Пазл

14

Сигнал клаксона. Ілан підскочив, струснув головою і рушив на зелене світло.

Він потрапив у пастку. Він увійшов до чужого помешкання. До квартири, куди його свідомо привели. Квартири, де слідчу закололи викруткою, яку він перед цим тримав у руках.

У голові відлунювали слова. Вбивство. Спроба втечі. В’язниця. Ілан уже уявляв себе за ґратами, хоча був невинний. Він завагався, чи не повернутись по-чесному до будівлі і не розповісти копам, що став жертвою підлої змови. Спробувати пояснити те, чого не розуміє сам, поки не стало надто пізно.

Його «кліо» жваво піднялась бульваром де Гренель, перетнула міст і виїхала на авеню Кеннеді. Порівнявшись із Будинком радіо, Ілан сповільнився, вдивляючись у причал. Баржі були там, пришвартовані до берега. Але на місці «Абіліфай» стояла «Екзистенс», торгове судно, навантажене будматеріалами. Ілан зупинився, увімкнув аварійку, про всяк випадок подивився вперед, назад і навіть вийшов з машини, абсолютно приголомшений. Жодного сумніву: судно, на якому відбувалась виставка марок, зникло.

Розчинилося в повітрі. «Абіліфай» більше немає. Жодного сліду «Параної».

Ілан натиснув на газ. Наче в трансі, він відкрив бардачок. Напередодні, виявивши крадіжку мапи, він, перш ніж вирушити на роботу, ­поклав туди батьків револьвер: «магнум» 44-го калібру, заряджений шістьма патронами. Молодий чоловік затремтів і одразу закрив бардачок, почуваючись, наче небезпечний злочинець у бігах.

Він проїхав уздовж причалу, виїхав на околицю і помчав до промзони Блан-Меній. Скроні пульсували, ясно мислити було неможливо. Попереду дороги поступово наповнювались машинами, але Ілан пробирався між ними, витискаючи педаль газу майже до підлоги.

Йти до кінця. Зрозуміти.

Раптом голоси повернулися, ще гірше, ніж першого разу. Ілану хотілось тріснутись головою об кермо. Бесіда двох людей вібрувала десь у глибині черепа. Знову чоловік і жінка. Ті самі. Чоловічий голос відлунював, наче той говорив між двома скелями, через що слова було неможливо розібрати.

Блимання фар у дзеркалі заднього огляду повернуло його до реальності. Він змінив смугу, помітивши, що тепер їде зі швидкістю лише шістдесят кілометрів за годину, а потім знову прискорився, відчуваючи, що зовсім божеволіє. Звідки ці кляті голоси? Хто це говорить?

Через пів години він вийшов із машини з револьвером у кишені, м’язи палали. Він помчав до складів «Харона». Як і того разу, ворота були прочинені. Але табличка «Психологічне тестування» зникла. Ілан пробіг уздовж ангарів і опинився перед великою будівлею з кремовим фасадом, де він напередодні проходив випробування.

Вивіски «Лабораторія Еффексор» уже не було. Ілан спробував увійти. Двері замкнені. Він подивився на годинник: заледве пів на сьому ранку. Він повернувся до складів, відшукав на купі металобрухту залізний прут і за його допомогою став ламати вхідні двері. За десять секунд він був у приймальні.

Тут уже не було ні меблів, ні комп’ютера, ні телефона. Усе зникло. Стримуючи нудоту, він спробував увімкнути світло — марно. У світлі місяця і дальніх ліхтарів молодий чоловік кинувся в коридор, відчиняв усі двері й опинявся в порожніх кімнатах. Де-не-де валявся старий стілець чи стіл, але більше нічого.

Порожнеча.

«Параноя» знову залишила по собі пустку. Перетворивши реальність на чарівний пил.

Раптом він почув гавкіт. Моторошний, злісний гавкіт великого пса.

Він лунав ізсередини будівлі. Ілан обернувся. Вдалині на стіні він побачив рухоме кружальце світла ліхтарика.

Охоронець із собакою щойно увійшли до приміщення.

Промінь світла спрямували в його бік.

Ілан зреагував інстинктивно і кинувся просто вперед, у глиб будівлі. Він почув крик з наказом зупинитися. Ілан проігнорував наказ і біг далі. З кожним кроком він відчував, що от-от здохне. Від страху. Від відчаю. Від люті. Гавкіт ставав гучнішим, ближчим. Ілан озирнувся і побачив, що тварина без повідця. Тінь, яка щойно звернула вбік, ковзнувши кігтями по лінолеуму, перш ніж продовжити погоню. Їх розділяли заледве п’ятнадцять метрів.

З хрипким криком Ілан штовхав двері одні за одними й натикався на темні кімнати без жодного виходу. Відстань між ним і псом скорочувалась, дихання собаки ставало гучнішим. Кілька секунд, і йому гаплик.

Нарешті він побачив вікно, кинувся до кімнати і щосили захлопнув за собою двері. Цербер уже дряпав дерево і гарчав. Перед очима Ілана постала картина власної гомілки в зубах старого злого гончака, він згадав жахливий біль у дитинстві і ледь не знепритомнів. Зараз не час для слабкості. Набравшись сміливості, він відчинив вікно і з криком стрибнув на вкритий льодом асфальт. Перед ним простягались величезні моторошні будівлі складів. Тінь молодого чоловіка прокралась між металевими перегородками і помчала до воріт. У трахеї свистіло, м’язи палали, наче у тварини, на яку полюють.

Тепер він лише здобич. Людина, яку слід піймати та ув’яз­нити. Божевільний жорстокий убивця, якому ніхто не по­вірить.

Він прожогом кинувся до машини і рушив саме тієї миті, коли пес і його господар з’явилися у дзеркалі заднього виду. Ліхтарик націлився в його напрямку. Шини погано зчіплювались із тонкою плівкою паморозі на асфальті. Машину трохи занесло вбік, колесо зачепило тротуар, перш ніж усе повернулось до норми.

Якщо це слово взагалі доречне за таких обставин.

На межі нервового зриву Ілан нишпорив у кишені, його телефон вібрував. Незнайомий номер. Він вирішив не відповідати, прийняв повідомлення на автовідповідач, прослухав його: «Це лейтенант Тартар, кримінальна поліція Парижу. Чи могли б ви передзвонити мені, щойно матимете можливість? Я хотів би з вами поговорити. Залишаю свій номер телефону…»

Альбінос уже напав на його слід. Як таке можливо?

Ілан поклав слухавку, подумав про свої дзвінки та есемес­ки цій Беатрисі Портінарі. Справжньому вбивці достатньо було тільки залишити мобільний телефон жертви поряд із трупом, і справу зроблено.

Пастка щосекунди стискалася сильніше.

На щастя, є Хлоя. Вона теж бачила баржу, оголошення, теж проходила тестування. Вона зможе дати свідчення, що він не божевільний. Що все існувало насправді і що на нього намагаються повісити вбивство.

Він набрав її номер, ледве тримаючи телефон — так сильно трусились руки. Ніхто не взяв слухавку. У відчаї він залишив повідомлення: «Хлоє, терміново набери мене, благаю. Я в лайні. Це “Параноя”. Вони мене підставили. Усі їхні сліди зникли. Немає ні баржі, ні офісу, нічого. Зараз я до тебе приїду».

Він кинув телефон на пасажирське сидіння і вклинився в потік машин. Повітря, йому потрібне повітря. Він їхав з відчиненими вікнами, щоб повернутися до тями, відновити самовладання. Він проживав пекло в режимі реального часу. Провали в пам’яті, слід від уколу на руці, тепер це жорстоке вбивство… Як давно ним маніпулюють? Хто намагається його знищити?

А в голові на повторі лунали слова його колеги Меган: «Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?» Чому вона так сказала? Звідки взялися голоси? Він ніколи раніше їх не чув, вони з’явилися одночасно з усім цим лайном. Із цим слідом від голки шприца, з його кошмарним сном і всім решта.

Приїхавши близько о 7:30 до станції метро Корвізар, що поряд з Італійською площею, він уже ледве тримався на ногах. Його тіло от-от здасться.

Зібравши залишки енергії, він знайшов будинок, у якому жила Хлоя, і зайшов у хол, скориставшись тим, що якийсь мешканець саме виходив. На шостий поверх, знову пішки. Квартира № 54. Він постукав. Жодної відповіді. Ще так рано, де ж Хлоя? Ілан більше не витримував, він був готовий ламати двері. Тоді він з силою штовхнув їх плечем. Почувся легкий тріск, він повторив рух ще раз. Замок піддався.

Він увійшов, і цього разу його тіло здалось.

Ілан впав на коліна, спершись руками об підлогу.

Квартира Хлої була абсолютно порожня.