Пазл

47

Спочатку Іланові потрібно було поїсти, наповнити шлунок, щоб не стався гіпоглікемічний шок, у випадку, якщо йому справді доведеться вирушити в дорогу в заметіль. Тому він швидше за всіх з’їв вечерю, яку приготував Філоза.

Хлоя намагалась відмовити його від спроб зробити неможливе. Навіть якщо йому вдасться поїхати, він може ­потрапити в аварію, і що він робитиме тоді? Повідомить у поліцію? У такому разі він точно покладе край грі і створить проблеми їм усім.

— А ще там собаки, про яких говорив Гадес,— відрубала Хлоя.— Великі собаки, що стережуть територію.

Ілан затремтів. Звісно, він подумав про собак, його думки були зайняті ними більше, ніж будь-чим іншим. Він ви­йшов із-за столу і поставив тарілку зі столовими приборами в раковину.

— Знаю. Але я впевнений, що ніяких собак немає. Без сумніву, це ще одна вигадка Гадеса, щоб завадити нам забратися звідси.

— Я думаю, що вони існують,— втрутився Ябловські, який відчув загрозу.— Великі пси, на кшталт доберманів чи босеронів.

— Стули пельку!

— Якщо вони вчепляться в тебе зубами, то вже не відпустять.

— Якщо ти все-таки це зробиш, я на тебе ображусь,— додала Хлоя.— Ти ж знаєш, що мені потрібні ці гроші. «Параноя» — це два роки мого життя.

Його залякувала не лише Хлоя, він налаштував проти себе всіх кандидатів, окрім Гайгекса, який просто гриз свою варену моркву, примруживши очі за квадратними окулярами. Усі намагалися переконати його залишитись — марно. Розлючений, Ябловські жбурнув тарілку, однак Ілана це не вразило.

— Якщо вони не хочуть дозволити мені вийти, то хай покажуться,— повторював він, дивлячись у камеру.— Хай покажуться і пояснять. Як ви думаєте, чому вони не реагують? Мокі мертвий. Я знаю, що я бачив.

Проковтнувши свою їжу, він підвівся, у нього трохи запаморочилось у голові. У цей момент, мабуть, на долю секунди, йому здалося, що обличчя Гайгекса деформувалось і одразу ж знову набуло нормального вигляду. Злякавшись нового нападу, він активізувався. Він зробив новий смолоскип зі смужок тканини, вирізаних із простирадла, змочених рослинним жиром, надійно намотаних на відламану ніжку стільця і закріплених дротом. Навколо лунала розмова на підвищених тонах, ніхто не хотів його відпускати, але й ніхто не перешкоджав фізично його намірам.

— А що ти робитимеш, якщо твій смолоскип загасить заметіль? — спитала Фей.

— Не загасить.

— А собаки?

— Немає ніяких собак.

Хлоя, схвильована, крокувала взад-вперед. Вона кусала нігті. Ілан ще не запалив смолоскип, він забрав його із собою і повернувся до своєї кімнати, щоб переодягтись у цивільний одяг.

Нарешті він взув свої трекінгові черевики й одягнув теп­лу куртку, застібнувши її під шию. Тоді натягнув рукавиці.

На порозі він кинув погляд у бік темних кінців коридору. Вбивця ховається десь там, можливо, навіть спостерігає за ними просто цієї миті. Ілан повернувся на кухню. На його превеликий подив, Хлоя майструвала такий само смолоскип, як у нього.

— Я з тобою точно не піду,— пробурчала вона,— але я просто хочу знати, чи…— вона завагалась,— чи вдасться тобі знайти машину і вибратися звідси. Прошу тебе, Ілане, якщо не знайдеш машину, повертайся до лікарні, окей? Іти цими горами пішки — це божевілля. Темно, температура дуже низька, і весь цей сніг…

Ілан лише холодно кивнув і допоміг їй доробити смолоскип, після чого запалив його. Свій він міцно стиснув у кулаку. Гайгекс встав зі стільця і приєднався до них.

— Я піду подивлюсь,— сказав він.

— Тобі завжди треба піти подивитись,— зауважив Ілан.— Ти весь час ідеш за мною по п’ятах. Що конкретно ти шукаєш?

Гайгекс, як завжди, не відповів. Коли Ілан вирушив, усі врешті-решт пішли за ним, усі закутались у куртки, щоб зустрітися з холодом коридорів і побачити, чи вдасться йому вийти. Ніхто не хотів залишатися сам на кухні чи в душі.

Один за одним вони дійшли до головного входу. Полум’я розсіювало навколо них слабке світло, недостатнє для того, щоб освітити весь простір, і здавалося, що пітьма мало-­помалу відкушує шматки їхньої території. Час від часу вривався вітер, від якого полум’я починало шелестіти. Ябловські вирвав смолоскип з рук Хлої.

— Дай це мені. Я вищий, я світитиму краще.

— Тупа причина. Ти злякався?

— Ти з глузду з’їхала?

Вони дійшли до перших кабінетів адміністративної частини, на першому поверсі. На всіх вікнах були ґрати, й Ілан безуспішно намагався їх виламати — навіть за допомогою металевого прута замість важеля їх неможливо було зрушити. Проте в шостій кімнаті, до якої він зайшов, його наполегливість була винагороджена: верхні прути ґрат були вкручені у настільки вологу і прогнилу стіну, що достатньо було потягнути, щоб вирвати з неї саморізи. Ілан навалився на ґрати всією вагою і зігнув їх навпіл, тим самим відкривши доступ до вікна. Потім він узяв металеву шухляду, що була в кутку.

— Відійдіть назад.

Він жбурнув шухляду і розбив скло. Сніжинки залетіли до кімнати, разом з крижаним повітрям. Краєм шухляди Ілан прибрав шматки скла, що залишались у рамі. Вони стир­чали, наче кинджали, готові пронизати його плоть.

Він обернувся до невеликої групки людей.

— Зараз ми з вами трохи лівіше від головного входу,— промовив він.— Думаю, мінівен стоїть з іншого боку, позаду лікарні. Я обійду все ліве крило, тримаючись стін. Думаю, я легко його відшукаю.

Він звісився з вікна і помахав смолоскипом зовні. На вітру язики полум’я розтягнулись, наче довгі пасма волосся. До землі було десь півтора метри. Він довго дивився, відчуваючи клубок у горлі, після чого засунув голову усередину.

— Жодного сліду собак,— сказав він.— Мабуть, вони прибіжать на шум. У мене є смолоскип для самозахисту, але про всяк випадок мені б не завадив шприц.

Він по черзі подивився на них. Ябловські похитав головою з мстивим виразом обличчя. Фей почала крокувати взад-вперед, втупившись очима в підлогу. Філоза знизав плечима.

— Я про всяк випадок чекатиму тут, але не можу нічого тобі дати. Вибачай.

Ілан стиснув губи, його сповнювало бажання обматюкати їх усіх. Підійшла Хлоя.

— Я б віддала тобі свій.

— Так, звісно. Але оскільки в тебе його більше немає…

— Будь обережний, Ілане.

— Ти будь обережна. У цих стінах є вбивця. Надійно замикайся, будь пильна. Ти впевнена, що не хочеш піти зі мною?

Вона похитала головою і зовсім тихо додала:

— Куди ти сховав своїх лебедів? Я б могла їх забрати, так би ми отримали додаткові гроші.

Ілан уже не знав, дивитися йому на неї зі зневагою чи з сумом. Він поглянув на решту групи. Вони дивились на нього без особливих емоцій. Можливо, у глибині їхніх очей теж була ненависть або жалість.

Не важливо, що вони про нього думають. Вони можуть продовжувати грати стільки, скільки захочуть, і крутитися в колесі, наче лабораторні пацюки.

Зі смолоскипом у руці він стрибнув з вікна і зник.