— Я знаю, усе гаразд.

— Але я допомагаю з продуктами. — Вона глянула на нього, і в її погляді читалися оборона, образа.

Даніелю було ніяково. Насправді він не хотів такого розгляду їхнього побуту й уже починав жалкувати, що взагалі завів цю розмову.

— Я зміню це. Почну наступного місяця.

Вона говорила рішуче, але обличчя залишалося спокійним. Даніель і гадки не мав, про що йдеться.

— Мені запропонували роботу, — пояснила вона.

Він перестав гребти й у захваті глянув на неї.

— Ого! Правда? Що це? Чому ж не сказала?

— Бо пишатися нічим. Посада лише помічника, не агента, та й зарплатня невелика. Я шукала й далі, але…

— Не погоджуйся.

Вона глянула на нього зі спокійним гнівом.

— Думаю, у світлі того, що ми щойно обговорювали, мені варто погодитися.

— Ні, будь ласка. Я не кваплю. Я просто думав про те, що ти розумна й, очевидно, хочеш досягти чогось у житті, а просто байдикувати — це, мабуть, надзвичайно пригнічує. — Тепер він був упевнений, що ігнорував розуміння того, що Черрі було вигідно жити в його квартирі.

Черрі сіла й узяла його за руки.

— Насправді я думаю, що мені варто погодитися. Хоча б на якийсь час. У мене є ще одна ідея. Я не збиралася тобі поки що говорити, доки не знатиму всього, але я розмірковую над тим, щоб почати власну справу. Але до того часу, якщо я погоджуся на цю роботу, то зможу виплачувати тобі тисячу за місяць. Знаю, це не багато…

Він притиснув пальця їй до вуст, знічений тим, що загнав її в глухий кут. А ще засоромлений, тому що, відверто кажучи, не він заплатив за свою квартиру, це його батько купив її для нього. А Черрі запропонувала йому половину, а може, і більше своєї зарплатні на посаді, для якої вона надто кмітлива, та ще й до того ж така робота їй не до вподоби.

— Не хочу більше й чути про це. А зараз до справи. Що це буде за компанія?

Черрі мовчала.

— Ти впевнений?

— Так. А тепер годі, розказуй.

— Що ж, іще трохи зарано, але з моїм знанням нерухомості… До того ж я й досі думаю, де взяти гроші для старту.

— Я інвестую в тебе.

— Справді?

— Звісно.

Вона ввічливо всміхнулася. Даніель почав гребти назад. Між ними запала тиша.

Він відчув, що повинен порушити її.

— Про що думаєш?

— А раптом… ну, знаєш… А раптом гроші стануть між нами?

— Чому б це мало статися? Гаразд, гаразд, я знаю, що таке вже траплялося… Але тепер ми знаємо, що можемо з цим упоратися. — Він глянув на неї й зрозумів, про що вона думала.

— Справа не лише в нас. Вона вважає це причиною, чому я з тобою.

— Це нас не стосується.

— Стосується. Я ніколи не стану такою ж багатою, як ти, і тобі це відомо. Ми завжди будемо різними. Якщо ми будемо жити так, як ти звик, то ти завжди платитимеш більше, ніж я. Інколи з цим буде важко миритися, не звертати уваги. Ти ж знаєш, у мене є гордість, — засмучена, Черрі дивилася на берег.

Даніель припинив гребти й сів нижче в човні.

— Усе гаразд.

— Мені хотілося б купити оце й он те теж, але я не можу. Бо це просто так. І якщо це тебе непокоїть, так і скажи.

— Вибач, Черрі.

Вона розвернулася до нього й коротко всміхнулася. Дозволила взяти себе за руки.

— Звісно ж, ми завжди можемо переїхати до Кройдона.

Він засміявся.

— Це мене не непокоїть.

Вона скривилася.

— А мене так.

Він засміявся знову.

— Я боюся того, що вона зробить, — тихо промовила Черрі, — боюся втратити тебе.

Вона говорила так тихо, наче готова була піти, і він відчув несподіване несамовите бажання боротися за неї. А ще страх. Він зрозумів, що впустив щось токсичне туди, що було тільки їхнім: їхній простір, їхнє кохання, а тому розізлився на самого себе, що дозволив материним словам так на себе вплинути. Даніель ніколи не був такий щасливий, а якщо не буде обережний, то відштовхне Черрі. А потім він зрозумів, що не зможе довго витримувати постійне несхвалення матері, її переконливі суперечки. Це як виривати зуб: чим більше ти думаєш про це, тим гіршим усе здається. Для його матері буде краще, якщо він розбереться з усім. Одним коротким, раптовим ривком.

— Виходь за мене.

Черрі була така шокована, що її вираз обличчя змусив Даніеля розсміятися. Потім, у спалаху паніки, він зрозумів, що вона могла сказати «ні». Тому став на одне коліно — човен загрозливо захитався — і взяв її за руку, а вона захихотіла й скрикнула:

— Ти перекинеш нас!

— Вийдеш за мене?

Вона знову засміялася, і її обличчя осяяла радість.

— Так!