Дівчина мого сина

45

Настав час вибачень. Час схилити голову й визнати, що вона помилялася. Лаура була надто грубою, надто швидко зробила висновки, тепер вона це визнавала, і від того, як обурливо вона поводилася, їй було важко на серці. З якимось тремтінням Лаура чекала біля вхідних дверей і, роззирнувшись навколо, помітила, як рано починало сутеніти. Було хмарно, і, здавалося, усе навколо накрила сталева сірість. Через кілька секунд їй відчинили.

— Вибач, — занепокоєно промовила Лаура ще до того, як її охопили будь-які сумніви, бо, здавалося, зараз вона була надто вразливою й не була впевнена, що зможе тримати себе в руках. — Я відреагувала надто емоційно, і мені не слід було говорити з тобою в такому тоні.

Якийсь час Ізабелла розмірковувала над її словами, а потім ширше прочинила двері й жестом показала Лаурі, що вона може зайти.

Полегшення виявилося таким приємним, що вона майже розплакалася, однак це було б смішно, тож, щоб опанувати себе, Лаура прикусила зсередини щоку. Тепер надто часто на очі їй наверталися сльози.

— Вип’єш чогось? — сказала Ізабелла, провівши її до кімнати, де Лаура була на вечірці лише кілька днів тому.

— Так, будь ласка, — і вона мовчи спостерігала за тим, як Ізабелла змішує два джини з тоніком. — Це була мила вечірка, — тихо почала вона.

— Гадаю, що ми обидві знаємо, що це неправда, — сказала Іззі, подаючи Лаурі келих. — Для тебе точно.

Лаурі стало соромно.

— Вибач. Але ж я наполегливо просила тебе не знайомити мене з ним.

— Я й не знайомила, так збіглося, що він прийшов на ту ж вечірку, що й ти. Вони з Річардом виконують спільне завдання, і Річард хотів розширити співпрацю соціально. Він був його гостем.

— О Боже, тепер я почуваюся ще гірше…

— Проте я визнаю, що за столом посадила вас поруч. Не щоб познайомити тебе з кимось, — швидко сказала вона, — мені просто здалося, що тобі могло б сподобатися його товариство. Ні, не так, я не мала на увазі того, про що ти подумала… самотня чи ще щось, просто всі одне одного знали, і я подумала, що для тебе це було б весело — познайомитися з кимось новим.

Лаура з досадою згадала свої ввічливі, відчужені відповіді за вечерею.

— Не думаю, що йому було весело.

Вона очікувала якогось докору, проте Ізабелла зробила глибокий ковток, а потім промовила:

— Переживе якось.

І знову греблю знесло: Лауру затопило полегшення, і їй стало краще. Заради Бога! Це ж смішно. Жінка швидко закліпала, розуміючи, що це надмірна реакція на доброту й таке необхідне через стосунки з Даніелем та трохи через Говарда примирення. Вона не отримала відповіді на листа й починала замислюватися, чи отримає коли-небудь взагалі. А раптом вони не почнуть спілкуватися до Різдва чи Різдво повністю омине їх? А раптом це затягнеться ще довше, на рік чи два? І тоді вони просто зіштовхнуться якось на вулиці. Вітаючись, кивнуть. Можливо, мине дуже багато часу, і вони звикнуть жити одне без одного, але ця думка була така несамовито сумна, що майже змусила її похитнутися й осісти на диван.

— Лауро, усе добре?

Вона ледь чула її голос і відчувала на собі її пильний погляд, тому зосередилася на подрузі.

— Ти здаєшся трохи…

— Якою? — її голос був хриплим.

— Захопленою власними думками. Щось трапилося?

Лаура спробувала всміхнутися.

— Що, наприклад?

— Не знаю.

— Чесно, краще не буває.

Лаура зрозуміла, що Іззі їй не повірила.

— Ти ж знаєш, що можеш поговорити зі мною. Я твоя подруга. Забудь про цю дурну сварку. — Іззі приязно стисла її руку, пом’якшила голос. — Ми з тобою витримаємо будь-що.

Лаура майже це зробила. Те, чого так несамовито прагнула. І думала про те, з чого ж почати. Однак вона надто соромилася цієї брехні й не могла дозволити, щоб хтось інший дізнався про те, що вона накоїла, а ще боялася того, що Іззі може подумати про неї. Лаура глянула на обличчя подруги, щире й приязне, і змусила себе всміхнутися.

— Справді нічого такого.

Іззі дуже уважно глянула на неї, а потім зрозуміла, що її відштовхують. Здавалося, це образило її.

— Гаразд, — промовила вона, і Лаура відчула, що між ними наче зачинилися двері. Їй було ніяково, і вже за мить вона почула свої вибачення:

— Думаю, мені вже варто повертатися. Я ще не годувала Мойсея, — Лаура знала, що Іззі зрозуміла, що це лише відмовка.

Було дуже незручно й сумно, що їй раптом знадобилося піти. Зазвичай, коли вони прощалися, то завжди планували щось на майбутнє: «побачимося завтра», «зустрінемося за обідом у вівторок» чи «я передзвоню тобі з приводу йоги», однак цього разу нічого такого не було.

— Скоро побачимося, — зрештою таки вимовила Лаура вже після того, як коротко чмокнула Ізабеллу в щоку, а потім пішла до шосе, щоб спіймати таксі. Вона вагалася, чи варто їй озиратися, невпевнена в тому, яким буде вираз обличчя Ізабелли, а коли озирнулася, бажаючи всміхнутися їй та втішити їх обох, побачила лише зачинені двері.

Коли вона зайшла до будинку, усередині було холодно й темно. Лаура ввімкнула опалення й пішла приготувати собі чаю, але коли дістала з холодильника молоко, то помітила півпляшки вина й натомість налила собі келих. Вона знала, що алкоголь не вгамує її меланхолійного настрою, але що за чорт. Вона боролася із собою, щоб приготувати щось поїсти, і таки вмовила себе приготувати щось і для Говарда. Це був його перший день після робочої конференції, і він не попереджав, що затримається.

Знайшовши собі заняття, Лаура відчула себе трохи краще й, увімкнувши радіо, почала готувати соус болоньєзе. До того часу, коли вона почула, як із барлогу піднімається ліфт, усе було вже готове. Лаура вирішила, що сьогодні вони могли поїсти на кухні, а не в їдальні. Це було б щось нове, і їм було б корисно посидіти там, де на них не тиснули б давні звички. Коли зайшов Говард, вона вже майже накрила на стіл. Помітивши, чим вона займалася, він зупинився.

— Привіт. Голодний? — бадьоро запитала вона, тримаючи в руках ножі та виделки.

Він глянув на плиту.

— Спагеті болоньєзе.

Говард кивнув і пішов помити руки в раковині.

— Я можу тобі налити?

Говард напружився.

— Може, припиниш?

— Припиню що?

— Так по-дурному прикидатися.

Лаура всміхнулася, щиро здивована, але, очевидно, це роздратувало його ще більше. Потім вона звернула увагу, яким холодним він був, яким злим.

— Ніколи не думав, що ти така…

— Яка?

Він вагався.

— Ница.

Вона була здивована тим, як сильно він іще може її образити. Говард поліз до кишені й витягнув листа, а потім поклав його на стіл. Лаура глянула на конверт. Він був адресований Маріанні Паркер. Вона інстинктивно відійшла. Листи його коханки? Чому він приніс їх додому? А потім придивилася ближче й скрикнула. То був її почерк. Лаура повільно потягла до себе конверт.

— Відкрий. Хоча, звісно ж, ти й так знаєш, що всередині.

Лаура витягла аркуш паперу — іменного паперу, що лежав на її столі, — і розгорнула його.

Люба Маріанно!

Я вже давно хотіла написати тобі це, та все ніяк не знаходила слушного часу. А потім усвідомила, що слушного часу для цього ніколи не буде. Чого я чекала? Що ти станеш порядною й забереш свої чортові пазурі від мого чоловіка? Мені вже остогидло, що мене ігнорують, потішаються наді мною. Ти ница людська істота. Ти просто береш те, що хочеш, навіть не замислюючись, які наслідки від цього будуть для інших. Очевидно, ще й не відчуваєш жодних докорів сумління. Сподіваюся, тебе за це покарають і тебе та твою родину спіткає найгірше. Сподіваюся, з тобою трапиться жахливий нещасний випадок, це буде карма, якщо тебе спотворить.

Це буде справедливо.

Що ж, тепер мені краще. Дещо було варте того, щоб сказати.

Лаура Кавендіш

Вона кинула листа так, наче він роз’їдав їй шкіру на пальцях.

— Я цього не писала.

Говард спохмурнів.

— Присягаюся, не писала, — але почерк був схожий на її.

Потім вона гарячково здогадалася. Її розум був вражений спробами все з’ясувати. Як їй вдалося це зробити? Звідки вона дізналася, як виглядає її почерк? Як змогла його так гарно підробити, а ще де дістала її іменний папір? Лаура бачила, що Говард спостерігає за нею.

— Говарде, це Черрі підробила листа й виставила все так, наче він від мене. — Лаура штовхнула йому аркуш. — Це схоже на мій почерк, але не такий самий. — Раптом вона дещо помітила. — Глянь на «п» та «с», я не об’єдную їх петлею, як вона. Подивися.

Якийсь час він сидів мовчки, і Лаура була впевнена, що він намагався опанувати себе.

— Черрі? Серйозно, Лауро? За мить ти скажеш мені, що вона також відповідальна за кризу на Середньому Сході та глобальне потепління.

— Ні-ні. Ти мусиш вислухати мене. Говарде, десь із місяць тому вона приходила до мене в офіс. Повідомити, що знає мою брехню про Даніеля. А ще вона сказала, що збирається відібрати в мене все. Черрі погрожувала мені. Якимось чином їй удалося дістати папір, адже вона бувала тут, у будинку. — Від цієї думки в Лаури всередині похололо.

— Чому ти не розповіла мені про це раніше?

— Думала, що ти мені не повіриш. — Лаура була впевнена, що Говард не вірив їй і тепер, і це засмутило її. Вона знову глянула на лист.

— Що б там не було, але звідки це в тебе?

— Прийшло сьогодні вранці.

— І просто так сталося, що ти кинув усе й був біля неї, щоб утішити. Я думала, ти мав бути на робочій конференції.

— Лауро, я хочу розлучитися.

Щось стиснуло її серце й зупинило його.

— Що?

— Маріанна йде від чоловіка.

— Як вчасно для тебе.

— Не будь такою.

— Якою? Ти хочеш, щоб я привітала вас двох? Я мусила терпіти й заплющувати очі роками, поки ви двоє!.. — вибухнула вона.

— Мені шкода.

— Ні, не шкода. Ти думаєш тільки про себе.

— Гаразд, більшою мірою так і є. Я нещасливий, а ти?

Лаура не посміла відповісти, не хотіла цього визнавати.

— Так було роками, Лауро. Як довго, ти думала, це триватиме? Хочеш провести решту свого життя ось так? Коли ми двоє ледь спілкуємося? Ти не думала про те, що колись озирнешся й подумаєш, що згаяла цінний, коштовний час? Скільки залишилося навіть нам двом? Через кілька років мені виповниться шістдесят. Шістдесят! Якщо я не можу зробити чогось зараз, то коли мені все змінювати? У сімдесят? Вісімдесят? А ще я думаю, що ти теж нещаслива. Якщо я піду, це дасть тобі свободу все змінити. Можливо, знайти когось іншого.

У ній спалахнула злість.

— Мені не потрібна консультація в стосунках, дякую. Я планувала, що перший шлюб буде вдалим.

Він сумно глянув на неї.

— І я теж. — Потім він встав. — Гадаю, краще, якщо я не залишатимуся тут. І якщо це важливо, то я був на конференції. Маріанна приїхала сьогодні вранці, щоб зустрітися в офісі.

Звісно ж, це вперше вона виступила проти нього, а він був невинний. Лаура ненавиділа всю цю ситуацію. Їй хотілося вдарити щось, закричати від такої несправедливості.

Він узяв свого піджака.

— Даніель виходив на зв’язок? — тихо запитав він.

— Ні.

Здавалося, усе вже було сказано. Говард вийшов у коридор. Лаура чекала, а потім відчула гостру потребу бачити, як він іде, і можливо, сподіваючись, що цього не станеться, пішла за ним.

— Ти як? — запитав він.

— Фантастично, зважаючи на те, що мій чоловік щойно покинув мене.

— Ти можеш дати мені розлучення. У тебе є на те всі причини. Але взагалі-то я питав, як ти з приводу Даніеля.

Сльози бризнули з її очей. Їй хотілося заперечити, хотілося, щоб він підійшов і втішив її, щоб у них знову були такі стосунки, у яких це могло статися. Та цього не трапилося, і Лауру затопила гірка самотність.

— Здається, наш син узяв приклад із батька й обрав не ту жінку.

Вона мала на увазі Маріанну, однак запізно зрозуміла, що це стосувалося її самої. Принижена, вона розвернулася й повернулася на кухню. Лаура чекала, аж доки не почула, як ліфт спустився до підвалу, і не зрозуміла, що Говард сідає у свою машину. І остаточно переконалася в цьому, почувши, як ліфт піднявся знову. Десь там він їхав до жінки, котру кохав. Лаура підняла своє вино, її руки тремтіли. Це була частина її покарання? Це вона сама ступила на цей довгий, відразливий, згубний шлях? Вино стало їй у горлі. Вона була брехухою.

Коли Лаура прокинулася наступного ранку, будинок видався їй завеликим та надто порожнім, і вперше, відколи вона переїхала сюди, їй було тут незатишно. Жінка несподівано «побачила» його як двері, стіни та меблі. Речі, до яких вона так звикла, на які ніхто не звертав уваги, несподівано здалися їй дивними, наче вона не впізнавала їх. Стілець у кутку у вітальні. Дзеркала, у яких відображалося її обличчя. Лаурі захотілося якомога швидше піти звідти й почати працювати, тому вона сіла в таксі, що відвезло її не далі, ніж до Друрі-лейн. Попереду сталася якась аварія, і транспортний потік залишався суцільним, і хоча позаду них сигналила швидка, відчайдушно намагаючись дістатися до травмованих, авто з медиками не могло рухатися далі. Машини з’їжджали на тротуари. Лаура вирішила пройти решту шляху пішки. До того часу, коли вона розплатилася з водієм та вийшла з таксі, швидка проїхала ще кілька метрів, і жінка поспівчувала тому, хто на неї чекав. «Ніколи не потрапляй у скрутне становище в Лондоні», — сумно подумала вона. Лаура попрямувала туди, де, власне, і сталася аварія, яка спричинила таку кризу на дорозі, плануючи звернути на прилеглу вулицю. Якраз перед тим, як змінити напрямок, вона глянула вперед. Два чи три авто зіткнулися, про що вона здогадалася із зім’ятих дверей та зірваного капоту. А ще — просто жах — чоловік, велосипедист, лежав на дорозі. Його велосипед був неподалік від його ніг, заднє колесо зігнуте. Вона збиралася перевірити, чи могла чимось допомогти, однак там уже була швидка й два парамедики, імовірно, чекали на допомогу своїх колег, а поліція стримувала людей. Лаура здригнулася й понадіялася, що з ним усе буде добре. Він виглядав молодим, з рюкзаком за плечима, і коли швидка нарешті проїхала повз неї з вогнями, які несамовито миготіли, і сиренами, що волали навіть зараз, щоб нагадати людям звільнити дорогу, Лаура подумала про його матір.

Вона звернула у вузьку вуличку, потім іще в одну й попрямувала до офісу. Жінка йшла швидко, аварія ще більше її стурбувала, тому їй хотілося нарешті дістатися до роботи.

Дату початку зйомок перенесли, тому директори відділів мистецтва, костюмів, гриму, камер та режисер починали вже за кілька тижнів. Подумавши про це, вона відчула знайому хвилю захвату вкупі з роздратовано-збудженим страхом, який з’являвся, коли вони вже готові були починати: надзвичайна сила продюсування, і все це заради кількох хвилин, записаних на плівку. Вона мусила відвідати сьогодні кілька локацій, а потім зустрітися з директором із підбору акторів та переглянути записи проб персонажів другого плану.

Правий черевик Лаури прилип до тротуару, тому вона з відразою зупинилася й підняла ногу. Жувальна гумка! Фу… Жінка спробувала відшкребти її, аж раптом почула шум та кашель. Позаду неї хтось теж зупинився. Вона опустила ногу й постояла так якусь мить, у її мозок просочувався страх, і до неї підкралося розуміння власної необачності. Лаура стояла на безлюдній задній вуличці, з будинками з обох боків, зведеними між жвавими вулицями. Вона напружилася, почувши чиєсь дихання. Її серце почало шалено битися, і Лаура помітила, що до кінця цієї вулички залишалося тільки декілька метрів. Попереду проходили люди. Ті, хто не знав, що тут на неї могли напасти. Раптом Лаура побігла вперед, черевик так само прилипав до асфальту, затримуючи її, коли вона бігла до виходу, упевнена в тому, що її переслідують. Лаура вибігла на вулицю й швидко відбігла подалі від вулички, зупинившись, лише коли побачила, що стоїть достатньо далеко. Тепер навколо неї було чимало людей. Тільки тепер вона змогла озирнутися.

Нікого не було. Нікого, окрім зайнятих пасажирів і туристів, які блукали вулицями, поглинуті власними справами, і не звертали на неї уваги. Вона глянула на вхід до вулички, однак звідти ніхто не виходив. Вона чекала, як їй здалося, вічність, і змусила себе почекати ще трохи, а потім задумалася, чи варто їй піти й поглянути, чи там хтось блукав, але відкинула цю ідею. Ні, вона хотіла опинитися в безпеці свого кабінету й узятися до справи. Це єдине, що могло відволікти її розум, тож вона розвернулася й поквапилася піти.