Пазл

32

Погода погіршилась, тепер у лікарняній палаті Люки Шардона вже було темно і от-от міг піти сніг. Лише маленька люмінесцентна лампа, розташована над ліжком, до якого він був прив’язаний, підкреслювала обриси найближчих предметів. У цьому світлі обличчя здавалися суворішими, жорсткішими.

У кишені штанів Санді Клеор не припиняв вібрувати мобільний телефон. Лікарка не хотіла переривати розповідь пацієнта, але з огляду на наполегливість вона все ж поглянула на екран і стиснула губи. Через спеку у палаті вона зняла свій светр, залишившись у чорній туніці з довгим рукавом.

— Перепрошую, але я мушу відповісти. Це няня. Мій син учора захворів.

— О, нічого страшного. Прошу, зробімо невелику перерву, потім продовжимо. І якщо можете, принесіть мені трохи води.— Посміхнувшись, він посмикав рукою, від чого шкіряний ремінь скрипнув.— Скажімо так, мені важкувато переміщатись самотужки. А в мене так пересохло в горлі.

— Звісно.

Вона вимкнула диктофон і швидко вийшла. Через п’ять хвилин повернулась з невеликою пляшкою питної води, половину якої налила у склянку. У напівсутінках палати вона піднесла склянку до губ пацієнта.

— Соломинку я не знайшла. Пийте обережно…

Люка Шардон спорожнив склянку кількома ковтками й опустив голову на подушку. Санді Клеор повернулась на свій незручний стілець. Незважаючи на молодий вік, вона відчувала легкий біль у суглобах. Люка говорив, розповідав свою історію вже більше трьох годин. Вона перевірила, чи на карті пам’яті диктофона ще є достатньо місця, і знову натиснула на кнопку запису.

— Як почувається ваш син?

Обличчя психіатра було відносно спокійне, але втомлене. Під очима почали з’являтись темні кола. Останні кілька днів, на додачу до клопотів із сином, їй довелось мати справу з безліччю документів, так, наче психічна хвороба — це восьминіг, що постійно росте і простягає свої щупальця у навколишній світ. Крім того, тепер вона знову буде вивчати цей випадок, що вже обіцяло бути неймовірно загадковим, але вкрай захопливим.

— Непогано. Він спить. Я обіцяла повернутися після обіду, і няня захвилювалась, що мене досі немає.

Вона приклала долоню до голови.

— Це божевілля. Через усе, що сталося за цей час, я забула її попередити. Зі мною такого ніколи не бувало.

— Ох, пам’ять іноді грає з нами злі жарти. Думаю, виховувати дитину самій нелегко. Насправді ми, ваші пацієнти, також частково відповідальні за це. Те, що ви не можете піти додому,— наша провина. Те, що вашому чоловікові набридло чекати на вас,— наша провина. Ми егоїсти і навіть не здогадуємось про це.

Ясність думок Шардона після всіх цих днів, проведених у лікарні, вражала. Хлоя любила грати за правилами, тому не забарилась з відповіддю.

— Це моя робота. Чоловік не може одружитися з пси­хіатром без її пацієнтів. Вони завжди йдуть у комплекті.

— Краще б ви стали домогосподаркою, як моя мати, це приносить менше проблем. Мій батько гарував на заводі, а коли повертався додому, на нього вже чекала готова вечеря.

— Ви пам’ятаєте, ким були ваші батьки? — здивовано спитала Клеор.

Він посміхнувся, проігнорувавши питання.

— Подумати тільки, увесь час, що ви мене лікували, я ні на мить не уявляв, що ви можете бути заміжня. Щиро кажучи, я навіть не задумувався про це. Я навіть не усвідомлював, наскільки ви були…

Вона схрестила руки, трохи відсторонившись.

— Вам було чим зайнятись.

— Так, мені було чим зайнятись у кімнатці площею дев’ять квадратних метрів, де вам цілий день колять якусь гидоту… Що ви на даний момент думаєте про мою розповідь?

— Вона захоплива і дуже інтригуюча. Мушу визнати, що…

— Ви небагато з неї зрозуміли на даному етапі. Але не бійтесь, частинки пазлу складатимуться поступово, одна за одною. Ви любите пазли, лікарю?

— Я часто складала їх, коли була молодша.

— Це дуже цікаво. Періоди, коли ми найбільше складаємо пазли,— це дитинство і старість. Між ними — нічого… Я завжди обожнював пазли. У них усіх є одна особливість: хоч би який розмір вони мали, та стають абсолютно безглуздими, потворними, зіпсованими, якщо вам бракує останньої частинки. Тієї, яка створює цілісність. Яка позначає кінцевий результат витраченого часу.

Він заплющив очі, здавався спокійним. Санді Клеор непомітно поклала телефон собі на коліна.

— Повернімось до наших баранів,— промовив він.— Знаєте, я досі чудово пам’ятаю цю першу зустріч у мінівені, на загубленій гірській дорозі. Машину поліції занесло на узбіччя… Відсутність у гравців можливості зв’язатися із зовнішнім світом…— Він заплющив очі.— Усі елементи склалися ­докупи. Кривава бійня, яка відбудеться далі, була практично анонсована заздалегідь.

Що довше Клеор слухала, то більше посилювалось відчуття, що вона губиться у поясненнях свого пацієнта. З кожним новим одкровенням їй здавалось, що вона падає в прірву, а в мить, коли вона думала, що дісталася дна, відкривалася нова прірва — ще глибша.

Люка Шардон різко розплющив очі й пильно подивився на психіатра. У світлі люмінесцентної лампи Клеор затремтіла, але намагалась не показувати цього. Хто насправді цей чоловік перед нею? Скільки в ньому темряви?

— Доля вміє бути жорстокою, але іноді чудово все влаштовує,— зітхнув Люка.