Дівчина мого сина

20

— Упевнений, що не хочеш, аби я сіла за кермо? — запитала Черрі, коли неподалік від Бірмінгема вони скинули швидкість на автостраді. Вона пропонувала, підлещувалася, благала дозволити їй покермувати впродовж усієї поїздки, однак він відмовляв, посилаючись на те, що вона весь день працювала, а в нього був вихідний. Тож їй довелося обмежитися встановленням навігатора та вибором музики. Не те щоб це був неприємний бік угоди. Черрі не сказала Даніелю точно, куди саме вони прямували: це мав бути сюрприз, однак подвійний префікс «Л» наштовхував на картинку уельських сіл у горах із затишними провінційними пабами. Те, що вона нічого йому не сказала, було важливим: завдяки елементу несподіванки Даніель краще запам’ятає цю поїздку. Час для неї обирався дуже ретельно й не лише щоб затьмарити день народження Лаури, а й тому, що скоро мине три місяці, відколи вони зустрічалися, і Черрі знала, що на цьому потрібно наголосити. Зробити щось пам’ятне. Між ними все було добре, однак вона не збиралася просто пливти за течією. Черрі була переконана, що події зміцнюють стосунки, переносять їх на новий рівень. Чим більше пара зробить разом, тим більше спогадів створить, а отже, довше відчуватиме, що вони разом, і стосунки отримають новий виток свого розвитку. Не можна вічно залишатися на першому рівні, ти мусиш розвиватися. Ці вихідні й мали стати цим розвитком.

Минулого вечора вони сиділи на підлозі у вітальні й загортали подарунок для Лаури. У Даніеля була дуже важка зміна, тому вона запропонувала купити щось сама, а він із вдячністю погодився. Вони домовилися про шовкову блузку, і Черрі дозволила собі блукати по Кінгз-роуд із його кредиткою та пін-кодом — приємне, однак небезпечне відчуття. Смак майбутнього. Вона відчувала задоволення від власного «я», зверхності над продавцями. Не було нічого приємнішого за витрачання чужих грошей. Даніелю сподобався її вибір, і він із полегшенням зітхнув, оскільки Черрі купила також папір, стрічку та ще й листівку. Вона загортала блузку, поки він підписував картку, і, звісно ж, оскільки вони сиділи поруч і Черрі зробила свій внесок, він запитав, чи не хоче вона теж підписати. Дівчина вагалася, наче розмірковувала над можливою реакцією, а потім вирішила бути великодушною й своїм підписом запропонувати оливкову гілку миру. Вона написала своє ім’я квітчастим шрифтом, знаючи, що це викличе справжнє роздратування. Перша спільна листівка Даніеля та Черрі.

Починався дощ. Через якийсь час склоочисники вже працювали на повну, щоб упоратися з бризками та зливою.

— Думаєш, в Уельсі теж іде дощ? — запитав Даніель із захватом у голосі.

Черрі перевірила в телефоні.

— Так, — з усмішкою відповіла вона. — Нам не потрібна сильна злива, інакше інструктори не дозволять спускатися річкою вниз.

— І то правда, — радісно зітхнув він. — Не можу дочекатися. Знаєш, жодна з моїх колишніх не робила для мене нічого подібного.

Черрі вдала, що це її здивувало, наче не було нічого природнішого у світі, окрім як обрати поїздку на вихідні, яка б сподобалася твоєму хлопцеві.

— Правда?

— Так. Вони завжди думали про себе. Я хотів сказати: може, у них і виникали ідеї, однак вони нізащо б у світі не сіли поруч зі мною, готові рушити будь-якої миті. А ще надто переймалися б зачіскою, чи холодом, чи ще чимось. — Він нахилився й стиснув її коліно: — Ти неймовірна.

— Мені здалося… Ну, що це гарний спосіб випустити пару, врешті-решт, початок кар’єри в лікарні — справа нелегка.

Вона помітила, що така її глибокодумність розчулила його.

— Дякую.

— Рада це зробити для вас, лікарю Кавендіш.

Даніель усміхнувся, а Черрі зрозуміла, що такі розмови ще більше сприяють тому, що поїздка запам’ятається назавжди, підкреслюючи її рішучість та зміцнюючи його почуття до неї. Дощ ішов усю дорогу до Сноудонії[19], і десь о пів на дев’яту навігатор нарешті вивів їх до маленького мальовничого вибіленого пабу. Поки вони паркувалися, то обоє вдивлялися крізь потоки води на склі, а коли Даніель вимкнув двигун, узагалі не могли нічого розгледіти через темряву та дощ.

— Ходімо?

Вона кивнула.

— Уперед! — вигукнула Черрі, і вони вистрибнули з авто.

Даніель схопив їхні сумки, і вони, сміючись, побігли в паб.

До будівлі було всього десь метрів десять, однак вони все одно змокли до нитки.

— А ви, очевидно, Лейни, — промовив із валійським акцентом низький повний чолов’яга за барною стійкою. — Я Тед. А нам усе було цікаво, коли ж ви таки доберетеся до нас. Особливо за такої погоди.

Черрі глянула на нього крізь крапельки на віях і всміхнулася. Вона зробила замовлення на своє ім’я й не потурбувалася виправити його припущення, що вони одружені. Насправді дівчина була в захваті від його слів, і те, що ця поїздка почалася так ідеально, уселяло надію, що вихідні виявляться дуже вдалими.

— Хочете, щоб я спочатку показав вам кімнату, а потім спуститеся вниз випити пінту й перехопити чогось?

— Звучить чудово, — сказав Даніель, і Тед підняв частину барної стійки й провів їх через залу, де було чимало місцевих старшого віку, здебільшого чоловіки, вбрані в зелені стьобані піджаки, хоча серед них було й кілька молодих облич. Очевидно, ці юнаки та дівчата також приїхали сюди задля сплавляння на плотах річкою Триверин. У кінці кімнати були двері, що вели до вузьких сходів. Черрі та Даніель пройшли за Тедом нагору, до коридору на другому поверсі, де розташовувалися спальні.

— Як доїхали? — запитав Тед. — Ви ж із Лондона?

Він говорив так, наче Лондон був в іншій країні.

— Так, — відповів Даніель, коли Тед відчиняв двері до кімнати під номером три.

— Ось тут ви ночуватимете. Нічого складного, однак якщо знадобиться допомога з кранами, ви знаєте, де мене знайти. — Він кивнув їм, а потім знову зник у барі.

Черрі відразу ж почала роззиратися довкола. Це була невелика кімнатка з двоспальним ліжком, старою дерев’яною шафою, низьким столом, на якому лежали якісь місцеві брошури, та двома тумбочками біля ліжка. Саме ліжко виглядало до смішного маленьким, як і мало б виглядати двоспальне порівняно з королівським, а у випадку Даніеля — суперкоролівським удома. Воно було застелене товстою ковдрою, а в ногах лежало зелене картате покривало. Інші двері вели до ванної, де Черрі з полегшенням побачила, що рушники здавалися чистими, і душ теж. А меблі, дякувати Богу, виявилися білими, а не якимись там старомодно рожевими чи зеленими, як авокадо. Це місце було недорогим, однак тоді вона мала обрати щось скромне, а через ранній виїзд вони мали зупинитися десь неподалік від місця на річці, де б почали сплавлятися на плоту, тому вибір був доволі обмеженим. Вона повернулася до спальні й побачила, як Даніель, зовсім як дитина, стрибає на ліжку.

— Ну ж бо, — сказав він, простягаючи їй руку.

Вона всміхнулася й приєдналася до нього. Вони випробували пружини, без сумніву, старі, однак, на щастя, ті хоча б не скрипіли. Потім іще якийсь час просто лежали поруч, і Черрі відчула, як перекочується до середини ліжка. Вона запитально глянула на Даніеля.

— Так зручніше, — відповів він.

Черрі засміялася й зіскочила, щоб визирнути у вікно. Вона лише могла здогадуватися, що там, знадвору, хоча складалося враження, що це були конюшні й багато відкритого простору.

— Голодна? — спитав Даніель із ліжка.

— Помираю з голоду.

Було прохолодно, тому Тед розпалив вогонь. Ранки вже починали по-осінньому холоднішати: відчувалася зміна пір року. Вони знайшли вільний столик, де вже лежали столові прибори, загорнуті в темно-зелені паперові серветки, а під тарілками були чорно-білі з назвою пабу.

— Сьогодні пиріг із ягнятиною, — промовив Тед, принісши дві тарілки, з яких підіймалася пара. — Моя дружина підхопила нежить, тому не виїжджала за курятиною.

— Ягнятина — це просто чудово, — сказав Даніель, коли Черрі глянула на меню на дошці.

Складалося враження, що тут подавали лише пиріг. Пиріг із ягнятиною, а якщо пощастить, із курятиною. Напис крейдою також стверджував, що ще був пиріг із яловичиною, і Черрі стало цікаво, що ж трапилося з ним.

— Яловичина закінчилася, — сказав Тед, перехопивши її погляд, і пішов, щоб принести напої.

Черрі глянула на Даніеля, однак, здавалося, його зачарували це місце та виняткова поведінка Теда. До загальної атмосфери додавалися фонові веселощі місцевих, пиріг виявися смачним, а тепло від справжнього вогню робило цей паб іще затишнішим, й усе це вкупі з дощем, що барабанив у шибки, додавало йому якоїсь приємної інтимності. За межами Лондона Черрі почувалася вільніше, вона, не напружуючись, була значно витонченішою, ніж ті, хто її оточував, тому їй не потрібно було постійно бути обачною та стежити за тим, чи відповідає вона стандартам Кенсінгтона. Даніель підняв склянку, і вона торкнулася її своєю.

— За неймовірні вихідні, — промовив він і, замовкнувши, глянув на неї: у його погляді було щось глибше за ніжність, щось важливіше за симпатію. — За нас. Я дуже щасливий, що ми зустрілися, Черрі.

Вона глянула йому у вічі й усміхнулася. Це був якраз той погляд, який дівчина й сподівалася викликати цією поїздкою.

— Взаємно, — ніжно промовила вона.

Дощ припинився вночі. Черрі знала це, бо не спала через незручний матрац, який провалювався посередині, що її дратувало. У кімнаті була цілковита темрява, а надворі — надзвичайно тихо, і ця тиша, здавалося, просочувалася до кімнати й завмирала, спостерігаючи за нею. Черрі несподівано засумувала за домом: яскравими вуличними ліхтарями та звуками сирен. Вона відчувала, що їй тут не місце. Вона й гадки не мала, котра була година чи як довго ще до сигналу будильника о сьомій. Черрі лежала там, як їй здавалося, роками, пильно вдивляючись у темряву, прислухаючись до м’якого дихання Даніеля поруч із нею. На якусь мить у тій темній кімнаті їй стало дуже самотньо, і дівчина вже майже штовхнула Даніеля, щоб розбудити його й затишно влаштуватися в обіймах. Однак сама думка про це здалася їй дурною, дитячою, і вона не знала, що мала б сказати, якби розбудила його. Черрі заплющила очі й змушувала себе заснути, і зрештою це їй вдалося, аж поки не розбудив її все голосніший сигнал телефону Даніеля.

На сніданок були тости, яйця та мармелад; цього разу в пабі було десь із півдюжини відвідувачів — молодиків, яких вони бачили минулого вечора. Потім на них чекала недовга поїздка до компанії, що займалася організацією сплавляння на плотах, де попит спонукав звести кам’яну будівлю для спорядження, роздягалень та невеличкого кафе. Коли вони пройшли через брудну автомобільну парковку з калюжами від дощу до каси, щоб знайти свого провідника, то побачили вивіску ззовні: «Вода сьогодні: рівень — 4».

— Доволі швидко, — сказав Даніель, і Черрі відчула хвилювання.

Вона, на відміну від Даніеля, який підкорив пороги в Колорадо, ніколи раніше не сплавлялася на плоту.

Молодий чоловік із вигорілим на сонці волоссям із дошкою в руках стояв ззовні, вітаючи людей. Він був вбраний у гідрокостюм, на вигляд дорогий та професійний, а вкупі з волоссям усе це говорило про місяці, проведені на річці, і це ще більше підкреслило її незнання. Черрі не подобалося чогось не знати чи не мати змоги контролювати, однак вона не могла спочатку дослідити чи випробувати це на собі. У них узяли квитки, а потім Даніель та Черрі пройшли до роздягалень, щоб одягти гідрокостюми, рятувальні жилети та шоломи. Черрі не розмовляла з іншими дівчатами, що хихотіли поруч, натягуючи на свої тіла неопрен. Вона одяглася й замкнула свої речі, а потім вийшла надвір, тримаючи шолом у руках. Даніель уже був там із кількома хлопцями з таким же волоссям, як у того молодика, що тримав дощечку. Коли вона підійшла, їхня група вже була в зборі.

— Привіт, — сказав їхній провідник, — тепер, коли ми всі зібралися, зробимо невеличкий вступ, а потім я розкажу про техніку безпеки. Мене звати Гарет… — Він усміхнувся крізь бороду й указав, що Черрі має продовжити.

— Черрі, — сказала вона, помахавши рукою, далі був Даніель та ще одна пара з Брістоля — Джейн і Пол. «Вона нагадує вчительку, — подумала Черрі, — безпечну й трохи неохайну, а він, напевно, з тих, що працюють у місцевій раді».

— Гаразд, — сказав Гарет, — ось що ви маєте знати. Я буду ззаду на плоту й контролюватиму його, однак ви теж повинні гребти веслами, інакше на якомусь етапі ми впадемо. У жодному разі не вставайте на плоту, інакше впадете. Коли будете гребти, слухайте мої вказівки, з якого боку це потрібно зробити, чи… — Він замовк, щоб наголосити на цьому, — так, ви зрозуміли: ви впадете.

«Ідіот, — подумала Черрі, — невже йому це здається смішним?» Вона перехопила погляд Даніеля й прикусила зсередини щоку, коли побачила, що він намагається не засміятися.

— Якщо ви впали, то рятувальний жилет, який на вас, втримає вас на плаву, а в шоломі є отвори, крізь які вода відразу ж витікатиме. Найкраще з того, що ви можете зробити, якщо впали й не змогли вилізти на пліт, — це пливти до берега. Я зв’яжуся з кимось по рації, щоб по вас приїхали, і залежно від того, як далеко за річкою ви будете, вас відвезуть на міні-автобусі або доведеться пройти пішки до старту. Коли ми спустимося вниз за течією, там є спокійніша заплава, де нам потрібно буде швидко гребти до берега, аби не потрапити в пороги нижче, оскільки вони ведуть до низки невеликих водоспадів, які для сьогоднішньої поїздки зашвидкі. Щойно ми всі опинимося на березі, завантажуємо пліт на трейлер, а потім сідаємо в міні-автобус і вас везуть назад до верхівки. А потім ми зробимо це знову! Є запитання?

Усі перезирнулися між собою, однак ні в кого запитань не було.

— Чудово. Усі вміють плавати?

У групі почулося стримане хихотіння, а потім вони пішли за Гаретом до берега річки. Він розподілив місця: Джейн та Пол — спереду, Черрі та Даніель — ззаду. Кожен узяв у руки кутик надувного плоту, і за вказівкою Гарета вони штовхнули його у воду. Потім пройшли далі, і крізь неопренові черевики Черрі відчула крижаний холод. Вони залізли на пліт, дівчата нервувалися, а хлопці були сповнені хоробрістю та захватом. Гарет заліз останнім і дав кожному вказівку починати гребти. Спочатку все було спокійно: зелена від водоростей вода, спокійні береги та лінія дерев. Приємний вигин річкою вниз, а потім несподівано обрив і ціла серія порогів зі стрімкою течією аж білої води, яка заповнювала пліт, просочувала одяг, однак вони не мали часу, щоб оговтатися, бо пліт попрямував далі до ще одного порога, а потім врізався в якесь каміння, як машинка на атракціоні. Коли вони закрутилися на цілих шістдесят градусів, Черрі затримала дихання, а потім їх понесло далі швидкою течією й ще більше хвиль накочувалося на них, деякі сягали заввишки плечей, і Черрі аж зашипіла від холоду, який відчула, коли одна з хвиль хльоснула її по обличчю, а потім голосно розсміялася.

— Весло зліва! — вигукнув Гарет, і вона зрозуміла, сидячи зліва, що це призначалося їй та Полу й вони мали допомогти проштовхнути пліт до наступної серії порогів. Вона сильно натиснула на весло у воді, відчуваючи, що її зусилля зовсім марні, особливо коли нахилилася на плоту під час того, як він пірнув, зіткнувшись зі ще одним валуном. Потім іще одна стрімка зміна — і ще більше води опинилося на плоту. Так тривало й далі, веселих двадцять хвилин: усі четверо вибухали сміхом, стискували весла в повітрі, намагаючись прислухатися до інструкцій та використовувати їх, коли цього від них вимагали. Несподівано команди стали вимогливішими.

— Весло до правого берега! Весло! — закричав Гарет.

«Це, напевно, та частина, — подумала Черрі, — де потрібно відплисти вбік, щоб уникнути водоспадів». Навіть попри те, що вода стала значно спокійнішою, це виявилося важче, ніж їй здавалося, хоча дівчина й боролася з течією, коли вони всі гребли під усе наполегливіші крики Гарета, і врешті-решт пліт таки достатньо наблизився до берега й більше не плив за течією вниз.

— Усі на берег, — сказав Гарет, і вони злізли з плота, а потім витягли на берег і його, а після цього двоє хлопців допомогли їм завантажити його на трейлер.

Черрі була вдячна за допомогу, адже її кінцівки заніміли й вона схопилася за Даніелеву руку, коли він витягував її з води.

— Це було неперевершено, — сказав він, даруючи їй мокрий поцілунок із річковим присмаком, і вона всміхнулася йому у відповідь.

Щойно всі вони опинилися в міні-автобусі, сидіння та підлога змокли від річкової води. Їх відвезли назад на пагорб. Гарет, котрий сидів спереду, розвернувся обличчям до чотирьох мокрих пасажирів.

— Усі бажають це повторити?

— Так! — вигукнули вони в унісон, подолавши бар’єр і по-справжньому зруйнувавши його.

Другий раз був так само веселий, і третій теж, коли Черрі та Даніеля пересадили наперед, де було ще вологіше й страшніше, бо вони мусили зіткнутися з порогами сам на сам. Вони навіть усміхнулися професійному фотографові десь на середині свого шляху, коли той робив миттєві знімки, які потім можна було купити. Їм пообіцяли ще один раз, якщо залишиться час, і, здавалося, Гарет думав, що вони зможуть це витримати. Кожна пара сіла там, де й спочатку, і вони почали з тепер уже знайомого обережного веслування до першого порога. Черрі спускалася річкою ось уже втретє й почала відчувати втому. Потрібно було докладати багато зусиль, щоб гребти, коли Гарет вигукував свої вказівки, однак спуск починав дурманити, як і попередні. Вода була така ж невблаганна у своїй рішучості й кидала їх униз за течією й відкидала назад.

— Весло зліва! — вигукнув Гарет, і Черрі відчула слабке роздратування, що мусить це робити: руки боліли й вона втомилася від його самовпевненого тону.

Поки дівчина вагалася, пліт наштовхнувся на неочікуваний поріг, а коли вона підняла своє весло, її підкинуло в повітря, і Черрі мимовільно змахнула рукою, ударивши Даніеля по голові. Вона було відкрила рота, щоб забити тривогу, однак усі наступні рухи здавалися такими змазаними, що вона ледь помітила, як його штовхнуло вперед, і радше почула сплеск, коли він приземлився на камінь, що стирчав із води біля берега.

Вона випрямилася, щоб озирнутися через плече, і крутила головою туди-сюди, коли пліт понесло далі за течією, очікуючи, що він помахає їй, розважений тим, що не втримався на плоту. Але він не рухався. Гарет теж намагався озирнутися — вони обоє змагалися із силою води, щоб зрозуміти, що ж сталося.

— Весло вправо! — раптом закричав Гарет, і Джейн та Пол перестали сміятися, побачивши, що одного з їхньої команди не вистачало, і занурили весла у воду. Черрі вже не бачила Даніеля, однак встигла помітити, що він так само нерухомо лежав на камені. Вона спробувала встати, щоб краще роздивитися.

— Сядь! — гаркнув Гарет, і вона здригнулася, а потім сіла назад і дотримувалася його вимогливих вказівок, щоб підпливти до берега.

Підбігаючи до каменя, Гарет уже викликав по рації допомогу. Черрі вилізла з річки, підсковзнулася на березі й двічі падала назад у воду, поки Пол не сіпнув її за руку, щоб допомогти. Вона побігла вгору, де лежав Даніель, спантеличена тим, що він не вставав, і лише коли побачила його зблизька, її тіло скував страх. Він лежав на камені, голова закинута назад, а ноги й досі звисали у воду. Його обличчя повернуте догори, але очі заплющені. Шолом відкинутий назад, і Черрі побачила червону рану на лобі й із жахом зрозуміла, що це вона завдала той удар, коли випадково зачепила його веслом. Гарет нахилився, мацаючи пульс.

— О Господи, о Господи, — сказала вона, дряпаючись мокрим камінням, щоб дістатися до нього. Вона опустилася на коліна й торкнулася його руки, холодної від води.

— З ним усе гаразд? Даніелю, Даніелю, поговори зі мною…

Його обличчя залишалося блідим та незворушним, а єдиний рух його тіла — похитування ніг під силою течії.

Міні-автобус заскрипів у багнюці, і двоє працівників вистрибнули з нього з аптечкою. Позаду, на березі, стояли Пол та Джейн і з безпорадним виразом на обличчях трималися за руки.

— Він дихає, правда ж, — розгнівано наполягала Черрі, не бажаючи вірити в протилежне, але промовляла ці слова, лише щоб заперечити найгірше.

Гарет кивнув.

— Нам потрібна швидка.

Один із працівників уже телефонував.

— Даніелю, Даніелю, — Черрі благала, торкаючись його щік великими пальцями рук.

Вона міцно розтирала його руки, так, наче це могло розбудити його. А коли це не допомогло, стиснула його руку.

— Не рухай його! — закричав Гарет, і вона недовірливо витріщилася на нього, адже це не мало сенсу. Звук сирен ставав усе голоснішим, а потім на берег річки вилетіла швидка, різко зупинилася, мигалка все ще крутилася, а два парамедики з ношами підбігли до них. Вони присіли. Коли Даніеля обережно перекочували на ноші, Черрі постійно повторювали зійти з дороги. Вони поступово зняли його шолом, і дівчина побачила ще одну мітку: червону круглу рану на скроні. Парамедики швидко забрали його, час від часу ставлячи запитання про те, що сталося, чи його хтось пересував, як довго він там пролежав, хто найближчий родич, а коли перенесли його до швидкої, на горизонті з’явився червоний гелікоптер, який приземлився десь між деревами. Якраз перед тим, як вони зачинили двері, один із парамедиків заговорив до неї:

— Ви його дівчина?

Вона кивнула, надто вражена, щоб говорити.

— Повітряна швидка відвезе його до Рексема, Мейлор.

— Це лікарня? — запитала вона, однак так і не дістала відповіді: медики були надто зайняті підготовкою або просто не почули, бо знову ввімкнулися сирени, і вони повезли його на пагорб, до гелікоптера.

Коли Черрі побачила, як його підняли в повітря, то так само нерухомо стояла біля річки, не розуміючи, чи це вона втратила відчуття часу, чи медики діяли так швидко. Однак те, що його забирають, шум двигунів у повітрі ще більше підкреслювали мертву тишу на землі. Черрі тремтіла й несподівано відчула нестерпний холод.

— Де це? — запитала вона, маючи на увазі лікарню.

— Ми відвеземо вас або ви можете їхати за нами на своєму авто.

Несподівано вона зрозуміла, що мусила переодягтися, а сама думка про те, щоб згаяти хоча б хвилину, змусила її запанікувати та діяти. Черрі побігла вгору на пагорб.