Пазл

5

Ілан Дедіссе чекав на Хлою на ґанку, закутавшись у товстий кардиган з білої вовни. Йому здавалось, що він не впізнає свою колишню дівчину. З білявки з довгим волоссям вона перетворилась на коротко стрижену брюнетку. Нова машина, новий образ, що робив її більш зрілою і такою інакшою. Справжня жінка, вродлива й активна, що крокує в ногу з часом. Одягнена у шкіряний плащ, вона, як завжди, пересувалась перебіжками. Вона наче тікала від часу чи навпаки — намагалася його наздогнати.

Вони привітались, поцілувавшись у щоку.

— Тебе не впізнати. Навіть очі…— Блакитні лінзи. Це дуже модно.

Вона зміряла його поглядом.

— Знаю,— випередив її чоловік, знизавши плечима.— У мене теж багато чого змінилось, і зовсім не в хорошому сенсі. Але навіть із кількома зайвими кілограмами я досі той самий Ілан, якого ти знала.

— Вага — це пусте. Але у тебе дуже бліда шкіра. Ти хворий? Якби я знала…

— Напевно, це тому, що в мене зараз немає опалення і я трохи виснажений. Я працював уночі.

Він відійшов, щоб впустити її в дім.

— Бойлер здох, у будинку холодно, як у морзі. Але ти заходь. Я приготую смачну гарячу каву.

Ілан дивився, як вона прямує до вітальні. Стіни прикрашали пейзажі, але це були радше сумні сцени: зображення вмираючої природи, на яких дерева втрачають листя, а кольори тяжіють до темно-помаранчевих відтінків. Відколи Хлоя востаннє сюди заходила, Ілан нічого не чіпав, навіть численні фотографії батьків, розвішані практично скрізь. На світлинах, де він позує в товаристві батька та матері, Ілан був значно молодшим. Хлоя познайомилась із ним за рік до їхнього трагічного зникнення, але їй так і не довелось з ними зустрітися.

— Додаси мені трохи молока? — попросила вона.— Я більше не п’ю чорну каву.

— Яка причина таких кардинальних змін, аж до зміни смаків і навіть деяких інтонацій у голосі? Це дуже… по-­паризьки.

— Бажання оновлення,— кинула вона.— Часи змінюють­ся, і я теж.

З такою високою стелею кімнати здавалися надто великими, надто порожніми. Деякі меблі були накриті простирадлами, а кутки затягнуті павутиною.

Дівчина поправила шалик на шиї, сіла на диван і охоче взяла каву з молоком, яку приніс Ілан. Він сів напроти неї і запитав прямо:

— Чому ти тоді отак пішла, зненацька, нічого не пояснивши? Мені було дуже боляче, розумієш?

Дівчина обхопила чашку обома долонями, щоб зігрітися. З рота виривався легкий пар. Ілан помітив, що вона припинила гризти нігті до крові: вони стали довші і рівніші.

— Слухай, я прийшла не для того, щоб ворушити старі історії або завдати тобі болю. Пошуки «Параної» належать тобі так само, як і мені. Я хочу поділитися з тобою своїми останніми відкриттями, і тоді ти оціниш.

Ілан зробив ковток. Від хвилі тепла по тілу стало краще.

— Я вже сказав тобі по телефону. Я зав’язав. Ігри вже наробили достатньо безладу в моєму житті, і тепер, у три­дцять років, я став заправником на довбаній бензоколонці. Повір, продавати каву далекобійникам о четвертій ранку — це геть не віртуально. «Параноя» не є дійсністю нашого світу. І вона мене більше не цікавить.

— Навіть триста тисяч євро, обіцяних переможцеві? Вони зовсім не віртуальні.

— Не існує ніяких трьохсот тисяч євро і ніякого переможця. «Параноя» — лише міська легенда, яку поширюють в інтернеті. Хто вже брав у ній участь? Хто знає, у чому, врешті-решт, полягає суть гри, окрім обіцянки «відчути страх за своє життя»? Можеш сказати? Ми витратили більше року на пошуки бодай найменшого сліду, усі вихідні, усі вечори ми стирчали вдома, перед екранами комп’ютерів, аж до божевілля.

— Так, тут я згодна.

— І всі зусилля були для того, аби якісь загадкові аноніми, котрі залишали ці зачіпки, одного дня сказали, що «Параноя» — просто фальшивка і що її не існує? Вони добряче з нас познущались.

— Заява про те, що гри не існує, була складовою частиною гри. Це своєрідний відбір, гра у грі. Після цієї заяви багато хто відступився, як-от ти, і тепер лише найбільш одержимі можуть знайти справжній вхід у «Параною». Гра усюди, потрібно лише уважно дивитись.

Зачарований цими дивними блакитними очима, він дивувався тому, наскільки вона досі була поглинута цими дурницями.

— Ти казала, що ми ніколи не вирвемось з віртуального світу, але мені вдалося,— кинув він.— Тепер у мене є життя. Воно цілком реальне, а я більше не просто аватарка, яка все робить замість мене. Я казав тобі: єдиний зв’язок, який я зберігаю з грою,— це мої сценарії.

— Які, підозрюю, тобі досі не вдалося пристроїти.

— Дякую, що віриш у мене.

— Просто так і є. Ти звертався до психолога, щоб він допоміг тобі зав’язати з усім цим? З твоєю пристрастю до ігор, до полювання на скарби? Людям рідко вдається впоратись із цим самостійно. Тобі здається, що ти зав’язав, тоді як насправді…

— Допивай свою каву і залиш мене. Ти змінилась зовні, але точно не всередині.

— Я залишусь. Я проїхала сотню кілометрів не для того, щоб отак піти.

Вона відкрила ноутбук і спробувала під’єднатися до домашнього Wi-Fi.

— Не намагайся,— сказав Ілан.— Я змінив пароль.

— І ти говориш мені про довіру? У такому разі…— Вона встала.— Твій ноутбук у твоїй кімнаті?

Коли вона попрямувала до сходів, Ілан загородив їй дорогу.

— Забудь про це.

— Мені плювати, якщо нагорі є жіночий одяг чи фотки. Ти маєш право почати нове життя, Ілане.

— Ти навіть не уявляєш, яке воно, моє життя.

Хлоя натягнуто посміхнулась.

— Коли я під’їжджала до тебе, мені назустріч їхала машина. Водія я не змогла побачити через тоноване скло. Але припускаю, що це була чарівна молода дівчина.

— Яка ще машина?

Вона задумалась на кілька секунд.

— Велика модель «ауді», здається, чорного кольору, але ж ти маєш знати краще за мене, хіба ні? Тепер ти цілиш вище. У якій сфері вона працює?

Ілан мовчав. Шлях завдовжки в кілометр, що йшов від невеликої муніципальної дороги, вів лише до одного будинку: його. Випадковій машині нема чого було робити в цьому районі. Він машинально торкнувся передпліччя, згадавши про слід на шкірі.

Хтось стежив за ним і заходив до його дому, тепер він у цьому переконався. Тіні існували насправді, а не лише в його уяві.

Але як вони могли проникнути в будинок, якщо всі двері та вікна були замкнені?

— Зараз повернусь,— сказав він.— Можеш ввести пароль від Wi-Fi, «Catondutique»^[2].

Він на всій швидкості помчав нагору й увірвався до ванної. Потім безшумно зняв дзеркало над умивальником, щоб дістатися до схованки у стіні.

Усередині коричневий конверт. На щастя, великий таємний зошит його батька був на місці, у конверті.

Він погортав його, щоб пересвідчитися, чи нічого не бракувало. Усі сторінки були чисті, окрім однієї, надзвичайно цікавої, у самій середині зошита, і вона була на місці. На ній був загадковий малюнок, виконаний різнокольоровими чорнилами, з дуже чіткими деталями, на якому був зображений гірський пейзаж із соснами, озером, веселкою і маленьким острівцем у лівій частині смуги води. Веселка була специфічна — три сині смуги дуже близьких, проте різних відтінків, а потім йшли жовта і оранжева. Точка огляду була розташована на висоті, так, наче спостерігач видерся на вершину моста або скелю. Над малюнком була фраза: «Тут, унизу,— Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там».

А внизу сторінки був напис, дуже дрібний, ледь помітний:

H 440

H 425

H 485

H 735

Батьки Ілана були вченими-нейробіологами, і перед своїм зникненням вони працювали в дослідницькому центрі в Греноблі. Вони їхали на цілий тиждень і поверталися лише на вихідні, і Ілан зовсім нічого не знав про їхню справжню діяльність. Але за деякий час, перш ніж зникнути у відкритому морі, вони заявили Ілану, що зробили відкриття, які стануть революцією у світі наукових досліджень, зокрема в галузі вивчення функціонування пам’яті та механізму забування. Ілан пам’ятав їхні обличчя — водночас серйозні і спокійні. З якоюсь такою радістю, затьмареною темними хмарами.

На сьогодні ніхто не мав ані найменшого уявлення ані про місце, де були здійснені ці відкриття, ані про те, що Дедіссе зробили зі своїми роботами. Але Ілан був переконаний, що одного дня батько злякався за їхні життя і що він навмисне зашифрував у цьому малюнку місце, де були заховані такі важливі дослідження.

Можливо, з цієї ж причини батьки тримали в глибині шафи заряджену зброю.

Вони чогось боялися. Чи когось.

Ілан повернувся думками до зошита. Всередині була намальована ця надзвичайно складна карта скарбів, яку практично неможливо розшифрувати. Уже майже два роки Ілан намагався, але так і не міг розгадати загадку, залишену батьком — чоловіком, який прищепив йому любов до пазлів, головоломок, пошуків скарбів. Зрозуміти секрети пам’яті, чим він займався усе своє життя, саме собою було досить загадково.

Тут, унизу,— Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там.

Чому батько ніколи не давав йому ані найменшої підказки про спосіб вирішення цієї загадки? Молодий чоловік спробував усе, переглянув тисячі фото в інтернеті, намагаючись з’ясувати, звідки цей намальований пейзаж; він також шукав зв’язок між цими числами внизу малюнка. Що означає літера Н перед кожним із них? Чому числа саме в такому порядку? І звідки веселка з такими дивними кольорами, якщо там немає ані сонця, ані дощу, які пояснили б її появу?

Цей малюнок і ці дивні числа зовсім ні про що не говорили.

Ілан обережно поклав зошит на місце. Ніхто не знав про його існування, окрім Хлої та декількох близьких колег батьків, чиїх імен Ілан не знав. Навіть його колишня дівчина, найрозумніша, на його думку, серед мисливців за скарбами, опинилась у ступорі перед цією загадкою, розробленою його батьком.

Що відкрили батьки? Чудо-ліки, здатні здійснити революцію у світі медицини? Нові теорії функціонування па­м’яті? Чому вони проводили свої дослідження таємно, ніколи не розповідаючи про свою діяльність комусь іще? І головне — де заховані їхні матеріали?

Які темні таємниці приховує ця дивна мапа?

Нарешті Ілан спустився.

Його колишня чекала внизу сходів, і їй уривався терпець.