Дівчина мого сина

30

Даніель досягнув краю басейну й зник. Його обличчя опинилося під водою за секунду до того, як він знову вдихнув повітря, цього разу торкнувшись бортика. Ігноруючи біль, він розвернувся, щоб зробити ще одне коло. Одяг і досі був йому завеликий, проте він нізащо не погоджувався купити повний комплект нового. Сама лише думка про те, що йому доведеться ходити по магазинах, висотувала з нього енергію, а цього в нього зараз і так було замало. Ні, він мусив набрати вагу й натренувати м’язи, і тоді джинси не спадали б із нього, як зараз, навіть якщо він підперізувався паском.

До того часу, як Даніель досяг своєї мети, хлопець був такий утомлений, що просто поклав голову на руки, зачепившись за край басейну. Як і завжди, коли він не завантажував себе вправами, його мозок працював на повну. Він усе ще намагався осягнути межі того, як багато в його житті змінилося. Він вийшов із коми, не впізнаючи місця, де перебував, а насправді й свого тіла теж. Останнє, що він пам’ятав, іще до нещасного випадку, — це сплавляння на плоту та стрімку течію. Його робота, дівчина, — усе, що він любив, зникло. День за днем життя минало в темпі пенсіонера, але навіть якщо він і хотів пришвидшити все, то фізично не зміг би цього витримати. Його засмучувало те, що він опинився в пастці власного тіла.

Даніель зітхнув і виліз із басейну, накинувши на плечі рушник. Сяяло сонце, і червень на Cote d’Azur[20] був неймовірним, тож уже скоро він знову скинув його, насолоджуючись теплом. На якусь мить він присів на тиковий стіл і глянув униз на Сен-Тропе з відстані — його червонувато-коричневі дахи палали під сонячним промінням. Усе селище, здавалося, злилося із морем, і його це одночасно й зачаровувало, й утішало. Даніель іще не спускався вниз, хоча вони вже й провели тиждень у Гасені. Не те, щоб він був сентиментальним, але ця подорож була для нього важкою. Це місце нагадувало йому останнє літо… і Черрі. Він жив у тій самій кімнаті, де вони спали разом. А в Сен-Тропе все ще більше нагадувало б про неї. Він знав: найважче йому змиритися з тим, що його кинули, коли він не міг цього усвідомити. І, можна сказати, був відсутній. Його останні спогади про Черрі були надзвичайно щасливі, тому здавалося, наче величезний шматок його життя зник; власне, так і було. Його розривало від бажання подзвонити їй, так, наче все це було великим непорозумінням, але він нагадував собі, що це вона поставила на ньому хрест. А він відмовлявся вірити, що вона така. Їхні стосунки, хоча й недовгі, здавалися міцними. Складалося враження, що вони були тривалими й мали майбутнє. Він часто замислювався над тим, що зробив би, якби все сталося навпаки, якби це з Черрі стався нещасний випадок, і Даніелю подобалося думати, що він залишався б із нею значно довше. Тож що змусило її піти? Так, він був у комі, але його мама сказала, що Черрі зникла ще до Різдва, на початку листопада, якщо точніше, тож він був у лікарні лише кілька місяців. Йому було цікаво, як вона прийняла таке рішення, чи було воно легким, чи хотіла вона просто зіскочити з гачка? А ще було те, чого вона не знала. Що він опритомнів. Але він не міг подзвонити їй, щоб розповісти, бо, якби вона повернулася, він ніколи не був би впевнений: вона й справді цього хотіла чи просто виконувала якийсь обов’язок. Хай там як, а він усе одно не зміг би їй подзвонити, бо його телефон загубився десь під час переїзду з шафки в рафтинговому центрі до численних лікарень і він не знав її номера.

Його шлунок забурчав, Даніель підвівся й пішов пошукати чогось на обід. Його вражало те, як багато він їв, це, напевно, такий собі природний спосіб відновлення втраченої ваги. Він міг сточити цілісінький багет із маслом та сиром. Зайшовши до кухні, він побачив матір, яка сиділа за столом і щось читала на лептопі. Вона виглядала засмученою й насупленою. Побачивши його, вона розпливлася в усмішці й швидко закрила екран.

— Мамо, тобі потрібно повертатися до роботи?

Вона вагалася, тож, коли заговорила, Даніель зрозумів, що вона бреше.

— Не будь дурним. Я можу працювати й тут.

Він сів навпроти неї.

— Доглядаючи за мною, ти провела у відпустці надто багато часу.

Вона почала було заперечувати, але Даніель накрив її долоню своєю.

— Не думай, що я цього не ціную. Мене б тут не було, якби не ти, але… усі ті місяці в лікарні, приїзд сюди… цього разу постав на перше місце себе, хоч на трохи.

Її накрила хвиля полегшення, вона не змогла цього приховати. На її захват, кримінальній драмі дали зелене світло й вони мали почати зйомки ще до кінця року. Це означало раптовий старт усіх систем: наступні епізоди потрібно перечитати й відредагувати, провести кастинги, співбесіди з режисерами, найняти основну команду, розвідати місця зйомок, уже не згадуючи про гонитву за будівельниками, котрі мали полагодити вікно в саду, і вона не могла зробити всього цього з півдня Франції. Її увагу займала не лише робота. Черрі працювала неподалік від їхнього будинку, і через постійну присутність її примарної тіні Лаурі не спалося ночами, і вона розуміла, що в неї закінчується час.

— Ти впевнений?

— Ніколи не мав більшої впевненості.

Вона торкнулася долонями його обличчя й поцілувала сина в чоло.

— Я повертатимуся на вихідні.

— Ти не мусиш.

— Шшш. Така угода.

Тієї ночі вона полетіла додому. Це було емоційне прощання, і вони обоє часто кліпали, щоб стримати сльози.

— Дякую за все, — сказав Даніель, коли вони міцно обіймали одне одного. — Я б не зміг цього зробити без тебе.

— Я дзвонитиму, — відповіла Лаура. — Щодня, просто щоб переконатися, що ти виконуєш вправи.

Залишившись сам, Даніель засумував іще більше. Він лежав у ліжку і, як завжди, його розум перемкнувся на Черрі. Він просто хотів знати, чому вона вирішила піти. А потім його осяйнула думка. Він міг би зателефонувати їй в офіс, поговорити з нею там. А якби це було важко, надто публічно, тоді він зміг би знову отримати номер її мобільного й передзвонити, коли вона звільниться.

Щойно він надумав це зробити, як відчув фаталістичний спокій, хоча й не чекав із нетерпінням на цю розмову. Він був упевнений, що його знову відштовхнуть, а дві відмови від однієї дівчини важко витримати будь-якому чоловікові.

Наступний ранок був теплим та безхмарним. Даніель рано встав і пішов до пекарні по свіжий багет, а потім поснідав надворі. Спав він добре, але відколи прокинувся, мить, коли він мав подзвонити Черрі, усе наближалася, і він нервувався. Він дістав телефон і заґуґлив агентство з нерухомості «Гайсміт та Браун». Побачивши на сайті фото фасаду, розхвилювався ще більше. Він іще не міг подзвонити: у Лондоні була лише сьома ранку й Черрі ще не прийшла на роботу. Щоб згаяти час і не дати собі постійно повторювати те, що він мав сказати, Даніель вирішив відволіктися й поїхати в Сен-Тропе.

Вести авто було доволі легко, до того ж іще було зарано для натовпу відпочивальників, а тому рух на дорозі був до приємного податливим. Це був базарний день, і Даніель збагнув, що блукає навколо людних прилавків у Place des Lices, на яких було повно літніх овочів, пакетів із лущеними бобами, цілі вежі з артишоків та гороху в стручках із солодким ароматом. Він купив трохи їх, а ще кілька ранніх нектаринів, а потім, усе ще шукаючи, куди ж подіти фізичне напруження, присів на лавку в кількох кварталах від ринку. Він відпочив, гріючись у сонячних променях, а потім глянув на годинник. Була за п’ятнадцять хвилин десята. Через п’ятнадцять хвилин Черрі вже буде в офісі. Його серце завмерло, і він роззирнувся навколо, шукаючи, чим відволікти себе від майбутнього дзвінка. Саме тоді він й усвідомив, де опинився. Через дорогу був магазин дизайнерського одягу, куди Черрі не схотіла заходити під час їхнього походу по магазинах. Він сидів саме на тій лавці, де залишив її, коли пішов купити чогось на обід та золотий браслет для неї. Він різко встав: тепла деревина раптом здалася незручною. Не знаючи гаразд, що йому робити, він безцільно роздивлявся все навкруги, аж тут натрапив поглядом на галерею. Він побачив у вітрині картину, котра, безперечно, належала пензлю його улюбленого художника, і зрозумів, що саме там Черрі, напевно, і купила йому подарунок. Цей спогад несподівано захлеснув його, адже це так дивно, що галерея розташувалася якраз навпроти лавки, так, наче це був поштовх зайти й щось купити, однак потім він переконав себе, що навіть коли й так, йому до того діла немає.

У нього виникло нестримне бажання піти кудись, забратися подалі від цієї лавки, і Даніель вирішив зайти в галерею. За його спиною задзвенів дзвіночок, і він попрямував до колекції того художника. Він роздивлявся картини: лавка, площа, пейзаж із соснами. Своєї картини він не бачив уже дуже давно й припустив, що вона й досі висить у його тепер порожній квартирі, і хоча її полагодили, розрив усе одно був помітний. Коли Черрі подарувала йому те полотно, він відчув приплив любові до неї. Це був такий турботливий, щедрий вчинок. Тож чому вона так змінилася? А вона таки стала іншою. Черрі покинула його лише через десять тижнів після того, як він упав у кому. Десять тижнів. Але, зрештою, до нещасного випадку вони майже стільки ж зустрічалися. Навколо нього палали картини, їхні тремтливі кольори та середземноморське світло втратили якусь забуту радість, яку він відчував, уперше побачивши їх. Це дало йому неочікувану силу, і він подумав про дзвінок, який мав зробити. Він задумався про те, як вона здивується, якщо тільки не прорахувала таку можливість. А вона могла. Була якась запасна відповідь на те, чому вона вирішила кинути його, що це було важке рішення, однак вона відчувала, що не мала іншого вибору. Даніель похитав головою через власну дурість. Що ще він очікував почути від неї? Що їй було нецікаво зустрічатися з хлопцем у комі? Можливо, вона зустріла когось іншого. Що б там не сталося, її не було понад сім місяців. Сім місяців. Напевно, вона взагалі вже його забула. Він засміявся: сухе розуміння стало чіткішим. Для неї розрив стався вже давно, вона мала достатньо часу, щоб загоїти рани й рухатися далі. Так само буде й із ним. Раптом він зрозумів, що не потребує пояснень. З цього дзвінка не вийде нічого доброго, і він здригнувся від думки про її вагання й небажання зустрітися з ним або — ще гірше — її приїзд у Францію, щоб побачитися з ним й обговорити все. Він і так почувався слабким від того, що люди жаліли його. Картини, здавалося, квапили його, затягували у свій настрій. Вони дали йому значно більше радості, ніж болю, і він знав, що тоді й почав відпускати Черрі. Це була мить натхнення. Він пішов із магазину, відчуваючи якусь нову легкість.