Пазл

19

Зімлер говорив спокійним тоном.

— Було б шкода, якби ви не приїхали вчасно. Мушу сказати, що серед усіх кандидатів я трохи віддаю перевагу саме вам. Пара гравців — це завжди цікаво. Особливо якщо в процесі змагання ви стаєте суперниками. Це додає гостроти.

Він обережно взяв два коричневі конверти і маркером написав на одному «7», на другому «8», все ще поглядаючи на Ілана.

— Вам краще опустити зброю, пане Дедіссе, ви можете когось поранити.

Повільним жестом, даючи Іланові зрозуміти, що йому нічого не загрожує, він натиснув на кнопку на телефоні.

— Анні, можете підійти?

Ілан підійшов ближче. Він помітив, що на столі стояли два кришталеві чорні лебеді. Вони з’єднувались дзьобами і лапками. «Параноя» у всій своїй розкоші.

— Ви повісили на мене вбивство,— вигукнув молодий чоловік.— Навіщо? Хто ви? Чого ви від мене хочете?

Позаду, злегка скрикнувши, на вході до кімнати застигла жінка. Ілан обернувся.

І тут йому здалось, що він марить. Напроти нього стояла та сама жінка, яку він знайшов мертвою у квартирі на вулиці Ренн. Анні Бокур. Жива-здорова, одягнена у вишуканий сірий костюм. Спантеличений, Ілан відступив на два кроки назад, намагаючись тримати на мушці їх обох. Хлоя забилась в кут, не кажучи ні слова.

— Слід зазначити, що все, що ви пережили, було не по-справжньому,— сказав сивий чоловік.

— Труп — що може бути справжнішим?!

Зімлер вийняв із шухляди викрутку з оранжевим руків’ям і поклав її на стіл. На ній досі залишались багряні сліди, а сама викрутка була загорнена у прозорий пакет.

— Трохи гриму, пакети з кров’ю — і справу зроблено. Чи не так, Анні?

Та кивнула, прикипівши поглядом до дула зброї.

— Лише постановка,— додала вона глухим голосом.

— Таке випробування було частиною нашої програми відбору,— продовжив Зімлер.— Ваша реакція цілком нормальна, але вам справді потрібно заспокоїтись, поки не стався жахливий нещасний випадок.

Ілан голосно дихав. Приголомшений, він опустив зброю.

— Моє ім’я — ані Ромюаль Зімлер, ані Жеральд Гетіні. Це не я живу у будинку, який ви бачили. Це також було частиною штучного середовища, яке ми створили навколо вас. Актори, найняті працівники, називайте їх як хочете. Моє справжнє ім’я — Віржіль Гадес, я один з організаторів «Параної». Саме я буду займатися вашою грою, яка обіцяє бути захопливою.

Гадес повернувся до жінки.

— Якщо дозволите, тепер вона вийде… Самі бачите, ви її лякаєте.

Ілан завагався, але врешті-решт погодився, досі не оговтавшись від шоку. Жінка позадкувала і мовчки зачинила за собою двері. Молодий чоловік сперся об стіну, йому здавалося, що він божеволіє.

— А коп з білим волоссям… Охоронець із собакою… Вони були лише…

— Пішаками,— відповів Гадес.— Як і більшість людей, з якими ви перетинались, наприклад на психологічному тестуванні. Масовка, якщо хочете. Як ви, напевно, зауважили, технічні та фінансові можливості нашої структури колосальні.

Ілан і Хлоя розгублено переглянулись. Молодий чоловік опанував себе і знову навів зброю.

— Ви проникли зі зломом у мій дім. Ви вкрали зашифровану мапу мого батька. Ви…— Ілан вказав на своє передпліччя,— вкололи мені якусь гидоту.

Погляд Гадеса став жорстким, Ілан уже бачив такий під час психологічних тестів.

— Ні, цього ми точно ніколи не робили. Гра має свої межі. Проникати зі зломом до помешкань людей або навмис­но порушувати їхню тілесну цілісність не в наших правилах. Мені шкода, що стався такий прикрий збіг.

— Вам шкода? А я ледь не здох від страху! До Беатриси Портінарі мене привів лист, який украли з моєї вітальні. Ті крадії точно були ваші.

— Ні, повторюю вам. Ми справді підкинули вам листа на ім’я Беатриси Портінарі, маючи надію на те, що ви врешті-решт зв’яжетесь із нею і, як наслідок, знайдете «труп», який має привести вас до мене. Ви кажете, вкрали? — Він нахмурив брови.— Чи міг до вас проникнути хтось із конкурентів, щоб усунути вас зі змагання?

Конкуренти… Ілан взагалі не розглядав такої можливості, адже, крім листа, вкрали ще й батькову мапу. Він на мить подумав про Наомі Фей, а тим часом Гадес про­довжував:

— Я подивлюсь, чи мені вдасться дізнатися трохи більше про інших кандидатів, і можу вас запевнити: того, хто шахраював, буде виключено з гри. Факт лишається фактом, що, на щастя, ця крадіжка не завадила вам продовжити гру і встановити зв’язок між листом і Хелен, високою брюнеткою у шкіряній куртці, з якою ви кілька разів перетинались. Маю визнати, я трохи боявся, адже ви затримались, і гра ледь не вислизнула у вас з-під носа.

— А як щодо номера машини? Ви знали, що в моїй родині хтось працює в жандармерії? — запитала Хлоя.

— Саме так. Ми маємо доступ до певних даних.

Він поклав два конверти на стосик інших.

— Ми порозставляли зачіпки, частинки пазла, ви їх успішно склали у встановлений термін. Вам обом поща­стило, ви останні учасники. Ви, Хлоє Сандерс,— кандидат номер 7, а ви, Ілане Дедіссе,— номер 8. Запам’ятайте ці цифри. За останніми даними, інші кандидати приїдуть за дві-три години, але, на жаль, для них це вже буде запізно. Вони знайдуть порожні приміщення. І залишаться наодинці з усіма своїми сумнівами. «Параноя» вмить зникла… Через кілька місяців вона знову з’явиться, для нової партії, десь в іншій точці світу.

Хлоя підійшла ближче, абсолютно приголомшена.

— А якби Ілан зателефонував до поліції? А якби скористався зброєю?

— У першому випадку вас би тут не було і ви не мали б шансу на участь. У другому… Визнаю, у нас були б величезні неприємності. Ми не можемо передбачити, що окремі учасники мають у себе вдома вогнепальну зброю і готові її застосувати.

— А фото в лабораторії, на якому ми з Іланом у горах? Звідки воно? Ви давно за нами стежите?

Гадес одягнув теплу куртку і взяв конверти і пакет з викруткою.

— Стежити — не зовсім влучне слово, але ми справді цікавились вами. У цих конвертах — досьє на кожного з вас, ми слідкуємо за найвидатнішими кандидатами, які виявлять наполегливість і йтимуть до кінця, хай би що трапилось. Ви серед них, як і ваші попередники, які уже в дорозі до кінцевого пункту призначення. Ви — вишенька на торті, і це обіцяє незабутню партію.

— Хто фінансує гру? Хто за все це платить?

Він комусь зателефонував.

— Дюк? Я виїжджаю на останній машині. Ми вирушаємо через десять хвилин. Будьте готові.

Він поклав слухавку.

— Погодні умови ускладнюються,— сказав він.— Насувається заметіль. Боюсь, якщо ми ще затримаємось, то будемо заблоковані снігом.

Ілан обхопив голову руками. Він не міг зрозуміти.

— І ви гадаєте, що ми отак поїдемо з вами? Ні, ви, напевно, хворий?

— Ви їдете зі мною або додому. Якщо оберете пригоду, то максимум через п’ять днів повернетесь додому святкувати Різдво, можливо, з трьомастами тисячами євро і бонусом у руках. У машині попередите кого захочете — родину, друзів, шефа.

Ілан ніяк не відреагував, Хлоя сором’язливо кивнула.

— Зараз саме час ускочити в останній вагон. Після цього гра зникне, щоб піти далі, а ви будете остаточно викреслені зі списку потенційних учасників, незалежно від того, коли і в якій країні проходитимуть наступні ігри.— Він посміхнувся Хлої.— Навіть якщо зміните зовнішність.

Він підвівся і попрямував до дверей.

— Ви вступаєте в гру або відмовляєтесь. У вас десять хвилин на роздуми, але не забувайте: якщо ви обоє тут — це тому, що ви найкращі. І вам на замітку: інші кандидати теж пройшли моторошні відбіркові випробування, але, нарешті прибувши сюди, не вагалися.

— Кандидатів усього вісім, так? — спитала Хлоя, вказавши на конверти.

Гадес посміхнувся їй.

— Саме так, включно з вами. Чекаю на вас у машині.

Він вийшов. Ілан підійшов до стільця і рухнув, його руки безвільно повисли. Він впустив револьвер на підлогу.

— Я не вірю. Усе це було просто… маренням. Ніщо не було реальним.

Хлоя нетерпляче крокувала взад-вперед.

— Це було реально. Але не було реальністю.

— Ти маєш пояснити мені відмінність.

— Хай там як, вони до біса гарно зіграли.

Ілан пильно на неї подивився, водночас спокійно і стурбовано.

— Тільки не кажи мені, що ти все одно туди поїдеш. Ти збираєшся вплутатись у це навіть після того, що ми через них пережили?

— Якщо це був лише анонс гри, то уяви, якою буде сама гра.

Вона присіла, щоб опинитися на одному рівні з Іланом.

— Так, я туди поїду. Звісно ж так. Відмовитись, бо ти готовий дати задню? Покинути все, коли ми так близько до мети? Про це не може бути й мови.

Ілан досі не міг осягнути все, що щойно відбулося. Розрізнити межу між вигадкою і реальністю. Скільки конкретно часу він уже під впливом гри? Якого числа й місяця ці покидьки з «Параної» втрутились у його життя? Він роззирнувся навколо. Кабінет, на вулиці автобуси. Хто насправді володіє цією транспортною компанією? Що в біса Гадес робить тут, у цих порожніх приміщеннях? Що він ще для них приготував?

— Ми не можемо довіряти людині, яка змінює ім’я що­п’ять хвилин,— відповів він на свій захист.

— Це частина гри.

— Це маячня. Ти бачила, що він змусив мене пережити? Це був кошмар у чистому вигляді.

— Це принцип гри. Сама його суть.

— Чорт забирай, зав’язуй із цими ідіотськими термінами! І подумай краще про ситуацію. Хто знає, що ми тут? Ніхто.

Хлоя простягнула йому мобільний телефон.

— У такому разі зателефонуй комусь. Тобі ніщо не заважає.

Ілан не відповів, вибившись із сил.

Хлоя не здасться. Ця гра — її привід знову не скотитися на дно. Це її пальне.

— П’ять днів, Ілане. П’ять днів і триста тисяч євро на кону.

— Триста тисяч євро? Хто тобі сказав, що це правда? Що це реальність? Це самогубство, Хлоє. Ми нічого не знаємо про цих людей, не знаємо правил гри. А якщо ми не повернемось? А якщо немає ніяких інших учасників? Чому ми не можемо з’їздити додому, щоб підготуватися? Усе це надто… форсовано, і вони про нас забагато знають. Вони щось приховують.

Хлоя побачила, як Гадес сідає у великий мінівен. Двигун завівся, у крижане повітря вилетіла хмарка диму. Фари були увімкнені й одна світила помітно слабкіше, ніж друга.

— Цей страх, який ти відчуваєш,— частина правил, ти досі не зрозумів? І якщо це робиться так поспішно, якщо ми не можемо заїхати додому, то для того, аби уникнути витоку в інтернет або шахрайства з боку інших учасників. Існує купа людей, готових на все, щоб узяти участь у грі. Роби, що забажаєш, повертайся на свою заправку і забудь про все, якщо ти цього хочеш. Але я поїду. Я забагато вклала в це, забагато чим пожертвувала. Мені потрібно поїхати звідси, з Парижу, щоб у моїй голові все стало на свої місця. І тепер я піду до кінця.

Ілан не ворушився, затиснувши долоні між стегнами, а тим часом Хлоя рушила до дверей. Вона обернулась востаннє.

— От і все. Не залишайся осторонь гри. І того, чим ми двоє могли б стати.

Вона вийшла і захлопнула за собою дверцята. Чоловік повернув голову до вікна і побачив, як вона сідає в машину, яка поки що була на місці. Він поглянув на годинника: залишалось дві-три хвилини. Він схопив кришталевих лебедів і уважно їх роздивився. На них був маленький напис, що вказував, що виготовлені вони на кришталевому заводі під назвою «Кристом».

«Параноя» була всюди, аж до найменших дрібниць.

Він спробував пригадати події останніх декількох днів. З одного боку, гра. З іншого — ті, хто за ним стежить. Хто проник у його дім. Хто, можливо, вбив його батьків. Іланові не вдавалося відігнати від себе думку, що одне може бути пов’язане з іншим. Що, взявши участь у грі, він має шанс отримати відповіді.

Що йому залишається тут, окрім питань без відповідей?

Тепер уже не роздумуючи, він встав і помчав до машини.

Жереб кинуто.