Дівчина мого сина

10

— Вибачте, Нейл, є хвилинка? — Черрі щойно приїхала й пішла просто до столу свого боса.

Він підвів гарно пострижену голову й побачив її стривожене обличчя.

— Звісно. Хочеш, відійдемо далі?

Черрі кивнула й пройшла за Нейлом у віддалену частину офісу — маленьку, зі смаком обставлену кімнатку, яку вони тримали на той випадок, якщо приватні клієнти хотіли обговорити потреби в нерухомості наодинці. Вона відчувала на собі погляди Емілі та Ебіґейл, які, згораючи від цікавості, спостерігали за нею, коли вона проходила повз них. Нехай дивляться. Черрі нізащо не довіряла б їм. Відтоді, як вони відштовхнули її, коли, щойно влаштувавшись на роботу, вона намагалася завести друзів. Ці дівчата були близькими — лише вони двоє — і не впускали нікого, особливо якщо відчували, що цей хтось «інший».

— Сідай, — Нейл указав на коричневе шкіряне крісло.

Вона сіла на краєчку, відчуваючи, що її бос трішки занепокоєний тим, яку проблему на нього збираються повісити. Нейл теж сів у крісло поруч, і Черрі відчула раптове роздратування від його лискучих черевиків: їй було відомо, що він замовив їх зі шкіри буйвола, щоб, коли він сидів на підвищенні з капучино й «Finansial Times», це було цілком зрозуміло для того, хто сидів нижче.

— Усе добре?

Вона глянула на нього. Глибоко вдихнула, щоб стримати сльози перед тим, як почати говорити.

— Моя бабуся. Вона захворіла. Серйозно. Я хотіла дізнатися, чи могла б узяти вихідні… кілька днів, щоб поїхати провідати її.

— Звісно ж, — вигукнув Нейл, і вона відчула його полегшення від того, що це не жіночі проблеми.

— Коли тобі потрібно їхати?

— Цієї п’ятниці. — Вона побачила його вагання. — Знаю, що Емілі та Ебіґейл беруть відпустку в цей же день… — Вона безпорадно замовкла.

На якусь мить запала тиша, поки він боровся із собою, перед тим як заспокоїти її.

— Усе добре. Ми можемо взяти тимчасового працівника. Як гадаєш, скільки днів тобі знадобиться?

— Я не залишатимуся надовго, лише щоб побачити її. От тільки вона живе за кордоном… тож доведеться врахувати й час, що піде на дорогу.

— Де вона?

— Франція. Я вже перевірила рейси, і якщо зможу вилетіти в п’ятницю, то повернуся у вівторок вранці.

— Добре. Ми тут з усім упораємося. — Нейл співчутливо кивнув. — Сподіваюся, з нею все добре?..

Її очі налилися слізьми.

— Я теж. Це рак. Щойно виявили й призначили хіміотерапію.

Здавалося, що він пожалкував, що взагалі запитав.

— Мені шкода.

Обличчям Черрі скотилася сльоза, і дівчина зі сміливою усмішкою змахнула її.

— Для мене дуже важливо мати змогу провідати її, і я знаю, що вона теж хотіла б вам подякувати.

Він стримано відмахнувся від подяки.

— По правді, немає за що.

— Il est un merveilleux patron.

— Перепрошую?

— «Він неймовірний бос», — Черрі шморгнула носом і всміхнулася. — Ось що вона сказала б.

Нейл розправив краватку.

— Що ж, якщо я можу з цим допомогти, то… — Він цмокнув язиком, а потім підвівся, співчутливо нахиливши голову. — Тобі потрібна хвилинка?

Черрі вдячно кивнула. Нейл поклав руку їй на плече, а тоді розвернувся, щоб вийти.

— Bonne chance[12], — сказав він, і Черрі знову кивнула.

Вона зачекала, поки Нейл вийде з кімнати, а потім голосно висякалася просто на той випадок, якщо він і досі міг це почути. Завмерла. Прислухалася. Нічого. Усміхнулася. Вона їде у Францію! На південь Франції! Коли їй прийшло запрошення, вона була в такому захваті, хоча й знала, що дві малі корови в офісі вже забронювали вихідні, тож Нейл нізащо не відпустив би й її. Це було б неправильно. Раніше вона ніколи не мала такої нагоди. Те, що їй слід було відмовити Даніелю лише тому, що в цих двох були гроші, щоб забронювати два тижні на Ібіці, було несправедливим.

Вона збиралася на південь Франції! Де в її хлопця була власна вілла! Правда, то вілла його батьків, однак це вже дрібниці. Не завжди так буде. Їй не доведеться навіть платити за квиток — Даніель наполіг на цьому, сказавши, що буде неправильно, якщо їй доведеться оплатити такий дорогий квиток, куплений останньої миті. Черрі гарно все продумала й привітала себе, на якусь мить притримавши цю звістку, ніби смакуючи її.

Потім підвелася, розправила спідницю й перед тим, як повернутися за свій стіл, додала своєму образу вдаваної хоробрості.