Дівчина мого сина

1

Сьогодні в Лаури було гарне передчуття. Щойно розплющила очі, як її охопило приємне хвилювання, неначе на початку свята. Вона встала й одягнулася ще до сьомої тридцять уже спекотної липневої суботи. Пройшовши коридором до спальні Даніеля, вона прислухалася, однак у кімнаті, де, поки він навчався в медичному університеті, підтримували чистоту й затишок, було тихо. Він усе ще спав, що й не дивно, адже останні кілька ночей повертався додому значно пізніше після того, як вона йшла спати. Даніель уже цілі два дні як повернувся з навчання, а вона його й досі не бачила. На роботі завал, тому вона йшла рано-вранці, а коли поверталася, його не було вдома. Без сумніву, зависав із давніми друзями. Перебуваючи в невіданні, вона заздрила їхнім розмовам. Їй хотілося почути все, увібрати в себе, насолодитися хвилюванням від того, що він лише починав свою кар’єру, та із задоволенням провести з ним літо перед тим, як він поїде на базову професійну підготовку. Сьогодні був їхній день: жодних термінових, внесених останньої хвилини змін у драматичному серіалі для ITV, де вона була продюсером, — через них вона й затримувалася в апаратній аж до дев’ятої, — жодних зустрічей, лише день разом, мати й син.

Усміхаючись, вона прочинила двері. Кімнату заливало сонячне світло, фіранки були розсунуті, а ліжко застелене. Спантеличена, вона завмерла на мить, а потім зрозуміла, що він, напевно, спустився, щоб приготувати сніданок. Щаслива від того, що він уже прокинувся, Лаура заквапилася сходами вниз у своєму кенсінгтонському будинку[2] й відразу ж побігла на кухню. Там було порожньо. Вона озирнулася, трохи збентежена, у душу вже закрадалася тривога. А потім побачила клаптик паперу на стійці. У записці недбалим почерком було написано: «У підвалі. Буду ГОЛОДНИЙ!» Лаура всміхнулася. Він знав, що вона ненавиділа називати те місце підвалом: це слово відгонило вдаваною скромністю. Бісова прибудова, яка замість того, щоб іти вшир, пішла вглиб і коштувала її чоловікові цілого статку. Та все одно вона була нітрохи не гірша за те, як він її назвав. За словами Говарда, він хотів мати «барліг», і вона б посміялася з такого безглуздого применшення, якби тільки не знала, що знадобився він йому, щоб утекти від неї. Одного вечора Говард так по-буденному про це повідомив, сказавши, що було б не зайвим, якби «хтось із них мав трохи простору», а Лаура доклала всіх зусиль, щоб приховати здивування та образу: вони й так майже не бачили одне одного: він завжди був в офісі, або грав у гольф, або ховався у своєму кабінеті. Потім Говард найняв дуже вправних і дорогих будівельників, які розкопали землю під будинком і облаштували там гральну кімнату, винний погріб, гараж та басейн. Сусідів дратував увесь той шум, конвеєрні стрічки, що вивергали каміння з-під землі, та й загальне псування пейзажу, і Лаурі залишалося тільки просити вибачення, однак це було хоча б тимчасово й зовсім не схоже на зведення чотириярусного підземного бункера сталевого магната, який жив нижче вулицею, — через це в їхніх сусідів фасадні колони вкрилися тріщинами.

Спустившись ліфтом до басейну, вона почекала, поки затихне гудіння мотора, а потім ступила в лазурну напівтемряву. Даніель плив у басейні, розсікаючи пінисту воду, і, як завжди, коли Лаура його побачила, серце забилося частіше. Вона підійшла туди, де басейн був найглибший, саме тоді, коли він доплив до кінця своєї доріжки, і присіла біля краю води.

Він побачив її й зупинився, а коли легко підтягнувся з води й обійняв її, вода стікала по його сильних плечах. Лаура завбачливо запротестувала, однак Даніель усміхнувся й стиснув її ще сильніше, і тоді, нездатна опиратися, вона обняла його у відповідь.

Відчуваючи, як промокає її одяг, Лаура відштовхнула сина й глянула на темні плями на своїй жовтій сукні.

— Не смішно, — сказала вона, усміхаючись.

— Просто обійняв свою стареньку мамусю.

— Не надто стареньку.

У душі Лаура все ще вважала себе двадцятип’ятирічною й часто дивилася на інших жінок у чарівності середнього віку, ще не усвідомлюючи, що належить до того самого покоління. Її тішило, що вона не забула, як воно — бути молодою, причому тішило ще більше, коли відображення в дзеркалі підтверджувало, що хоч вона й гарно виглядає як на свій вік, проте їй уже зовсім не двадцять п’ять.

— Облиш, ти ж знаєш: усі хлопці мріють про тебе.

Вона всміхнулася. Їй і справді подобалося товариство друзів Даніеля, які так любили пофліртувати, а ще те, як вони підходили й ліниво схилялися на барну стійку і, звертаючись до неї «місіс К.», розхвалювали її французькі тости. Вона вже давно не бачила їх.

— Як там Віл та Джоні?

— Не знаю. — Даніель почав витиратися одним із плюшевих рушників, які місіс Мур регулярно змінювала тричі на тиждень незалежно від того, користувався ними хтось чи ні.

— Але хіба ти вчора зустрічався не з ними?

— Вони працюють, — недбало відповів він, зникаючи за різьбленою дерев’яною ширмою, — уже десь там змінюють світ.

— У галузі страхування? Я знаю, що вони працюють, і мала на увазі вечори. Тоді де ти був останні кілька ночей, якщо не з хлопцями?

За ширмою було тихо, і Лаура не бачила, що Даніель потайки всміхається своїм думкам. Він хотів тримати це при собі ще якийсь час, однак несподівано відчув потребу комусь розповісти. Поступово він розказав би їй лише трохи, не все, насолоджуючись відкриттям своєї таємниці.

— Гей! — вигукнув він, коли Лаура зазирнула за ширму.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і чекала, поки він відповість.

— Пристойності тобі не позичати.

Вона з ніжністю спостерігала за тим, як він одягає шорти й футболку, пишаючись, що її гени створили такого привабливого чоловіка. Звісно ж, Говард теж зробив свій внесок, однак їхній син повністю в матір. Так само високий, з таким самим густим світлим кучерявим волоссям та міцною статурою. Він знав, що вона жадала відповіді, але замість цього нахабно всміхнувся й пішов до ліфта.

Вона зробила різкий вдих:

— Ти не натиснеш ту кнопку.

— Ідеш?

Лаура пішла за ним і зробила вигляд, що сердиться.

— Я витягну це з тебе.

Ліфт почав підійматися.

— О, я можу запросити тебе на пізній сніданок?

Вона підняла брови.

— А про це обов’язково потрібно просити?

Двері відчинилися, і він узяв її за руку та вивів через коридор у відкриту кухню-їдальню з дуба та граніту.

— Просто дозволь попіклуватися про маму.

— Ти ще той підлабузник. Однак перш ніж ми підемо, скажи мені розгадку. Я не можу більше чекати, — наполягала Лаура.

Даніель налив собі з холодильника велику склянку соку. — Я шукав житло. Ти ж знаєш, на той час, коли я почну курс підготовки.

Вона зітхнула.

— Упевнений, що мені не вдасться переконати тебе повернутися додому?

— О, мамо… Окрім вихідних, та й то не всіх, я вже не живу вдома п’ять років.

Так було не тому, що Даніель вів бурхливе життя: він просто насолоджувався усамітненням, як і будь-який інший 23-річний чоловік, і не хотів провести наступні два роки в будинку свого дитинства незалежно від того, був у підвалі басейн чи ні.

— Добре, добре. Отже, ти шукав житло. Увечері?

Він усміхнувся.

— Це була лише зустріч з агентом.

І відразу ж усе стало зрозуміло.

— Дівчина?

— Вона дуже уважна. Точно знає, що мені подобається.

— Дівчина!

— Ти говориш так, наче я ніколи раніше не ходив на побачення.

— Але ця особлива, — рішуче сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Ну, ти ж із нею провів останні два вечори, чи не так?

— Так…

— А ви тільки щойно познайомилися! Годі тобі, розказуй. Як її звати?

Його веселив її натиск.

— Черрі.

— Ягода! Сезонна, відбірна.

— Що?

— Екзотична?

— У неї темне волосся… — Він підняв долоню, затряс головою. — Не можу повірити, що говорю це.

Лаура стиснула його руку.

— Ні, не зупиняйся, прошу. Я хочу почути про неї все. Звідки вона?

— Тутінг.

— Вона й справді екзотична! Вибач! Це жарт. Тепер я буду серйозною, — Лаура з розкаянням поцілувала його руку. — Скільки їй років?

— Двадцять чотири.

— І вона агент із нерухомості?

— Так. Ну, наразі проходить стажування. Нещодавно почала.

— І вона працює тут, у Кенсінгтоні?

— Вона хотіла продавати чудові й милі будинки. — Він всівся на кухонний стіл. — І вивчала цю місцевість, бажаючи сюди переїхати. Перед тим, як влаштуватися на роботу, Черрі ходила дивитися двадцять сім квартир з іншими агентствами. Як з’ясувалося, вона може говорити про нерухомість та можливих клієнтів з апломбом. — Він засміявся. — Саме це я й називаю сміливістю. А потім… написала досить-таки зухвалий життєпис. Чи щонайменше прикрасила його. Зробила із себе «правильну дівчинку».

Лаура всміхнулася, однак чомусь така поведінка Черрі її трохи насторожила. Хоча це смішно: вона не була її працедавцем і їй до того немає ніякого діла. Вона поплескала Даніеля по коліну тильним боком долоні.

— Ходімо, я думала, ти витягнеш мене на прогулянку.

Він зіскочив додолу й виставив зігнутий лікоть.

— З радістю. — Він хотів пригостити свою маму, піклуватися про неї, до того ж знав, що Лаура, хоч і трохи сором’язливо, любила хизуватися своїм сином, і йому хотілося бути саме таким, як вона про нього розповідала. Вони б посиділи в барі, і Лаура насолоджувалася б взаємним гарним настроєм, і він знав, що йому це також давало б утіху. Він завжди знаходив час, щоб вони могли побути вдвох, особливо відтоді, як зрозумів, що в стосунках між його батьками не було особливої теплоти. Це не було схоже навіть на дружбу; обов’язки батька як партнера у великій бухгалтерській фірмі займали весь його час, тому він мало бував удома, а Даніель хотів хоч трохи зарадити тій самотності, яку — він знав — відчувала його мама. Вони так давно не спілкувалися, і це підсилювало відчуття провини й колючого дискомфорту від іще однієї таємниці. Даніель поки не сказав їй, що сьогодні вони проведуть разом менше часу. Увечері він знову мав зустрітися з Черрі.