Пазл

38

Ілан повів Хлою коридорами Сванессона, не дивлячись на план. Дівчина вела рукою по стінах, наче гладила їх.

— Щось у цьому є — цілий день бродити самій по Сванессону,— сказала вона.— Тебе не покидає відчуття, що тут досі живуть люди. Що вони можуть виринути з-за рогу і повести тебе із собою в глиб лікарні. Покинуті місця справді мають душу.

— Ага, душу,— повторив Ілан.— Особливо це місце.

Вона серйозно подивилась на нього.

— До речі, маю сказати тобі дещо про Гайгекса. Ми кілька разів протягом дня перетинались з ним в одній секції. Я за ним непомітно спостерігала. Гадаю, у цього типа розлади особистості.

— Що ти маєш на увазі?

— Декілька особистостей в одній голові…

— Це божевілля… Ти впевнена?

— Це не так явно виражено, як показують у фільмах чи книжках, але я помітила, що його поведінка кардинально різниться залежно від ситуації. Нещодавно я застала його за тим, що він розмовляв сам із собою — дивним голосом, повільно і з жіночими інтонаціями. Іноді він здається дуже засмученим, а іноді не виявляє жодних ознак, що видавали б психічні проблеми. Схоже, існує Гайгекс-інтелектуал, Гайгекс — ляклива дитина і Гайгекс-параноїк. Словом, цей тип — це щось із чимось.

— І це робить його небезпечним?

— Це залежить від особистості. Але в даний момент він, схоже, заліг на дно.

— Схоже, у нас усіх є психічні проблеми,— зітхнув Ілан.— І що ж така людина робить на свободі?

— Може, він уже лежав у божевільні? Може, зараз він проходить лікування? Важко сказати.

Вони дійшли до кабінету електрошокової терапії та ввійшли всередину. Молодий чоловік указав на «Гриль».

— Ось до цього стільця Мокі мене пристебнув і покинув, замкнувши за собою двері. Потім хтось почав мене опитувати і бити струмом. Ти не бачила нікого, хто б тут вештався після обіду?

— Я була в абсолютно протилежній частині.

— Що цікаво, я вірю Мокі. Думаю, він не має жодного стосунку до цього покарання, він справді мав здивований вигляд, коли я його звинуватив. Це було завдання когось іншого, я в цьому майже впевнений.

— На кого конкретно ти думаєш?

— Зараз важко сказати. Але з одним із нас щось не так, і він гарно це приховує.

Він подивився у дзеркало.

— Ти колись бачила по телевізору поліційні допити? Знаєш про двосторонні дзеркала?

Рішучим кроком він рушив у глиб кімнати і потягнув ванну на каталці до протилежної стіни, на якій висіло дзерка­ло. Хлоя спробувала підійти, але Ілан виставив руку.

— Раджу тобі залишатись там.

— Ти ж не збираєшся…

Він штовхнув усю цю масу в дзеркало, і воно розлетілося на друзки. Ванна зісковзнула і впала на підлогу, каталка перевернулась. За дзеркалом не було ніякої таємної кімнати чи спостережного пункту. Лише бетонна стіна.

Розчарований, але не зломлений, Ілан подивився на своє відображення у розбитому дзеркалі, а тоді поспішив до милиць. Він узяв одну з них, наче бейсбольну биту, і почав гамселити металевою частиною по електричному стільцю, розбиваючи спинку, підлокітники. Хлоя просила його припинити, але він її не слухав, його обличчя було перекошене від люті. Навалившись усією своєю масою, він спробував повалити «Гриль» на бік, але ніжки були занадто міцно прикручені до підлоги.

— Я впевнений, що електричні дроти там, під низом,— пропихтів він.— Там точно є джерело живлення.

— Припини. Ти ризикуєш нарватися на проблеми з Гадесом.

— За поломку знаряддя тортур? Думаєш, він подасть на мене до суду? Хай вийде зі своєї нори. Я тільки цього й чекаю.

Він пітнів, продовжував лупити, роздирав шкіряну об­бив­ку, але не знаходив жодного дроту. Він вийшов із кімнати

і підійшов до дверей прилеглих кімнат. Але вони були замкнені на ключ і зламати їх було неможливо. Ілан марно гупав по дереву милицею — безрезультатно. Виснажений, захеканий, він рухнув на підлогу і сів, підібгавши коліна до грудей.

— Принаймні тепер він більше нікому не завдасть болю.

Хлоя сіла поряд з ним у таку ж позу.

— Усе буде добре, Ілане, гаразд? Ти заспокоїшся, щось перекусиш і виспишся вночі.

Він помітив камеру, трохи далі на стелі, і прошепотів, нахилившись до вуха подруги:

— Мені потрібно, щоб ти мені повірила, Хлоє. Це не просто гра, тут щось інше, пов’язане зі мною, з нами. Скажи, що ти мені довіряєш, ти потрібна мені, щоб піти далі. Щоб відшукати правду.

Щоб відповісти, Хлої знадобився час. Багато часу.

— Цей список слів,— сказала вона.— Чому ти згадав про них зараз, а не раніше? Може, ти чув їх не з колонок, ­можливо, вони лунали у тебе в голові. Наче сон. Розумієш, про що я?

Ілан зітхнув — отже, вона сумнівається. Хлоя продов­жила:

— Пам’ятаєш, одного разу я розповідала тобі про експеримент Мілґрема?

Ілан заперечно похитав головою.

— Ні, я впевнена, що розповідала. Це був експеримент, ідентичний тому, який ти щойно описав: один актор грає піддослідного, прикутого до електричного стільця, а справжній піддослідний в разі неправильної відповіді пропускає через нього щораз сильніший електричний струм. Це експеримент про готовність підкорятися наказам керівника. Він повністю відповідає тому, що ти нам описав на кухні.

— Це наче сон, так? Моя свідомість досі продовжує вигадувати щось, використовуючи фрагменти дійсності, щоб змусити мене твердо повірити, що це правда?

— Цілком можливо,— відповіла Хлоя.— А це покинуте місце, відрізане від світу, бере участь у тому, що вибудовує твоя свідомість.

— Я тобі присягаюсь, що струм у моєму тілі не був вигадкою.

— Я знаю, що ти відчуваєш. Але… Коли ми звідси ви­йдемо, ми зробимо все, щоб тобі стало краще. Я тебе більше не покину. Не цього разу.

Ілан мляво посміхнувся і погладив її підборіддя. Він згадав про послання, написане на сталевій каталці: Це реально, але не реальність.

— Забудь усе, що я тобі розповів,— промовив він.— Я все вигадав і не усвідомлюю, що кажу. Я усіх підозрюю, я переконаний, що всі проти мене. Гайгекс страждає на роздвоєння особистості, а я — на параною. Параноя… Як назва гри, кумедно, еге ж?

— Ілане…

Він підвівся, скривившись. Біль після годин, які він провів прикутим до електричного стільця, досі був добряче відчутний.

— А найсмішніше те,— додав він,— що я це усвідомлюю. Якщо я справді параноїк, то як я можу знати, що я параноїк?

— Бувають різні ступені…

Ілан притулив палець до її губ.

— Тихо. Давай більше не будемо про це говорити, гаразд? Давай забудемо. Я переконаний, що все закінчиться добре, ми заберемо триста тисяч євро або навіть більше, з бонусами за лебедів, і будемо насолоджуватись довгими тижнями відпочинку, коли все скінчиться.

Хлоя стримано посміхнулась, Ілан доклав зусиль, щоб посміхнутись у відповідь. Вони мовчки пішли до житлової частини.

Проходячи знову повз кабінет електрошоку, Ілан подивився на понівечений стілець, на розбите дзеркало. Його обличчя спохмурніло.

По кімнаті наче пронісся ураган.

Такого не влаштував би навіть найбільш буйний божевільний у цій лікарні.