Пазл

2

22 грудня

Того ранку у серці Альп було морозно і сухо. Погода кусюча, але ідеальна для того, аби взути снігоступи і вирушити на прогулянку, що й збирався зробити старший сержант П’єр Боніфас, якби не цей жахливий терміновий виклик. На іншому кінці дроту екскурсовод ледве міг говорити, досі шокований своєю знахідкою.

Гелікоптер національної жандармерії, що віз Боніфаса та його напарника, тепер пролітав над листяним лісом. По­переду перші промені сонця загравали з горами, їхні шовковисті кінчики губилися в безмежності, аж до Швейцарії з одного краю та до Італії з іншого. За свою двадцятидворічну кар’єру Боніфас ніколи не втомлювався від цього видовища, щодня інакшого і так само витонченого, як кольори на палітрі художника. Проте того ранку він майже не звертав на нього уваги. Його думки блукали деінде.

Біло-синій гелікоптер пролетів над озером і приземлився на маленькій галявині на висоті понад тисячу чотириста метрів над рівнем моря. Рух гвинтів здійняв хмарки снігу. Згорбившись і сховавши носи у коміри темно-синіх парок, зі снігоступами в руках, двоє офіцерів побігли до чоловіка, одягнутого в теплий лижний костюм. Вони привіталися, взули снігоступи та швидко пішли.

— Ви ні до чого не торкались? — запитав Боніфас.

Гід повертався назад тим самим шляхом, йдучи власними слідами. Це був міцний широкоплечий здоровань, у якого один крок був як два кроки Боніфаса. На щастя, ця ділянка лісу була відносно рівною, посередині між долиною та пагорбами, які простягалися зигзагами до вершин.

— Ні. Я одразу зателефонував до жандармерії.

— Ви вчинили правильно. Тепер розкажіть нам детальніше, що сталося.

Удалині пілот гелікоптера заглушив мотор, повернувши горам їхню білосніжну тишу. Ліс густішав, стовбури навколо них стояли настільки щільно, що світло просочувалось крізь листя, наче золоті блискітки. Цього зимового ранку уся природа, здавалося, затамувала подих.

— Коли вийдемо до стежки, побачимо гірський притулок Гранд-Масиву — стару будівлю, яка тепер належить місту. Це місце для перепочинку, без водопостачання, без опалення, де можуть переночувати, сховавшись від негоди, з десяток мандрівників. Він розташований посеред острівця на озері.

— Знаю,— сказав Боніфас.— Колись мені довелось бувати тут з родиною, давненько це було. Неймовірна місцина.

Гід проторював собі шлях у чагарнику.

— Так, неймовірна, можна й так сказати… Минулого тижня мандрівники повідомили в службу туризму про протікання даху. Учора вранці я приніс деякі інструменти, там треба було залатати дірку і зацементувати черепицю. Сьогодні покрівельник мав закінчити ремонт.

Боніфас та його підлеглий дихали дедалі важче. Лютий холод стискав горло, а гід рухався вперед так само швидко. Здавалося, цей чолов’яга зроблений із граніту.

— Притулок заповнений круглий рік, навіть зараз, у період складних погодних умов. Мандрівники приходять, і якщо тут уже немає місця, то вирушають до іншого, платного притулку, розташованого трохи вище.

Троє людей пригинались, розсували рукавицями гілки, обважені кристалами льоду. Ця білизна довкола створювала сюрреалістичні декорації. Природа демонструвала свої найрозкішніші прикраси, але в цій частині гірського масиву залишалась небезпечною, спонукаючи не втрачати пильність ані на мить.

— Перш ніж температура впала, майже до півночі йшов сніг. Коли я приїхав до притулку сьогодні вранці, то одразу зрозумів, що щось не так, бо в снігу навколо притулку не було жодного сліду від снігоступів. Однак напередодні прибули люди, і це означало…

— Що ніхто не виходив.

Через кілька хвилин чоловіки вийшли з листяного лісу. Знову з’явилось світло, що сліпило, відбиваючись від вершин. Боніфас надів сонцезахисні окуляри. Відсутність хмар обіцяла чудовий день. Жандарм шкодував, що він зараз тут, тим паче в неділю. Опинившись першим на місці злочину, він знав, що доведеться готувати звіти і заповнювати безліч папірців.

Озеро з островом було нижче, досі в крижаній тіні гір. Гід продовжував розповідати:

— Скрізь була кров. На ліжках, на стінах, на підлозі. Я побачив щонайменше три тіла, ліворуч від входу. Майже всі спали одягнені і взуті в лижні черевики — настільки холодно було вночі. На них напали зі спини, їх наче… їх наче пронизав град. Я не заходив усередину. Я побіг і почав телефонувати всім. І забув на вулиці свою сумку.

Він зупинився і подивися на Боніфаса.

— Звісно, тікати було тупо. Я мав перевірити, чи хтось іще був живий.

— Ви вчинили правильно. Принаймні місце злочину не чіпали, це головне.

Боніфас економив слова, зосередившись на небезпечному спуску. Хода на снігоступах вимагала техніки та уважності. Вони доволі швидко досягли озера і моста, що дозволяв дістатися острова. Пройшовши кілька хвилин невеликим лісом, вони нарешті дійшли до чималої кам’яної будівлі, поряд з якою лежала велика сумка гіда. Жандарм різко ­спинився, прикутий поглядом до землі. Інстинктивно розстібнув кобуру на поясі.

— Ці сліди кроків…

Окрім слідів гіда, залишених годину чи дві тому, від укриття вели ще одні сліди. Вони звертали праворуч і заходили за будівлю. Людина, що їх лишила, перед тим вступила в кров.

— Їх тут не було,— сказав гід.

— Точно?

— Точно. Вранці сніг був недоторканий, абсолютно чистий після ночі.

Вони замовкли. Старший сержант уважно роздивлявся навколо. Невже гід прийшов саме тієї миті, коли вбивця щойно скоїв злочин і готувався тікати? Йому було страшно уявити, що б сталося, якби їхній супутник увійшов до притулку.

Швидким рухом він зняв снігоступи, увіткнув їх у сніг, скинув рукавиці. Тепер кожен міцно стискав у руках свій «Зіг Зауер». Жандарм знаком показав колезі йти по слідах, а сам рушив до вхідних дверей, які лишались прочиненими. Він штовхнув їх ліктем, цілячись зброєю перед собою.

Боніфас повільно зняв сонцезахисні окуляри. За своє життя він уже бачив з десяток місць злочину, але одразу зрозумів, що це закарбується в його пам’яті до кінця його днів.

Ступивши кілька кроків усередину, він нарахував п’ять тіл праворуч, потім ще три ліворуч. Декого, досі загорнених у спальні мішки і повернутих обличчям до стіни, смерть застала уві сні. Інші — на підлозі, одягнені та взуті, намагались учепитися в ніжку ліжка. Один з них, абсолютно голий, важив, мабуть, близько ста тридцяти кілограмів й, очевидно, не зміг захиститися.

Боніфас сховав підборіддя у комір парки, щоб залишати у приміщенні якомога менше своїх біологічних слідів. Він обережно наблизився до нерухомих тіл, що лежали спиною до нього, щоб упевнитись, що серед них ніхто не вижив.

Мертві. Усі мертві.

Жандарм уже уявляв вісім тіл, що лежать в ряд на столах у патологоанатома. Він уявляв обличчя рідних, яким потрібно буде повідомити цю звістку. Що цікаво, тієї миті у нього виникло бажання зателефонувати дружині і сказати їй, як сильно він її кохає.

У нього під ногами лежала дівчина, якій, напевно, не бу­ло й тридцяти. Вона дивилася у стелю широко розплющеними очима, розкинувши руки, наче віддавалась небу. Її теж не пощадили.

Випроставшись, Боніфас помітив закривавлену викрутку з оранжевим руків’ям, що лежала біля плінтуса, поряд з ящиком з інструментами. Мабуть, це і було знаряддя вбивства, яким убивця бив своїх жертв у шию, в груди, в спину. У всіх без винятку мандрівників були колоті рани в різних частинах тіла.

Ці п’ятеро чоловіків і три жінки заснули поруч із вбивцею, якщо вірити відсутності слідів, що вели б у напрямку до притулку.

Раптом надворі почувся крик. Його напарник кричав: «Не рухатись! Не рухатись!»

У стані максимальної напруги Боніфас кинувся надвір, знаком показав гіду лишатися на місці й оббіг будівлю. Навколо на снігу починало відблискувати сонце, а гори простягали свої гранітні брили до неба, ніби для того, щоб захистити цих чоловіків, які виявили абсолютний жах. Жандарм побачив свого напарника, що тримав на мушці закривавленого чоловіка. Тепло одягнений, у шапці, натягнутій на лоб, він сидів, спершись на стіну, підтягнувши коліна до тулуба. Він підняв вологі від сліз очі на жандармів і спитав моторошно нейтральним тоном:

— Мене звати Люка Шардон, я не зробив нічого поганого. Лише скажіть мені: звідки вся ця кров? І що я роблю тут, посеред гір? Я нічого не пам’ятаю.