Пазл

53

День 3

Повільно починало розвиднюватись.

Наче саме світло відмовлялося проникати у це місце, зігрівати його високі прокажені стіни, боротися з хурделицею, щоб принести сюди свої живі кольори.

Забившись у куток, замерзлий, Ілан почувався знесиленим і виснаженим. Після чергової ночі в пеклі його організм здався.

Його мучили питання: чому вбивця з викруткою не прикінчив його? Чому він вирішив погратися з ним замість того, щоб убити, як він зробив це з Мокі та Лепренсом?

Він має забрати свої речі і звалити з цього кошмару. Подолати зовнішню стіну, потім гори. Це вже стає питанням збереження психічного здоров’я. Ще два дні у цій лікарні, і він остаточно збожеволіє — за умови, якщо не помре раніше. Він також думав про ту худющу жінку на четвертому поверсі, про «м’яку» кімнату, всіяну сотнями написів «Яків». Про те, щоб залишити її гнити у цих стінах і піти без відповідей, не може бути й мови.

Він витягне її звідти і спробує забрати з собою.

Від важко підвівся. На годиннику була 8:19. Його кінцівки задубіли, боліли, наче вони теж розвалювались. Нагорі почав оживати вітраж, його кольори трохи посвітлішали, але все одно залишалися тьмяними, похмурими. Ілан з ­ост­рахом подивився на релігійні зображення. Навіщо в цих стінах Христос? Що робить релігія серед усього цього божевілля?

Він пішов до коридору напроти і знайшов знайомі ознаки: кахлі «шашечкою», облуплені стіни. Від різкого світла їхньої житлової частини йому стало краще. Перше обличчя, яке він побачив, було обличчя Ябловські, що стояв біля входу на кухню з тостом у руці. Високий брюнет швидко його роздивився.

— Ми почали всерйоз перейматися питаннями щодо тебе. Звідки ти прийшов?

Ілан був закутаний у свою куртку, в руках він стискав металевий прут. Його очі блищали і були налиті кров’ю. Фей, Хлоя, Гайгекс і Філоза сиділи за столом і снідали. Усі дивно на нього подивились.

— Я бачу, ви знайшли спільну мову, поки мене не було,— сухо відповів Ілан.

Хлоя підвелася і підійшла. Колір її волосся ставав дедалі світлішим, наче вона десятки разів вимивала його з шампунем, щоб стерти нову зовнішність і знову стати колишньою Хлоєю.

Вона торкнулася його лоба.

— Ти весь тремтиш і в тебе жар. Тебе лихоманить. Чи ти зможеш сьогодні продовжувати гру?

Ілан узяв її руку і відкинув убік.

— Не хвилюйся за мене, воно того не варте.

Він налив собі води і випив її великими ковтками. Рідина здавалась йому аномально теплою. На лобі блищав піт, тепер він помирав від спеки.

— На четвертому поверсі ув’язнена якась людина,— сказав він, розстібаючи куртку.— Вірте чи не вірте, мені все одно. Якщо у когось із вас є ключі, щоб дістатися нагору, у жіноче крило, я б хотів, щоб ви відімкнули мені ґрати. Або принаймні допомогли мені піднятись якомога вище у цій клятій лікарні.

Він випив ще одну повну склянку води, він помирав від спраги.

— Гра тут ні до чого, триста тисяч євро тут ні до чого. Я лише хочу дістатися до цієї бідолашної жінки. Допоможіть трохи, це не так складно!

Ябловські сперся об стіну, схрестивши руки.

— І таким чином допомогти тобі спокійно виконати твоє завдання? — спокійно промовив він.— Може, хтось справді замкнений на тому поверсі, йди дізнайся. А може, насправді ти повинен звільнити цю людину, яка, користуючись нагодою, передасть тобі конверт, новий ключ і одного-двох лебедів. Чудова ідея, Дедіссе, але я в цьому участі не братиму.

— Я такої ж думки,— сухо промовила Фей.— У нас немає жодних причин тобі довіряти. Ми не збираємось сунути собі палиці в колеса, відчиняючи перед тобою двері навстіж. Гра добігає кінця, ми обидва це знаємо. Не намагайся нас заплутати, окей?

Очі Ілана зустрілися з очима Гайгекса, який похитав головою, стиснувши губи.

Вони божевільні, вони всі божевільні і нездатні відірватися від своєї бісової гри. Ілан підійшов до Хлої.

— У мене немає ключів від тієї частини будівлі,— зі­зналась вона,— від самого початку я пересуваюсь чоловічим крилом, а до жіночого крила без ключа потрапити неможливо, я перевіряла.— Вона кивнула на Філозу.— Але в нього ключі є. Він піднімався щонайменше на третій поверх або й вище.

— Звідки ти це знаєш? — пробурчав той.

Вона зазирнула йому в очі.

— Знаю, і все.

Філоза знизав плечима і взяв свою чашку з кавою.

— У Гайгекса теж, він ходив туди. Зрештою, я нікому нічого не винен. Кожен сам за себе.

Він пішов до своєї кімнати. Ілан по черзі обвів їх поглядом, сповненим ненависті. Він вишкірився, показавши два ряди стиснутих зубів. Він стукнув прутом по долоні, від чого Хлоя трохи позадкувала.

— Ілане, тобі потрібно заспокоїтись. Ти сам не свій, ти маєш прилягти, поки не наробив дурниць.

Ілан не слухав. Уся його увага зараз була прикута до Гайгекса.

— А ти? Ти, зі своїм психічним розладом, ти нічого не хочеш мені сказати про мапу мого батька? Чому ти в біса просто не поясниш, що відбувається, га?

Той поводився наче нічого не почув, доїдав свої пластівці, не піднімаючи голови. Ілан був готовий вибухнути.

— О, то ви хочете грати. Тоді будемо грати.

Він вийшов, подивившись на всіх по черзі, і тієї миті він сердився на Хлою так само, як і на всіх інших. Вона не допомогла йому, не підтримала, не вірить йому. Мабуть, в її очах він став просто психічно хворим. З відчуттям відрази він вирушив до ванної кімнати, відчинив шафку з аптечкою і випив пігулки від головного болю та лихоманки, разом з вітамінами. Не думаючи про послідовність, кількість та дозування. Йому потрібно повністю зарядитись, щоб триматись на ногах.

Він провів рукою по лобі, лоб був дуже гарячий.

Вичерпуючи останні запаси енергії, він зник у коридорах, весь час напоготові, нерви на межі зриву. Щойно він заплющував очі, то бачив спалахи, що засліплювали його, вбивцю, що бродив навколо нього, не промовляючи ані слова. Де ж ховається цей паразит?

І лихоманка… Лихоманка, ця потужна пульсація, що гупає в голові, прискорює серцебиття і через яку розриваються його легені. Він молився, щоб ліки подіяли швидко.

За п’ять хвилин він дійшов до глухого кута, де лежали гроші. Десятки пачок банкнот, що з’явилися нізвідки і чекали на переможця. Ілан подумав про те, що вся ця історія, цей дурнуватий квест не мають жодного сенсу. І якщо він хоче остаточно зупинити це божевілля, яке поступово захоп­лювало їх усіх, то є лише один спосіб зробити це: знищити їхню мотивацію грати.

Тож він підняв свій залізний прут і щосили вдарив по склу. Від удару його зброя ледь не зрикошетила просто йому в обличчя. Плексиглас завібрував. На поверхні з’явилась крихітна тріщинка, наче в неї врізалась муха. Ілан проклинав ці гроші і все, що через них сталося, він проклинав Гадеса і тих, хто перетворив його життя на ілюзію. І продовжив лупити, супроводжуючи криком кожен рух. Скло трималося, але ослаблювалось. Після кожного удару йому потрібен був час, щоб відновити сили, серце шалено гупало, але він збирався йти до кінця, це було лише питання часу.

— Ще один раз, Дедіссе, і я гарантую тобі: я тебе ви­рублю.

Ілан обернувся, готовий оборонятися.

Перед ним стояв Ябловські зі шприцом у руці. Він стискав його, як стискають ніж, готовий ударити. Позаду нього стояли інші учасники, й Ілан прочитав у різнокольорових очах Хлої суміш люті та страху.

— Здається, ти вмієш користуватися шприцом,— промовив Ілан, притискаючи палицю до себе.

— Не завагаюсь ні на секунду. Облиш гроші і забирайся звідси. Може, ти й здався, але для нас гра триває.

Ілан витер рукавом холодний піт, що заливав очі. Обличчя перед ним знову видовжились, а потім стали нормальними, наче зроблені з латексу, а голоси були спотворені і долинали до нього сповільнено. Він притулився до скла, ледь не падаючи. Здавалося, все навколо розтягувалось, звивалось, розтікалося.

Тієї ж миті заревіла сирена, затріщали лампи. Ілан упав на підлогу, затуливши вуха руками. Ябловські вирвав у нього з рук його зброю і прокричав слова, яких він уже не розумів. Хлоя щось прошепотіла, провела рукою по його потилиці і за хвилину він залишився один, тремтячи, наче цуценя, очікуючи, коли напад мине.

Коли він отямився, була 9:17. Ілан підвівся, сперся руками об стіну, під пальцями посипалась штукатурка. Ця лікарня — не просто закинута будівля, це істота, що проникала в нього, намагалась поглинути його, заволодіти ним. Молодий чоловік затремтів, застібнув куртку під шию і повернув назад. Коктейль з медикаментів, здається, подіяв, йому стало трохи краще. Він крокував повільно і не зустрів зовсім нікого, йдучи до сходів, що спускалися до моргу. Проте всі вони були десь там: гравці, Гадес, убивця з викруткою.

Він пройшов підземними коридорами і повернувся з драбиною заввишки шість чи сім метрів, що лежала поряд із бочкою пального. Потім він знайшов інший залізний прут, міцний і важкий, і виліз через вікно з вирваними ґратами.

Сніг досі падав, але не такий густий. Вітер ущух, сніжинки здавалися пухнастішими, схожими на великі шматки вати. Небо кольору ртуті низько нависало. Навантажений своїм обладнанням, Ілан рухався по білій пустці, оглядаючи зовнішній мур, який йому нарешті вдалося роздивитись. Він виявився високим, та все ж мав бути якийсь спосіб знайти якусь лазівку, втримати рівновагу на гребні стіни, перетягнути драбину і поставити її з іншого боку. Опинившись за територією, він піде в бік долини.

Жодного сліду пса, Ілан навіть задумався, чи існував він насправді, хоча так стверджував і Гайгекс. Він подумав про Пекло, вхід до якого сторожить Цербер. Це диявольське місце було схоже на нього як дві краплі води.

Він швидко опинився перед заднім фасадом будівлі. По той бік зовнішнього муру височіли інші мури, що проростали з глибин землі: граніт, що стримів у небеса і губився в хмарах. Гори справді були дуже близько, гнітючі й мов­чазні.

Нарешті Ілан дійшов до кімнати спостереження. Він зазирнув у вікно. Вона не згоріла повністю, але більшість ­екранів вибухнули, контрольна панель розплавилась, а підлога перетворилась на великий чорний пухир.

Він відступив на кілька кроків назад. В усьому будинку-кажані горіло світло, роблячи кімнати однаковими, але він знав точне розташування тієї, де перебувала жінка з чорним волоссям та подряпаним обличчям. Він поставив драбину просто під її вікном. Верхній край драбини ледве діставав до третього поверху. Не вистачало трьох метрів.

Він обережно піднявся до вікна, розташованого під тим, що його цікавило. Тримаючи рівновагу, Ілан розбив прутом скло, потім щосили вдарив по ґратах. Після численних ударів ґрати врешті-решт піддалися, й Ілан застрибнув усе­редину кімнати.

Це була стара лікарняна палата, моторошна, крижана. Він швидко вийшов звідти й опинився в коридорі, ідентичному їхньому, з безліччю дверей і значно більш запиленому. Вочевидь це було крило С для жінок, пацієнток із важкими психічними захворюваннями. Залишалося знайти сходи, що вели до поверху вище, до крила D.

Він орієнтувався, як робив би це на першому поверсі, майже впевнений, що доступ до переходу між поверхами розташований праворуч. На шляху йому зустрічались нерухомі інвалідні візки, каталки, підсунуті до стін, рештки стражденного життя багатьох хворих. Він побачив стару таб­личку з написом «М’яка оболонка». Ілан знав, що цей термін означає третій захисний шар мозку. Він наближався до центрального органа.

На підлозі, у пилюці, він помітив сліди і пішов по них. Вони заходили й виходили з відчинених кімнат, перетиналися, плуталися, вказуючи на те, що їхній власник ішов навпомацки. Сліди вели до ванної кімнати, що залишалася у незмінному стані, з товстими трубами та ваннами тортур. Ілан із цікавості увійшов, і тут теж була сантехніка «Гудзон Рід». Він ледь не напоровся на цвях, що стирчав зі стіни, і різко зупинився. На кінчику іржавої шапки цвяха, що стирчав десь на рівні його живота, була маленька засохла червона пляма. Кінчиками пальців Ілан торкнувся речовини. Без жодного сумніву, це була кров. Крім того, декілька крапель впали на підлогу, і, здається, це сталося нещодавно. Власник слідів поранився тут, на третьому поверсі. Це ідеально сходилося з раною на передпліччі Гайгекса. Отже, він тут був.

Ілан пішов далі і побачив великий хол і сходи, закриті ґратами. Він щосили вдарив по них, але цього разу решітка була занадто щільна і заледве прогнулась. Після десяти хвилин спроб він здався: так йому ніколи не вдасться піднятися на четвертий поверх. Він став на коліна та, примруживши очі, придивився по той бік решітки: сліди кроків були і там. У когось був ключ, хтось мав доступ до верхнього поверху, де замкнена та жінка.

Ілан крутився по колу, шукав рішення, чекав, що зустріне когось із гравців, але зрештою здався: одному йому це не під силу.

— Є тут хтось? — крикнув він.— Це Ілан Дедіссе, я на третьому поверсі!

Жодної відповіді.

Пригнічений, він швидко пішов назад.

Поспішаючи, він ледь не проґавив важливу деталь, але зробив кілька кроків назад і подивився на підлогу. Сліди зникали у кімнаті, замкненій на ключ: один слід навіть переривався дверима. Ілан не міг сказати, були це сліди Гайгекса чи когось іншого.

Він підняв свій лом і вдарив по ручці. Як і в кімнаті Мокі, двері врешті-решт піддалися.

Це було господарське приміщення. Крани, що стирчали зі стіни, товсті труби, купа відер та швабр, десятки порожніх пляшок з-під мийного засобу. Деякі шафи валялись на підлозі, деякі ще стояли. Ілан принюхався, і в голові блимнув червоний сигнал тривоги. Йому був знайомий цей запах: запах гниття.

Зі здавленим горлом він підійшов до єдиної шафи із зачиненими дверцятами. Він затамував дихання, стиснув зброю і рвучким рухом відчинив шафу.

З неї випало тіло і важко рухнуло йому під ноги. Ілан скрикнув. Труп жінки лежав спиною догори, її цивільний одяг був усіяний маленькими дірочками, характерними для ударів викруткою. Труп роздувся, руки були схожі на надуті гумові рукавички. Схоже, смерть настала два чи три дні тому.

Хто ця рудоволоса жінка?

Ілан ледь стримався, щоб не втекти, тому що у нього з’яви­лася жахлива здогадка.

Він узявся за светр покійної і перевернув тіло. Висохлі очі блідо-блакитного кольору дивилися в стелю. Рот був круглий і чорний, губи нагадували запліснявілу шкуринку.

Ілан помітив гаманець, що стирчав із кишені. Він витягнув його і прочитав на ID-картці: Валері Жербуа. Його погляд затримався на фотографії, і раптом він підскочив. Він знав це обличчя, він бачив його під час тестування у так званій лабораторії «Еффексор». Ця жінка сиділа позаду Мокі, зайнята переписуванням рядків із телефонного довідника.

Тоді у його голові все з’єдналося в логічний ланцюжок, і тепер у нього не лишилось сумнівів: Валері Жербуа була однією з восьми гравців, які мали брати участь у «Параної». Ілан чудово пам’ятав, що сказав Гадес у мікроавтобусі: «Одна учасниця взагалі приїхала ще вранці. У першій трійці». Коли Ілан запитував Фей, та відповіла, що приїхала після обіду. І була лише четвертою.

Отже, учасниць мало бути не дві, а три.

Хтось забив цю жінку викруткою і зайняв її місце, у ніч їхнього прибуття. Хтось, хто приїхав у трійці перших. Гайгекс, Філоза, Мокі.

Мокі мертвий.

Від самого початку один із гравців був убивцею з викруткою.