Дівчина мого сина

28

Черрі вимкнулася й поклала телефон поруч на дивані. Даніель помер. Вона не могла в це повірити. Він мертвий. Він зник. Його більше немає. Поки вона була у відпустці. Раптом Черрі усвідомила, що навіть не запитала в Лаури точного дня. Чим вона тоді займалася? Ліниво ніжилася на сонці на пляжі? Блукала по Чічен-Іці? А може, навіть вечеряла з Еліотом? Ті стосунки були короткими, і вона відразу ж дала це зрозуміти, однак так прагнула того полегшення, котре отримувала, проводивши час саме з ним. Він підійшов до неї в барі в готелі й дізнався, що вони обоє подорожують самі й що час їхніх відпусток збігався аж на чотири дні. Закінчилося все тим, що вони провели більш ніж чудово ті дні — і ночі — разом. Черрі не відчувала провини, адже вважала це радше необхідним бальзамом, здатним загоїти її рани, отримані за ці останні кілька місяців. Потім він поїхав, і решту поїздки вона провела одна.

Її тривожило те, що вона не знала, коли помер Даніель, що не могла позначити у своєму житті таку важливу подію. Черрі вже майже набрала номер Лаури, але коли вже взяла телефон, випустила його з рук. Вона була ще не готова ставити запитання, усе це було ще таким нереальним. Її увагу привернув якийсь рух у вікні: перехожі, які йшли у своїх справах, і їх зовсім не цікавило те, що коїлося в її квартирі. Раптом Черрі різко підвелася й пішла приготувати собі чашку чаю. Розуміння наздогнало її, коли вона набирала в чайник воду з-під крана. Вона розридалася, почулися гучні схлипування, і чайник випав із рук у раковину, а потім несподівано вона згадала, що сусідам усе видно, якщо їхні задні двері відчинені, і з квартири нагорі теж, якби її мешканці глянули вниз під певним кутом. Черрі відскочила, вона ненавиділа свою квартиру, Тутінг, Лондон, бідняцький Лондон і те, як люди жили одне над одним. Замість цього вона пройшла в спальню, де було трохи більше приватності, і, не роздягаючись, лягла в ліжко.

Даніель помер. Вона думала, що почувалася самотньою, відкинутою волею випадку, коли він занедужав, однак тепер усвідомила, що це не можна було навіть порівняти з тим, що було зараз. Черрі завжди вірила, що Даніель одужає, і читала численні звіти, доповіді в інтернеті, досліджувала книги та журнали, аж доки не відчула, що й сама може скласти іспит на лікаря. Але замість цього він її покинув. І її вже заплановане нове життя зруйнувалося вмить. Вона навіть не змогла попрощатися. Згадуючи слова Лаури: «Лише родина», — Черрі подумки аж здригнулася. Її не зарахували до членів родини. Невже вона не достатньо гарна для цього? Не вартісна? Не багата? І знову її зневажили. Знову все так само, як із Ніколасом. Ні Лаура, ні Говард не вважали її гідною дівчиною, тією, котра щось-таки означала для Даніеля. Де його поховали? Чи, може, його кремували? Тоді де його прах? Черрі не знала відповіді на жодне з цих запитань і залишалася у вакуумі незнання. Вона відчула раптову, несамовиту злість на Лауру за те, що вона так із нею обійшлася. Ця жінка ніби вирізала її з його життя. А вона, Черрі, застрягла в безкінечній роботі, яку все більше починала ненавидіти, не маючи на горизонті жодної можливості втекти. Черрі не могла пережити це ще раз. Вона усвідомила, що завдяки Даніелеві її робота ставала приємнішою не лише тому, що він нарешті вивів її у світ, а й через те, що в кінці робочого дня вона з таким нетерпінням чекала на нього. Розмови, обмін історіями про людей, з якими вони мали справу, він — у лікарні, а вона — в агентстві нерухомості. Від того, як він тримав її, коли цілував, їй ставало так добре, і вона починала вірити в те, що була чогось варта. Тепер усе це в минулому. Вона знову ніхто. Люди, до яких вона так прагнула пристати, безцеремонно зачинили двері в неї перед носом. Усе-таки перемога залишилася за Лаурою.