Пазл

20

Ілан сів поруч з Хлоєю, у глибині великого елітного мінівена, що міг умістити до восьми чи дев’яти осіб. Віржіль Гадес сидів попереду, на пасажирському сидінні, а за кермом був водій. На столику між зручними сидіннями стояли пляшки з водою, фруктовий сік та різні закуски.

— Не соромтесь, пригощайтесь,— сказав Гадес, розвернувшись до них.— Шлях буде довгим.

— Ми не голодні,— відповів Ілан.— Де інші гравці?

— У дорозі до кінцевого пункту призначення, у різних автомобілях. Ті, хто найшвидше розібрався зі своїми відбірковими випробуваннями, уже на місці. Одна учасниця взагалі приїхала ще вранці. В першій трійці.

— Учасниця… Отже, Наомі Фей теж грає? — спитала Хлоя.

— Обличчя та імена решти ви дізнаєтесь лише завтра вранці, коли стартує гра. На даний момент ви залишаєтесь одне для одного анонімами. Ми повинні уникнути найменшого витоку інформації, усе має залишатися в секреті якомога довше.

— Куди конкретно ми їдемо?

Ілан зберігав сухий різкий тон. Він досі гнівався на Гадеса за все, через що той змусив його пройти. Тим часом останній щось набирав на смартфоні.

— Наберіться терпіння. Місце оригінальне, от побачите, і надзвичайно пристосоване до нашої гри. От тільки у нас невелика проблемка з опаленням, яку, сподіваюсь, швидко владнають. Якщо вам потрібно комусь зателефонувати, робіть це зараз. Потім я попрошу вас здати мені телефони. Місце, де проходитиме гра, має залишатися в таємниці, як ви вже здогадались. Зброю також доведеться здати.

Хлоя нахилилась уперед і простягнула йому свій телефон.

— Вам справді нікого не потрібно попередити?

— Ні. Але ви мали б уже це знати, чи не так?

Вона знову зручно вмостилася і взяла пляшку коли. Ілан дивився на неї декілька секунд, після чого попросив водія зупинитися на хвилину, вийшов і набрав номер шефа. Він збрехав, що сильно застудився і зможе повернутись до роботи лише наступного тижня. Уже рік він працював на заправці, майже не брав відгулів, не пропускав зміни. Безпроблемний, слухняний і сумирний працівник. Тому його керівник легко повірив у брехню і побажав швидкого одужання.

Він теж неохоче віддав телефон.

— Вам їх обов’язково повернуть по закінченні гри,— сказав Гадес.— Зброю, будь ласка.

— Я її ще трохи потримаю в себе, якщо ви не проти.

— На жаль, так треба. Питання безпеки, це ж очевидно. Якщо бажаєте, ще є час повернутися і все припинити.

Під багатозначним поглядом Хлої він урешті-решт поступився. Сивий чоловік поклав пристрої у коричневі конверти 7 і 8, а зброю сховав у бардачок. Потім вийняв звідти два аркуші і простягнув їм. На кожному було написано дуже великими літерами те саме речення:

«Принцип номер 1: що б не сталося, нічого з того, що вам доведеться пережити, не є реальністю. Це гра».

— Це реально, але не реальність, так? — уїдливо прокоментував Ілан.— А як відрізнити? Як дізнатись, що гра, а що не гра?

— У цьому весь інтерес. Два інші принципи ви дізнаєтесь у міру розвитку гри. Завчіть їх напам’ять, вони допоможуть вам мислити ясно. А тепер можу лише порадити вам трохи відпочити. Повторюю, шлях буде довгим, і, гадаю, зараз вам потрібен спокій.

Він увімкнув CD-програвач. З колонок, розміщених майже всюди, тихо залунала класична музика. Фортепіанні мелодії трохи заспокоїли Ілана, який опустив потилицю на підголівник і заплющив очі. По всьому тілу були спазми, м’язи боліли. «Параноя» перетворила останні кілька годин на кошмар.

— Я б волів дізнатися це правило раніше,— пробурмотів він,— так би я уникнув ризику здохнути від страху і вчинити непоправне. У мене із собою була заряджена пушка, Хлоє, ти це усвідомлюєш?

Дівчина підсунулась до нього, поклала голову на його плече.

— Головне, що не дійшло до насилля. Я рада, що ти тут. Без тебе все було б не так. Лише Фей псуватиме свято. Доведеться змиритися.

Ілан не відповів, навіть не поворухнувся. Він відчував, що для Хлої більше ніщо не має значення, окрім гри, а він, мабуть, лише інструмент, засіб для досягнення нею своїх цілей. Чи є в ній хоч крихта щирості, коли вона стверджує, що рада його присутності? Що більше часу спливало, то складніше Ілану було це зрозуміти. І хоча глибоко в душі йому хотілось обійняти її, він вирішив поки ніяк не реагувати. Потрібно зберегти ясну свідомість перед грою. Не дати надто сильним почуттям затьмарити розум.

— Якщо один з нас зірве куш, ділимо 50/50? — зовсім тихо спитала Хлоя.

Ілан відсторонив її.

— Що і треба було довести… Гроші, знову гроші. То для тебе мають значення лише вони?

— Ти помиляєшся. Це просто питання, яке слід вирішити одразу, щоб потім до нього не повертатися.

— Як ти хочеш зробити?

— Ми ж формуємо команду, хіба ні? Тоді ділимо.

— Чудово. Ділимо. По сто п’ятдесят тисяч кожному. Питання вирішено.

Вона зненацька поцілувала його в губи.

— Вважай це гарантією моєї обіцянки,— сказала вона, сідаючи на своє місце біля вікна.

— Ага, твоєї обіцянки…

Ілан спіймав погляд Гадеса у дзеркалі заднього огляду. Цей тип не зводив з нього очей, і в тому, як він дивився, було щось неприємне, від чого Іланові ставало не по собі. Молодий чоловік зосередився на дорозі, задумавшись. У ­певному сенсі цей поспішний від’їзд показав, наскільки в нього немає прив’язаності. Як давно він не бачив своїх дядьків, тіток, своїх родичів? Він цього навіть не пам’ятає. У нього навіть немає собаки чи рибок, яких треба годувати. Якби він здох, ніхто б не сумував за ним. І Хлої, здається, пощастило не більше, ніж йому.

Спокійна музика, гудіння двигуна і недоспані години зрештою взяли над ним гору. Незважаючи на обігрів у салоні, йому досі було холодно, але врешті-решт він заснув.

Коли він прокинувся, уже стемніло. У напівпритомному стані він поглянув на годинник: майже шоста, отже, вони їдуть уже близько семи годин. Хлоя спала, згорнувшись калачиком у кутку, підклавши під голову свою куртку, скручену у валик. Фари освітлювали круту засніжену дорогу. Крізь пучки світла пролітали крупні сніжинки, ускладнюючи видимість. Двірники розчищали лобове скло з максимальною швидкістю. Ілан сперся лобом на вікно. Хоча в темряві нічого не було видно, він здогадувався, що вони повільно їдуть серед гір. У яку глушину їх везуть?

Він нахилився вперед і спитав:

— Ми скоро приїдемо?

Гадес обернувся. У тьмяному світлі лампи його обличчя було особливо блідим. Зморшки борознили його лоб від краю до краю. Ілан дав би йому років шістдесят і запитував себе, як той міг організувати подібну гру. Які у нього насправді мотиви? На кого він працює?

— Ще кілометрів сорок. Відколи ми проїхали Гренобль, погодні умови жахливі. Там, нагорі, швидкість вітру майже сто кілометрів за годину, і, за даними метеорологів, так триватиме увесь тиждень.

Гренобль… Отже, вони їдуть альпійськими дорогами. Ілан згадав романи жахів, які він проковтував, коли був молодший. Хурделиця, гори, дивні події, які лякають настільки, що хочеться забитись під ковдру. Усі складові з’єдналися, наче кадри, що виникли прямо з його уяви. Він подивився на Хлою, яка також прокидалася. Вона потягнулася і поцікавилася станом справ. Невдовзі знову згорнулася на куртці, наче змерзла. Її губи були дуже бліді.

Через кілька крутих поворотів вони раптом побачили вдалині задні фари машини і чоловіка, що стояв посеред дороги і розмахував потужним ліхтарем. Його машина вилетіла на узбіччя і, мабуть, врізалась в уламок гори, перш ніж скотитися у маленьку канаву між трасою і скелею.

— Аварія. Ще цього не вистачало,— зітхнув Ілан.

За наказом Гадеса водій мінівена плавно зупинився і залишив двигун увімкненим. Організатор підняв комір куртки, накинув каптур, одягнув рукавиці і вийшов, згинаючись під поривами вітру. Він побіг до іншої машини.

Хлоя спробувала роздивитися краще, незважаючи на завісу зі сніжинок.

— Може, це машина, що везе інших учасників?

Другий чоловік вийшов з машини і приєднався до невеликої групи у світлі фар.

— Дивись, там наче ще третя людина позаду машини,— сказав Ілан, нахиляючись вперед.

Хлоя примружила очі.

— От лайно, ти бачив світловідбивну нашивку на спині одного з них? Там написано «Поліція».

Ілан рефлекторно вчепився руками в сидіння, але одразу розслабився. Копи тут не по нього, він нікого не вбивав: це лише гра. Надворі Гадес, схоже, палко сперечався з двома людьми. Вони були вищі за нього на голову і швидко й розмашисто жестикулювали.

— Дискусія здається гарячою,— зауважила Хлоя.— Що вони можуть один одному розповідати?

— Може, анекдот? Наприклад, яка різниця між сніговиком і сніговою бабою?

— І яка ж?

— Дві сніжки.

— У тебе завжди було гарне почуття гумору.

Через декілька хвилин Гадес бігом повернувся до мінівена. Він заскочив назад, у порожній ряд між водієм і двома гостями, й обтрусив сніг, що налип на куртці. Його окуляри запітніли, довелось їх зняти, й Ілан помітив, наскільки в нього блакитні очі.

— У нас неприємності,— сказав він, звертаючись як до водія, так і до них.

— Які?

— Їх занесло, і вони врізались у скелю. Їхню машину неможливо витягти з кювету. Нам доведеться забрати ще трьох пасажирів.

— Вони не можуть покликати рятувальну службу? — спитала Хлоя.

— Через заметіль, та ще й у цих горах, телефонний зв’язок не працює, цим людям не вдається ні з ким зв’язатися. Вони прямують за тридцять кілометрів від місця, куди ми їдемо.

Він звернувся до водія.

— Коли висадите нас, відвезіть їх до їхнього місця призначення — за умови, що дорога нагору буде проїзна. Вирішимо на місці.

Водій кивнув. Надворі чоловіки повернулись до своєї машини. Вони вимкнули фари, а після цього — світло в салоні.

— Ми бачили, що це поліціянти,— сказала Хлоя з ноткою хвилювання в голосі.— Кого вони везуть? Злочинця?

— Мабуть, так. Але не бійтеся, він буде в наручниках. Принаймні я на це сподіваюсь. В усякому разі, не говоріть про револьвер у бардачку, інакше ми ризикуємо наразитись на неприємності.

Він швидко вийшов. Хлоя інстинктивно підсунулась до Ілана, притислась до нього.

— Не пощастило нам. Тепер от злочинець.

Молодий чоловік дивився на бардачок.

— Не пощастило, кажеш. І наче випадково у нас немає телефонів. Отже, неможливо перевірити, чи правду нам сказав Гадес стосовно відсутності мобільного зв’язку.

Він зробив глибокий вдих, на губах з’явилася легка за­доволена посмішка.

— Ми досі тут, Хлоє. Ми досі у грі.

Він подивився на неї і заговорив зовсім тихо.

— Усе це — ще одна їхня постановка. Ці копи насправді ніякі не копи. Як і той тип, якого вони зараз сюди приведуть. Лише наймані працівники, пішаки. Ану, поглянь… Як не дивно, їх троє. А скільки вільних місць у ряду перед нами?

Хлоя подумала декілька секунд.

— Ти скрізь бачиш збіги. А якщо це просто люди, які дійсно потрапили в аварію? Як вони могли передбачити, що буде така хурделиця?

— У них точно є альтернативний сценарій, який був би втілений, якби не було снігу. В усякому разі, ці троє типів поїдуть разом з нами. Хіба не ти мені казала, що «Параноя» всюди?

Він гордовито ткнув указівним пальцем в аркуш:

— «Принцип номер 1: що б не сталося, нічого з того, що вам доведеться пережити, не є реальністю. Це гра».

У машині запанувала тиша. Водій вимкнув музику і нерухомо, зі стривоженим виразом обличчя спостерігав за сценою, що розгорталася надворі.

— Не знаю,— пробурмотіла Хлоя.— Я маю на увазі, що справжні копи цілком могли злетіти з дороги під час транс­портування злочинця до в’язниці чи куди вони його там везуть і не мати можливості з кимось зв’язатися.

Велика чорна тінь вийшла з пошкодженої машини в заметіль, затиснута між двома поліціянтами, один з яких навів ліхтар у їхньому напрямку.

Ілан примружив очі.

— У мене передчуття, що незабаром ми про це дізнаємось.