Пазл

12

Немає нічого нуднішого, ніж працювати на заправці вночі. Година за годиною потрібно боротися зі сном, уткнувшись у книжку чи журнал. Інтернету тут немає, бо у шефа виникла геніальна ідея заборонити до нього доступ. Єдина перевага? Можна брати книжки безпосередньо в маленькій книгарні у глибині магазину і читати безкоштовно.

На цих грудневих вихідних усе було трохи інакше: у зв’язку з наближенням різдвяних відпусток та збільшення потоку машин, які прямували в бік гір, Ілан був не єдиним нічним працівником. В цю особливо завантажену суботу на підмогу залишилася його колега Меган. Через відсутність спільних інтересів двоє працівників говорили небагато, але здавалося, що час минає швидше, коли поруч відчувається чиясь присутність.

Була майже 22 година, коли задзвонив мобільний Ілана. Це була Хлоя, нарешті. Він перепросив у Меган і відійшов убік. Він чекав цього дзвінка увесь день, проте досі ображався на дівчину за те, що вона так жорстко покинула його напередодні неподалік від набережної Сени.

— Ілане? Це я. Вибач, що не змогла зателефонувати тобі раніше, але я була зайнята пошуками і не помітила, як минув час. Ми можемо поговорити в тиші? Поруч із тобою нікого нема?

Ілан намагався зберігати нейтральний тон, він не хотів виказувати свою нетерплячість.

— Ні. Говори.

— Я прослухала твої повідомлення на автовідповідачі. Насправді я поїхала на тестування із самого відкриття. У певний момент ми мали перебувати в будівлі одночасно. Фей теж там була, я бачила її в першу ж годину.

— Логічно. Вона часу не гає.

— Не знаю, чи ти помітив, але там, у лабораторії, було небагато людей. Вона, до речі, не існує в інтернеті і не зареєстрована у торговому реєстрі.

— Так само, як і «Абіліфай»… Корабель-привид.

— Саме так. Побачивши цю аномально малу кількість добровольців на тестуванні, я відчула, що тут щось нечисто. Я купила у тютюновому кіоску вчорашній, п’ятничний «Парізьєн», щоб порівняти його з тим, що ми взяли на баржі. І що ти думаєш — у цьому примірнику немає жодного сліду того оголошення. Інакше кажучи, вони отримали право на випуск підробної партії газет.

Ілан не забарився скласти два плюс два:

— Отже, це означає, що всі люди, присутні на тестуванні, прочитали фальшиву газету. А отже, опинилися там невипадково.

— Думаю, так. Розумники на кшталт нас із тобою знай­шли того вечора на баржі вхід у гру і намагаються стати на нашому шляху.

Ілан подумав про інших присутніх у кімнаті тестування, зокрема про рудоволосу жінку й особливо про того гладкого неохайного типа з брудними дредами, з яким вони перекинулись словом і який до біса добре приховував свій стосунок до гри.

Голос Хлої висмикнув його з роздумів.

— Це підтверджує, що організатори мають кошти, круту логістику і збочені ідеї. Це, мабуть, хороший знак — зрештою, гра обіцяє бути захопливою. Як пройшло твоє тестування?

Ілан поглянув на маленький поріз на руці.

— Це було вкрай дивно. У дослідженні був присутній чорний лебідь, але люди в халатах заперечували існування «Параної». Вони намагалися змусити мене думати, що я з’їхав з глузду. Вони говорили, що працюють на Міністерство охорони здоров’я.

— У мене аналогічно. Це їхня стратегія: поки не викривати себе, посіяти сумніви, продовжувати відбирати найкращих. Думаю, вони хочуть переконатися, чи ми достойні кандидати, чи витримаємо подальші випробування. Вони нас тестують і навіть у цей момент здійснюють відбір. Зважаючи на їхні ресурси, цілком можливо, що вони стежать за нами на вулиці, у громадських місцях і спостерігають за нашою реакцією.

Ілан озирнувся навколо. Він подумав про крадіжку вдома.

— Скільки, на твою думку, усе це триватиме? Коли гра почнеться по-справжньому?

— Уявлення не маю. Ілане, я маю дещо тобі розповісти. Предмет у твоїй кімнаті — що це було?

— Викрутка.

— Викрутка… Дуже цікаво. Мій предмет був далеко не таким нейтральним, це була фотографія. Наша з тобою.

Ілан нахилився з телефоном нижче. Увійшла ціла родина — мабуть, їдуть на гірськолижний курорт — і розташувалась біля автоматів з напоями. Мати сімейства, зітхнувши, подивилась на нього. Ілан ковзнув убік, уздовж стелажа.

— Яка ще фотографія?

— Ти і я серед снігу, в горах. Я ще була білявкою з довгим волоссям.

— У горах? Як таке може бути? Коли це ми їздили в гори удвох?

— Минулої зими, перед тим як розійтись. Не кажи, що ти цього не пам’ятаєш!

Молодий чоловік нахмурив брови. Раптом він побачив кадр, як вони вдвох крокують по снігу. Потім помітив позаду групу людей, які явно йшли разом з ними. Але він не встиг розгледіти обличчя, бо, ледь з’явившись, картинка зникла. Він трохи збільшив потужність електрообігрівача позаду себе. Йому знову було страшенно холодно.

— Так, звісно, пригадую, просто я втомлений і не здатен ясно мислити. А це фото, тобі вдалося забрати його з собою?

— Ні, воно було в скляному контейнері, прикріпленому до стіни. Щоб забрати світлину, потрібно було розбити скло. Я не наважилась.

— Треба було наважитися. Тебе теж замкнули в кімнаті?

— Так. Це було жахливо, і цей так званий Маріо, що задихався… Мені не вдалося вийти. Експериментатор, цей Гетіні, прийшов відімкнути мене через три чи чотири хвилини. Мені здавалось, що я пройшла крізь пекло, я запанікувала.

Ілан почув зітхання у слухавці.

— За словами Гетіні, я повинна була розбити скло і використати ребро фотографії, щоб провернути язичок замка і вийти. Зважаючи на мою погану реакцію в стані стресу, я, мабуть, профукала свій шанс на участь у грі. Але хай там як, тепер не залишилось сумнівів стосовно твого відчуття, що за тобою стежать. Відбувається щось нечисте. І, гадаю, це стосується нас обох. Я у цьому впевнена.

— Нас обох? Яким боком ти тут причетна? Який ти маєш стосунок до цього?

— Фото говорить саме за себе. Звідки вони його взяли? Зі мною теж раніше відбувалися дивні речі. Які зводили мене з розуму. Я тобі розповім, але не зараз, не по телефону.

— Гаразд.

— Повертаючись до тестування…— сказала Хлоя.— Коли я вийшла з кімнати, то попросила чоловіка у халаті пояснити мені про фото, але він нічого не сказав і пішов. Медик оглянув мене, поставив кілька запитань, провів до виходу, і все. Надворі охоронець з собакою змусив мене забратися. Усе це — то були вони, Ілане. Це була гра.

Він пильно подивився на чоловіка, що стояв, спершись на круглий столик, і дивився в його бік, поклавши руку на щоку. Врешті-решт той викинув свою пластянку і вийшов. У вухах у нього були маленькі навушники. Ілан провів його поглядом, аж поки той не сів у машину. Тоді сфокусувався на інших людях. Причетні до крадіжки або до гри можуть бути всюди, мати будь-яке обличчя. Можливо, як сказала Хлоя, вони спостерігають за ним навіть цієї миті.

Дівчина продовжувала говорити.

— Гори, ми удвох, минулий рік. Я перевірила: вперше ми дізналися про існування «Параної» на нелегальному форумі за пів року до нашої поїздки в гори. Щоразу, розкопуючи інформацію, ми залишали IP-адреси своїх комп’ютерів, тому що тоді ще були недостатньо обережні. Організаторам було нескладно вирахувати наші фізичні адреси. Побачити, де ми живемо, поспостерігати за нами…

Ілан насторожився. Голос Хлої змінився. У ньому з’явилась тінь паніки чи страху.

— Не знаю, як це працює, але я переконана, що розробники гри вже не один місяць цікавляться найсерйознішими гравцями — тими, хто слідує за грою і проявляє наполегливість, як це робили ми. Тими, хто виграє призи. Вони шукають інформацію про них, фотографують їх і, можливо, навіть залякують.

— Ти зараз про ту чорну «ауді» біля мого дому?

— Так, можливо.

Ілан задумався. Це була маячня, проте правдоподібна.

— Ми думаємо, що гра стартує лише зараз, тоді як насправді вона почалась багато місяців тому,— припустив він тихим голосом.— І проникла в наші життя значно глибше, ніж ми могли уявити. Не лише ми прийшли до гри. Вона також прийшла до нас.

— Може бути. Повторюю: гра всюди, Ілане. Вона поступово нас заполоняє. Питання в тому, щоб з’ясувати навіщо. І як.

Його колега Меган знаком показала Іланові: люди прибувають, колонки працюють на повну потужність. Молодий чоловік попросив її зачекати ще кілька секунд і повернувся в куток, говорячи якомога тихіше.

— Вони були у мене вдома. І вирвали мапу з батькового зошита.

— Коли?

— Гадки не маю. Я не заїжджав додому після прийому на баржі.

— Ти телефонував у поліцію?

— Ще ні. Я не знаю, що робити. Як злодії могли знати про зошит? Ти комусь розповідала про нього?

— Жодній людині.

Ілан поміркував і вирішив не говорити про існування Беатриси Портінарі. Він знав, що може довіряти Хлої, але брюнетка в байкерському костюмі просила суворо зберігати таємницю.

— Я мушу відключитись, у магазині повно людей.

— Гаразд. Але щойно дізнаєшся щось, дай мені знати.

— І ти теж.

Спантеличений, він поклав слухавку, думаючи передусім про фото, яке описала Хлоя. Він не мав жодних спогадів про поїздку в гори з колишньою дівчиною. Проте під час їхньої розмови у нього були дуже яскраві видіння. Живі образи, чіткі звуки, десь глибоко в мозку.

Так само чіткі, як ті звуки з кошмарного сну про психлікарню.

Він зробив зусилля, щоб не показувати свою стурбованість, і пішов обслуговувати клієнтів, рахувати решту, розкладати товари. Близько першої ночі у магазині знову стало тихо. Ілан підійшов до колеги, яка гортала журнал «People», жуючи шоколадне печиво.

— Скажи, Меган, ти знаєш, як я тут опинився?

Жінка підняла на нього втомлений погляд.

— Говори зрозуміліше, Ілане, особливо о такій годині.

— Я зовсім нічого не пам’ятаю про те, як влаштувався на роботу в магазин. Як мене найняли? Я надсилав резюме?

Колега подивилась на Ілана байдужим поглядом.

— Ти заявився сюди, поклав на стіл своє резюме, сказавши, що шукаєш роботу. Тобі перетелефонували. Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?

Ілан затулив очі долонею.

— Забий, просто провали в пам’яті.

Він повернувся на своє місце, оглушений, наче після удару в голову.

Ні, це не «просто» провали в пам’яті. Ілан довго шукав, але так і не знайшов жодного спогаду про своє працевлаштування. Так само, як і зовсім не пам’ятав, як навчився користуватись касовим апаратом.

І що більше він міркував про дрібні деталі повсякденного життя — буденні дрібниці, про які люди ніколи не за­думуються, то більше усвідомлював, що останнім часом його життя схоже на сир з дірками. Жодного спогаду про те, де і як він купив свою машину. Коли востаннє був у перукарні. У якому магазині куплений одяг, який він носить.

І що більше він шукав, то краще розумів, що у нього немає відповідей на ці питання.

Спогади зникали. А інші з’являлися, наче спалахи. Як те самогубство в психіатричній лікарні.

Ілан почувався розбитим. Як щойно сказала Хлоя, відбувається щось, що він абсолютно не контролює. Що впливає на його життя, наче невидиме чудовисько, яке проникло у його нутрощі, викачує з нього енергію і моделює його спогади. Він також згадав про сильні головні болі, що мучили його вдень. Про те відчуття, наче спиці проштрикують мозок. Про тіні, які іноді з’являються, варто йому заплющити очі, та про ті голоси в душі.

Повільна отрута, яку ввели тобі в організм.

Ілан знову підійшов до колеги із закатаним рукавом.

— Скажи мені, що ти теж це бачиш.

Меган зітхнула.

— Багрова пляма, слід від добрячого уколу,— промовила вона.— Ти ще й колешся?

— Я жодного разу не торкнувся й грама наркоти. Я вже розповідав тобі про психлікарню?

— Жодного разу.

Ілан відійшов, пообіцявши собі здати аналіз крові наступного ж дня. Він був упевнений, що йому вкололи якусь гидоту. Щось таке, що порушує роботу усього організму і провокує ці кляті галюцинації.

Через три години у його кишені завібрував телефон.

Була 4:25 ранку.

«Приходьте на вулицю Ренн, 27, у Парижі, тільки-но зможете. Квартира 38, четвертий поверх. Тільки ні з ким про це не говоріть. Попередьте за п’ять хвилин до приходу, я відчиню. Б. П.»