Дівчина мого сина

33

Як і зазвичай, Черрі прокинулася о шостій ранку. Без будильника, просто за звичкою, котра тепер була марна, бо їй не потрібно було вставати. Вона лежала в ліжку й думала. Хто це зробив? Більше нічого не писали. Вона видалила сторінку, але шкода вже була завдана. І вона залишатиметься в ліжку, не промовляючи ні слова, аж до сьомої, щоб не зіткнутися з матір’ю. Крізь тонкі стіни спальні дівчина чула, як Венді увімкнула душ, гуділа феном, дзвеніла чайною ложечкою по блюдцю, а потім нарешті глухий звук вхідних дверей. Навіть тоді Черрі вставала не відразу. Вона хотіла переконатися, що її мама не повернеться, забувши щось, і в неї було достатньо часу, щоб сісти на автобус, яким Венді добиралася до величезного супермаркету за три милі звідси. Десь о сьомій двадцять Черрі вибралася з ліжка. Це було одномісне ліжко, присунуте до стіни в маленькій другій спальні. З тими ж ковдрами, якими вона користувалася, коли жила тут іще школяркою: рожевими, квітчастими. Уся кімната була такою ж: бежева шафа із затіненими білими дверцятами, куплена в «Ікеї», — тепер такі продавалися тисячами, і від них відмовлялися на Ebay навіть попри привабливу вартість у 99 пенсів, — масова репродукція зображення Нью-Йорка на стіні, — імовірно, теж звідти, — та кілька «дизайнерських» шкатулок, затягнених шовком. Черрі відчувала такий же задушливий відчай, як і тоді, коли жила тут раніше. Після звільнення їй довелося виїхати зі своєї квартири. Вона спакувала речі в коробки, а потім заштовхала їх під ліжко та на дно шафи, тут, на останньому острівці своєї приватності. Більшу частину одягу вона навіть не розпакувала. У цьому не було жодної потреби.

Венді знала свою дочку занадто добре, щоб, коли Черрі подзвонила й, затинаючись, запитала, чи може тимчасово пожити в неї, не ставити забагато запитань. «Тут завжди знайдеться місце для тебе, люба», — приязно сказала вона, однак для Черрі ці щирі слова здалися пасткою, з якої вона ніколи не зможе втекти. Вона повідомила Венді щось розпливчасте про скорочення, і мати лише поспівчувала: «Не пощастило». А ще їй було надзвичайно шкода, що лише за кілька місяців її донька втратила і хлопця, і роботу й тепер це стало для неї важким випробуванням.

Черрі мешкала тут уже шість тижнів, і не було жодних ознак того, що вона збиралася шукати нову роботу й якимось чином вибиратися звідси. Правда полягала в тому, що дівчина не знала, що їй робити. Усі дні вона проводила, гуляючи вулицями аж до рогу Рівз, де все ще були помітні сліди пожежі з часу повстань, минаючи манікюрні салони, букмекерські контори та магазини «Усе по 99 пенсів», де над входом звисали фірмові картаті пластикові пакети. Складалося враження, що від спеки тротуари аж плавилися, віддаючи кислим, липким смородом. Вона не зупинялася ані на мить, чекаючи на натхнення. Якоїсь ідеї, плану, будь-чого, що підказало б їй, що робити далі. Черрі хотіла знову мати мету, відновити ті зосередженість та амбіційність, які мала вісімнадцять місяців тому, коли тільки-но починала працювати в агентстві нерухомості. Вона йшла, а її розум продовжував обмірковувати все по колу. Черрі проходила повз дошки з оголошеннями про прийом на роботу, котрі наче глузували з неї, пропонуючи платню сім фунтів за годину. Дурна, безнадійна, лакейська робота.

Її не могла мотивувати навіть Центральна бібліотека. Складалося враження, що там повно безробітних та студентів, що гаяли час із великими ідеями, однак не мали сили волі, щоб втілити їх у життя. Їй не місце тут, з цими фриками, цими невдахами, адже зараз вона мала б бути у квартирі в SW3 й планувати вечірку з нагоди заручин. Така несправедливість, марнування життя, втрачена можливість, здавалося, спалювали її зсередини.

Вона вийшла з бібліотеки й, пригнічена, стояла знадвору, спостерігаючи, як автобуси прискорюються, проїжджаючи повз неї. Вона починала впадати в депресію, бо не мала мети. Черрі думала про те, щоб пройти далі, через Джордж-стрит, а потім нижче, аж до станції «Східний Кройдон», але що потім? Вона не могла собі дозволити кудись поїхати, та й, так чи інакше, куди? Черрі намагалася втекти від себе самої. Вона розвернулася й почала повільно йти в напрямку до квартири.

Дівчина намагалася повертатися додому раніше, ніж мати приходила з роботи. Не для того, щоб привітати її, а з почуття обов’язку відпрацьовувати своє утримання, оскільки ні за що не платила й потребувала безкоштовного харчування та житла. Вона вимила холодильник, забитий материними товарами за знижками із супермаркету, та спекла щось до чаю. Венді завжди все хвалила, і це Черрі дратувало, бо дівчина розуміла, що то була спроба підбадьорити її.

— Ооо, що ти приготувала сьогодні? — сказала Венді, відкриваючи дверцята духовки й театрально принюхуючись. — Ти таки розпестиш мене, і навіть не уявляєш, як це добре мати когось, хто готує для тебе, коли ти провела на ногах весь день.

Вони сіли, і Черрі переконалася в тому, що їхня розмова крутитиметься навколо робочого дня її матері. Скільки працівників захворіло, що записувала донька Голлі для You Tube (очевидно, баладу під супровід гітари) і чи привабить нових покупців рекламна акція каструль. Зазвичай після цього Черрі мила посуд, поки її мама дивилася «Жителів Іст-Енду». Вона ненавиділа перебувати в кімнаті, поки йшов цей серіал: адже це було одне з того, що сповільнювало її намагання звести все до спільного знаменника, і віддавала перевагу тому, щоб побути наодинці із собою.

Однак цього вечора Венді зайшла на кухню.

Черрі здивовано підвела очі. Вона чула з вітальні початок вступної теми.

— Хіба ти не збираєшся дивитися свій серіал?

— Хвилинку, люба. — Венді невпевнено глянула на неї, і Черрі почула тривожний дзвіночок, що голосно задзвенів їй у вухах. Невже мати збирається попросити її піти?

— Я ось подумала… ти проводиш усі дні тут сама. У цьому немає нічого хорошого для тебе. Особливо після того, як він так недавно пішов. — Черрі напружилася, і Венді квапливо продовжила: — Сподіваюся, ти не проти, що я взяла на себе сміливість поговорити з менеджером, розповісти йому трохи про тебе, про те, якою розумницею ти була й так далі, бо в нас з’явилася відкрита вакансія. У відділі технологій та ігор. — Вона промовила останню частину так, наче це було справжнім везінням.

Черрі здригнулася від відрази. Працювати в супермаркеті? Невже її мати вважала, що це все, на що вона здатна?

Венді вкрилася червоними плямами.

— Знаю, це дещо відрізняється від того, чим ти займалася раніше, але ти не мусиш залишатися там надовго. Нехай це стане лише тимчасовою зупинкою.

Черрі збиралася заручитися з лікарем, який мав трастовий фонд та спадок у кільканадцять мільйонів фунтів, а ще віллу на півдні Франції.

Венді сприйняла її мовчання за схвалення.

— Або ти можеш побудувати тут кар’єру, ти ж знаєш. Вони доволі швидко розпізнають таланти й просувають людей.

Черрі радше померла б, аніж працювала б у тому супермаркеті. Її впевненість упала нижче нікуди. Черрі витерла руки. Вона мусила залишатися спокійною й чемною, інакше проживання тут стане нестерпним.

— Чашку чаю, мамо?

— Охоче. Ну і… Що скажеш?

Черрі вдала, що обмірковує почуте.

— Можливо. Але спочатку я хочу спробувати інші шляхи.

Венді всміхнулася.

— Звісно ж. Але якщо захочеш поговорити з менеджером, я зможу влаштувати вам зустріч, — вона клацнула пальцями, — просто зробивши отак.

— Дякую, мамо. Можу принести тобі чай у кімнату, інакше ти пропустиш свій серіал.

Венді не стала заперечувати, і щойно вона вийшла з кімнати, по щоці Черрі скотилася сльоза. Дівчина швидко витерла її — червоні очі викличуть зайві запитання — і понесла матері чай, а потім удала, що в неї болить голова, і сказала, що хоче прилягти у своїй кімнаті.

Вона лежала на ліжку, розуміючи, що опустилася на саме дно. Можливо, варто впасти так низько лише для того, щоб відновити свій войовничий дух, бо тепер вона знала, що мусить вибиратися звідси. Першою сходинкою було забути те, що могло б бути. Припинити дивитися назад і думати про те, де вона була б зараз, якби Даніель був живий. Їй перед очима з’явилася картинка його квартири, але Черрі розгнівано викинула її з голови. Вона з цим покінчила. Час їй уже забути Даніеля раз і назавжди. Він помер. Те, чого вона потребувала, було недоступне.